Орест Лопата ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №44, 2019-11-03

У Польщі День усіх святих (1 листопада) та День померлих (2 листопада) відзначає майже все суспільство. Для більшості громадян це час відновлення духовного зв’язку з близькими, яких уже немає з нами, пам’яті про них. У ці дні на кладовищах можна побачити тисячі запалених на могилах свічок (лампадок), а країна знаходиться на межі транспортної катастрофи, бо чи не всі польські громадяни (або їхні предки після ІІ Світової війни) приїхали (або були переселені) до своїх теперішніх місць проживання «звідкись».

Тож, аби відвідати покійних близьких, часто треба їхати на інший кінець Польщі. Після війни тут відбулися масштабні переселення всередині країни (зокрема, акція «Вісла») та за її межі – через східний та західний кордони. Останніми роками молоде покоління переїжджає із сіл до міст, їздить на заробітки у країни Західної Європи та Америку. У польській історичній пам’яті ця традиція має давнє коріння – згадаймо містичну поему Адама Міцкевича «Дзяди».

Я питав своїх рідних про те, чи варто нам разом із поляками ставити 1 листопада свічки на могилах наших предків попри те, що цей день не належить до східної церковної традиції. У відповідь я почув: «Нехай сусіди-поляки знають, що ми є тут, у Вармінсько-Мазурському регіоні, але і про те, що до 1947 року ми були на рідних землях Закерзоння».

Такі думки мені навіяла книжка Маріуша Сави «Православний цвинтар у Вербковичах». У ній ідеться про відновлення кладовища в Люблінському воєводстві, яке залишилося без опіки – там знайшлася невелика група ентузіастів, які вирішили цим зайнятися. Варто зазначити, що така ініціатива, очолювана автором книги, – на щастя, не поодинока. Згадаймо іншу цьогорічну публікацію Кшиштофа Потачали «Залишилося тільки каміння. Акція «Вісла»: вигнання та повернення» (пол. «Zostały tylko kamienie. Akcia Wisła: wygnanie i powroty»). На її першій сторінці бачимо фотографію колишніх жителів села Криве, що над Сяном, – вони моляться серед руїн своєї рідної церкви.

Саме перерваний зв’язок колишніх мешканців сіл із їхніми залишеними 1947 року церквами та кладовищами є песимістичним акцентом згаданої книжки Маріуша Сави про кладовище у Вербковичах. Хто має доглядати за цвинтарями у Східній Польщі? – питає автор і сам собі відповідає, називаючи римо-католицьку церкву, що тут домінує (вона не зацікавлена у такому догляді), а також православну та грекокатолицьку церкви (яким не під силу брати на свої плечі опіку над закинутими цвинтарями на Закерзонні).

Цією справою не займатимуться також місцеві поляки – через низький рівень свідомості у питаннях власного походження та слабкий зв’язок із цією землею. Навіть ті, що мають українське коріння (їм це байдуже), або ті, що переїхали сюди з СРСР (їхнє коріння зараз поза межами Польщі). Не мають змоги зайнятися таким доглядом і вихідці з тих земель, які зараз проживають в Україні. Тут автор «закидає камінь до городу» української меншини, адже переселенці з акції «Вісла» відвідують здебільшого могили українських жертв польського підпілля у селах Сагринь, Модринь та Ласків.

На думку Маріуша Сави, масштаб руйнації цвинтарів – невипадковий, кладовища перетворюють на сміттєзвалища, надмогильні камені місцеві мешканці використовують як будівельні матеріали. Закинуті цвинтарі на Холмщині – це місця національної пам’яті, однак чиєї? – риторично запитує атвор.

Однак тут ми переходимо до оптимістичної частини книжки. Питання реконструкції українських цвинтарів стало очевидним для нинішніх жителів цих земель, серед яких і автор публікації. Окремі цвинтарі Холмщини всетаки стали місцем порозуміння і співпраці. Маріуш Сава вказує на досягнення у роботі люблінського «Товариства для природи та людини» («Towarzystwa dla Natury i Człowieka»), яке впродовж кільканадцяти років з допомогою численних волонтерів відновило кілька десятків кладовищ Холмщини. Називає також окремих римо-католицьких парохів, ініціативи місцевої влади, які мають на меті збереження архітектурних пам’яток регіону.

При нагоді варто згадати ще одну польську організацію – «Маґурич», яка займається схожою діяльністю. Маріуш Сава теплим словом розповідає про «мандрагорівських» волонтерів. Навіть згадана публікація є чудовим прикладом такої польсько-української співпраці, бо, наприклад, самоврядування ґміни Вербковичі є спонсором польськомовного видання Маріуша Сави.

У розділі «Реконструкція» («Renowacja») автор перераховує досягнення «Товариства для природи та людини». У ще одній оптимістичній частині книжки «Співпраця з медіа» Маріуш Сава називає тексти про «Товариство» з місцевих та центральних медіа. Серед них, однак, немає «Нашого слова». Можливо, тут провина редакції, можливо, автор з нею не зв’язувався. Тож хоча б цією статтею надолужуємо втрачений час.

У книжці є також розділи, адресовані, як видається, фахівцям-реконструкторам, – про надмогильні камені та написи. Бачимо тут і численні фотографії волонтерів за роботою.

У кінцевому слові своєї книжки Маріуш Сава зауважує, що завдяки групі ентузіастів вдалося врятувати від знищення вербковицьке кладовище та десятки інших цвинтарів на Холмщині. Тож у селі Вербковичі з’явилося пам’ятне місце, яке 1 листопада зможуть відвідати колишні мешканці, яке притягуватиме також любителів давної архітектури та зацікавлених туристів

***

Маріуш Сава, «Православний цвинтар у Вербковичах», «Полігімнія», Люблін 2019 (Mariusz Sawa, «Cmentarz prawosławny w Werbkowicach» «Polihymnia», Lublin 2019, 72 str.

Нагадаємо, що влітку відбулися робти православному кладовищі у Вербковичах.

Поділитися: