Ігор Щерба ■ ПОГЛЯД ■ №25, 2021-06-20

Я прийшов до «Нашого слова» у 1995 році, перейнявши функції тодішнього головного редактора Мирослава Чеха, якому депутатська робота в польському Сеймі не дозволяла присвячувати достатньо часу справам тижневика.

Ситуація всередині редакційного колективу була напруженою, і майбутнє видання опинилося під знаком запитання. Частина працівників стала «пасивною опозицією» проти Об’єднання українців у Польщі як видавця, а також проти головного редактора. На щодень це виглядало так: я наприкінці робочого дня ішов додому, і тоді починала роботу «альтернативна» редакція, що випускала тижневик «Гомін». Вони поводилися нечесно, оскільки надсилали своє видання на адреси передплатників «Нашого слова».

Отож переді мною стояли два виклики. Як головний редактор я міг протидіяти цьому проєкту, а як представник видавця, тобто член Головної ради та Головної управи, мав трохи «зв’язані» руки у цьому питанні. Зрештою я вирішив не перешкоджати їм – з цими людьми ми були знайомі ще зі студентських часів.

Наступним завданням було подолати стереотип про те, що у «Нашому слові» заведені кілька рівнів цензури – внутрішньоредакційна, УСКТ-івська, державна; були й чутки про те, що посольство СРСР часом мало свої зауваження до тижневика, особливо коли у нас виходили тексти тодішніх політичних дисидентів.

Перший випуск «Нашого слова», підписаний моїм прізвищем, з’явився друком 9 квітня 1995-го. А перший мій текст «Естафета» вийшов у номері від 16 квітня того року.

У результаті «лібералізації» інформаційної лінії «Нашого слова» з’явилася рубрика «Свідчення», над якою працювала Марія Паньків – співробітниця Українського архіву, очолюваного Євгеном Місилом. Спогади колишніх партизан УПА  готували до друку також Єва Почтар-Щерба та Богдан Гук. Поява цих текстів викликала шалену реакцію «кресових бультер’єрів». Вони писали безкінечні скарги нашому тодішньому донору, Міністерству культури. Мовляв, за польські державні гроші виходить антипольська газета. Відомство відповіло, що не буде втручатися у зміст статей, надрукованих в українському тижневику.

Окрім цього, мені треба було переконати повернутися на роботу тих редакторів, що пішли від нас на початку 90-х років не з власної волі: це Степан Мігус, Богдан Тхір тощо. Усе це дозволило стабілізувати ситуацію в редакції.

Це був час бурхливих подій, як у польсько-українському просторі, так і у виключно польському контексті – згадаймо хоча би конфлікт довкола кафедрального собору у Перемишлі. Варто нагадати молодому поколінню і про те, що саме в 90-х з’явився інтернет. Коли у нас працював модем, який дозволяв з’єднатися з мережею, це блокувало телефонну лінію. Відпала потреба також у паперових макетах сторінок. Ними до того завідувала технічна редакторка Анна Цєханович, яка «під палець» вимірювала макети перед тим, як віддавали їх до друкарні.

Ще з 80-х років редакція «Нашого слова», що була в центрі столиці на вулиці Новоґродській, стала осередком активності української громади Польщі. Туди заходили активісти та студенти. Особливо «гарячі» теми обговорювали не в редакції, а у ресторані-кафе, що був навпроти «Нашого слова». Варто згадати також перші сходини польських та українських істориків, що завершилися у конгресами в Луцьку. Пам’ятаю, що спочатку зустрічі зосереджувалися на створенні польсько-українського «спільного історичного словника». Обидві сторони домовилися, що не будуть називати військові угрупування 40-х років «бандами» та «різунами».

А тодішній посол України в Польщі Геннадій Удовенко влаштовував у приміщеннях «Нашого слова» зустрічі з польськими політиками. Одного разу під час офіційного редакційного фуршету колишній дипломат УРСР в Нью-Йорку взяв мене за руку та пошепки сказав: «Молодий чоловіче, запам’ятайте на все життя – віскі ми не розбавляємо пепсі-колою, це примітивно і глузливо називається „дизельне пальне”».

Ще треба згадати про «нічне життя» редакції. У 90-х роках недалеко почав працювати чи не найбільший базар «Європа», що розклався на схилах нинішнього Національного стадіону. До «Нашого слова» пізньої ночі заходили приїжджі з України, щоби попити чаю та залишити свій непроданий товар. Редактор Анатолій Кобеляк аж ніяк не мав нічого проти.

Ще однією моєю морокою була висилка тижневика передплатникам. Тоді тираж був у 5 разів більший, ніж зараз. Багато примірників надсилали в Україну рідним переселенців 1946-47-го років. Кожного вівторка мені треба було везти повнісінький візок (який лагідно називали «пежо») від редакції до пошти – це майже 2 кілометри, на площу Трьох хрестів. Цей своєрідний редакційний «санітарний день», на жаль, погано позначався на особистому житті, потерпали наші сім’ї.

Згодом ми переїхали у власне приміщення, що на вулиці Косцєліській у варшавському районі Таргувек. Навесні 2002 року я рішенням Головної ради ОУП перестав бути головним редактором «Нашого слова» та членом Об’єднання українців у Польщі.

Фото з архіву автора статті

Поділитися: