Дмитро Десятерик ■ КУЛЬТУРА ■ №33, 2022-08-14

Світова прем’єра фільму української режисерки Крістіни Тинькевич «Як там Катя?» відбудеться на міжнародному кінофестивалі у Локарно. Фільм змагатиметься за нагороду конкурсної програми Concorso Cineasti del presente (Конкурс кінематографістів сьогодення).

Крістіна виросла в Києві. У 19 років переїхала до Лондона, де вивчала кіно в Університеті мистецтв й у Вестмінстерському університеті. Її документальний фільм «Країна» потрапив у лонг-лист «Оскара» (2017). Ігрова короткометражка «Solatium» і повнометражний документальний фільм «Generation 91» демонструвалися на фестивалях у Європі й Америці. «Як там Катя?» – повнометражний дебют Тинькевич.

Фільм починається у відкритій усім вітрам бетонній новобудові, котра має скоро стати новою квартирою, де житимуть Анна (Анастасія Карпенко) та її 11-річна дочка Катя (Катерина Козлова). Вони мріють, як виглядатиме їхнє майбутнє помешкання, планують входини, аж до «тої білої сукні», яку Анна обов’язково має вдягти на вечірку.

Але до свята ще далеко. Анна працює санітаркою в «швидкій допомозі», переважно в нічні зміни, вона головна годувальниця для Каті, своєї сестри Інги (Тетяна Круліковська) та їхньої з Інгою матері (Олена Хохлаткіна), в котрої вже проявляється вікова деменція. До того ж треба виплачувати кредит за нову квартиру. Одним словом – типова незаможна українська родина. Але «Як там Катя?» далека від вульгарного реалізму; це історія не про бідність, точніше, не тільки про неї.

Власне, свого роду «шкіцом» фільму послужила вищезгадана кіноновела «Solatium», де героїня Карпенко приїздила на виклик до вмираючого багатія (Станіслав Боклан), котрий колись збив на машині  близьку їй людину і лишився безкарним. В новому фільмі сюжет розвивається аналогічно: замотана щільним робочим графіком Анна відпускає Катю до школи саму й дівчинку збиває дороге авто, що мчало з перевищенням швидкості. На лихо, за кермом виявляється дочка впливової політикині. І далі розгортається давня як світ історія про помсту й припустимість помсти.

Режисерка наче випробовує героїню, звалюючи на неї одне випробування за другим. Але тут немає навмисного нагромадження жахів і нещасть – Тинькевич ніде не йде проти правди обставин і характерів. Безумовно, в цьому сенсі повноцінною співавторкою картини можна вважати Анастасію Карпенко. Там, де менш обдарованій виконавиці знадобився би довгий монолог чи ріка сліз, Карпенко все передає одним поглядом. Кожний конфлікт у її виконанні позначений найвищим рівнем достовірності. В Анастасії були й інші ролі, але саме ця робота виказує її талант видатної драматичної кіноакторки.

Повнокровно змальовані героїні та герої, ритмічно вибудована оповідь, якісні діалоги невимушеною українською (співавтори сценарію разом з Тинькевич – Наталія Блок, Юлія Гончар і Сергій Касторних) дозволяють назвати «Як там Катя?» одним з найкращих ігрових дебютів останнього часу.

Наша розмова з Крістіною відбулася напередодні фестивалю.

– Скажіть одразу, як вас краще називати?

– Крістіною. Батько хотів саме це ім’я. Записали Христиною, але він наполіг. Тому я Крістіна. Але я реагую на всі, а вдома мене завжди називали Христя. 

– То Христю, як ви прийшли в кіно?

– В підлітковому віці я активно займалася фотографією і в якийсь момент захотіла, щоб світлини рухалися. Поступивши на кіновиробництво, в процесі навчання фільмувала документальні картини. Моя випускна робота з бакалаврату – півгодинна «Країна». У 25 років я подумала: «Все, кліпів і реклами я назнімалась, документальне кіно зробила, тепер варто спробувати ігрове». «Solatium» – моя випускна робота з магістратури. Після того я ще рік пропрацювала в Парижі у кінопрокатній компанії, паралельно розробляла повнометражний сценарій, але в певну мить зрозуміла, що треба фільмувати саме в Україні. Спочатку зробила документальний повний метр. А в 2019 році ми нарешті отримали гроші на «Як там Катя?»

– В основі обох ваших ігрових фільмів лежить одна й та сама сюжетна ситуація. Ви спиралися на якийсь конкретний випадок? 

– Так. Якось я прочитала статтю в газеті про лікарку-парамедика, котра, приїхавши на виклик, мала рятувати людину, що її зґвалтувала. Мені це здалося дуже сильним моральним конфліктом, я почала ставити себе на місце цієї жінки і думати, що б я зробила. Трохи змінила  ситуацію: героїня приїжджає на виклик до людини, яка вбила її дитину. А аварія і корупція – то, звісно, на жаль, поширений питомо український контекст. Звісно, мені важливо говорити про те, що відбувається в нас зараз. 

– А якщо говорити про контекст мистецький – яка кіношкола вплинула на вас?

– На період створення «Solatium» і «Як там Катя?» для мене дуже велику роль відігравали нове румунське і нове грузинське кіно з їхньою увагою до соціальних аспектів. Але тепер уже хочеться чогось інакшого. 

– Не можу не згадати про Анастасію Карпенко. Вона надзвичайно грає і в «Solatium», і в «Як там Катя?» Як ви познайомились?

– Я просто подивилася якось короткий метр «Хлам». Вона там грала головну роль і була дуже органічною. Тож коли я приїхала знімати «Solatium», то запропонувала роль їй, а вже під час зйомок зрозуміла, що вона – моя любов і мені хочеться з нею працювати. Одна з причин, чому я зробила «Як там Катя?» – це Анастасія. Ми з нею повноцінні співавторки, не було такого, що я приходжу і командую: «Ти стоїш тут, робиш оце». Вона дуже відповідальна й професійна. Хочу, щоб у неї було ще більше ролей.

– Чого ви очікуєте від фестивалю в Локарно?

– Я дуже рада, мені здається, що це дуже гарний майданчик. Щоби фільм помітили, в нього має бути вагома прем’єра. Локарно в цьому сенсі дає хороший старт. 

– Зараз на будь-якому закордонному фестивалі перед нашими кінематографістами постає проблема: довести західним колегам, що російське кіно заслуговує на тотальний бойкот, оскільки є ще одним знаряддям у руках агресора. Яка ваша позиція з цього приводу?

– Я цілком солідарна з більшістю нашої кіноспільноти. Але недавно на фестивалі в Карлових Варах була історія, коли організатори заявляли, що не будуть запрошувати російські фільми, профінансовані державою. І ось починається фестиваль, а в програмі – кілька російських фільмів і один з них профінансований їхнім Мінкультом. І Карлові Вари… прибирають попередню заяву з сайту. Наші режисери посилають їм протест, а організатори відповідають, що вибачте, але ми за діалог, а цей режисер проти війни. Що ж до фестивалю в Локарно, то там одразу заявили, що відкриті до опозиційних російських режисерів. Тож у конкурсі є фільм Олександра Сокурова. Сокуров – звісно, більш-менш опозиційна постать, але він усе одно в одній з рад при президенті рф, він усе одно росіянин. Європейці не дуже сприймають нашу позицію. Непробивна стіна.

– То що нам лишається?

– Звісно, я можу грюкнути дверима й сказати: «Нашого фільму у вас не буде», але тоді вийде так, що російські голоси прозвучать, а українські – ні. Тут головне – як ми й робимо всією спільнотою – доводити нашу позицію, розмовляти з колегами за кордоном. А ще – на цій довгій дистанції Україна має бути представленою. Перед Канським кінофестивалем ми дуже гостро обговорювали, чи треба робити окрему акцію проти російських учасників і дійшли висновку, що ми їм приділяємо забагато уваги. А в нас самих два фільми на фестивалі! І нам потрібно фокусуватися на тому, аби якнайкраще представити їх. Тож наша перемога в тому, щоб те, що ми створюємо, говорило за нас. Наша зброя – наше кіно, наші справи. І це так само працює на перемогу, як і ЗСУ – отака культурна «м’яка сила» дуже важлива сьогодні. 

– Завершення «Як там Катя?» доволі трагічне. А в чому тоді надія?

– Я не вважаю, по-перше, що кіно має давати надію. 

– А що тоді?

– Розмовляти з глядачем і ставити перед ним питання. В свідомості аудиторії відбувається певний процес під час перегляду. Можливо, з’являються певні думки, глибше розуміння себе та світу навколо. Так, завершення доволі трагічне, але його можна трактувати по-різному. 

– Без цього питання ніяк не обійтись: де вас застало 24 лютого?

– Я того ранку мала їхати за кордон. Поставила будильник на 7 ранку. Але о 6-й подзвонив батько. Я на нього нагримала: «Мені ще годину спати, чого будиш мене так рано?» А він каже: «Все, війна».  Відкриваю ноутбук, а там ведучий з синьо-зеленим обличчям читає новини.

– Було страшно?

– У той момент, коли я вперше в житті почула сирену. Я живу в центрі – і тут вона вмикається. Ніколи, повторюю, не чула цей звук. Боже, що робити, куди бігти? В цю мить була справді паніка. Але потім взяла себе в руки. Три місяці прожила в Києві безвиїзно. Вперше виїхала на Канський фестиваль у травні.

– Нікого з ваших близьких не зачепило обстрілами?

– На щастя, ні. А з іншого боку – зачепило, здається, нас всіх. Життя змінилося. І як надовго – невідомо. Але я філософськи до цього ставлюся. Можливо, режисерство мені допомагає. Коли я переживала війну в Києві, то думала: «А коли б я ще отримала такий досвід?» Можливо, це й жахливо звучить, але з чисто антропологічного погляду мені було цікаво дивитись на те, що відбувається в місті, як поводяться люди, як усе змінюється. Як життєвий досвід – це дуже цінно, але, звісно, краще було би без нього.

– Які ваші плани зараз?

– Я почала працювати над новим проєктом ще наприкінці минулого року. Це історична драма про 1919-й, про часи Петлюри. Власне, Петлюра одним із перших запровадив культурну дипломатію, причому не тільки в Україні, але й у Європі. Коли Україні була потрібна підтримка Антанти й Паризької мирної конференції, він відправив український хор під орудою надзвичайно талановитого диригента Олександра Кошиця у тривалий тур по Європі. Його фінальним пунктом призначення був Париж, де мав відбутися виступ перед делегатами мирної конференції. Але під час гастролей вони дали дуже багато концертів у Європі, з повним тріумфом. Це якби Україна щотижня вигравала Євробачення. Але ми знаємо, чим закінчилася історія: коли вони доїхали до Парижу, УНР уже не існувала. Тож це буде історико-біографічна драма про Кошиця, з великою кількістю музики, в антуражі 1919 року. Так, звучить дуже амбітно, але, сподіваюсь, вийде це зробити. 

– Яке ще захоплення, окрім кіно, дає вам розраду?

– У нас, кінематографістів, наша робота – наше хобі. Дуже важко відрізнити, коли вона починається й закінчується. Ми живемо в ній. Думаю, що створювати кіно – це і хобі, і життя, і професія. Моя продюсерка так і каже, що авторське кіно – це дуже дороге хобі. Грошей ніколи не приносить, чисто для душі. 

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*