Павел ДомбровськийРЕПОРТАЖ2012-04-20

{mosimage}

На основі фільму “У темряві” Аґнешки Голланд та історії пані Євгенії, урятованої українцями під час Другої світової війни у Львові

У літературі та кінематографії часто використовується мотив рятування євреїв від смерті. Серед героїв, відзначених медаллю праведників народів світу, – найбільше поляків. Про багатьох з них, як-от про Ірену Сендлерову, знято фільми. А що з праведниками з України? Чому так важко віднайти українських героїв, які, наражаючи своє життя на небезпеку, допомагали євреям? Ці та інші проблеми досліджувала польська етнограф Анна Чижевська, яка у вересні 2010 р. працювала у Львові над проектом “Пам’ять про рятування – історії львівських праведників народів світу”.
Керівник Генерального губернаторства Ганс Франк видав 15 жовтня 1941 р. постанову про смертну кару для всіх, хто свідомо допомагатиме євреям. Незважаючи на це розпорядження, чимало людей приховувало утікачів з ґето, наражаючи на небезпеку життя своє та близьких.
В останньому фільмі польської режисерки А. Голланд “У темряві”, прем’єра якого відбулася цього року, представлено долю Леопольда Сохи, поляка зі Львова, який під час Другої світової війни врятував групу євреїв від смерті. “Я не шукала цієї теми, вона сама мене знайшла”, – каже А. Голланд журналістам на показі свого шедевру. Її фільм був номінований на Оскар у категорії “Найкращий неангломовний фільм”.
Найцікавіше в кінострічці те, що головний герой схожий на кожного з нас, за словами режисерки, “не гірший і не кращий від середньостатистичного глядача”. Такою була ідея фільму: представити героїчні вчинки без пафосу та ідеалізації. Те саме стосується євреїв, які представлені зі всіма людськими вадами, а не як типові беззахисні жертви з кришталево чистим характером. У них є сексуальні домагання, заздрість, змагання та егоїзм. Вони живуть 14 місяців під землею, а екстремальні обставини тільки виявляють їхню справжню натуру – деякі втікають, деякі солідаризуються зі слабшими. У всіх героїв фільму – національні стереотипи й етнічні упередження, але життя в каналах і кошмар війни примушує їх довіряти один одному. Вони не мають куди йти, не мають грошей – лишається тільки надія на “добро” та гуманізм “полячка” Сохи, який веде їх каналами до свободи. Цей звичайнісінький злодій рятує безкоштовно євреїв, які раніше становили для нього тільки джерело заробітку. Справжній Л. Соха помер 12 травня 1945 р. внаслідок нещасного випадку, рятуючи життя своєї дочки. Присуджену йому медаль праведників народів світу отримала 1978 його сім’я.
У фільмі А. Голланд рятуванням євреїв у Львові займаються тільки поляки, українці представлені або неґативно (постать Бортника, офіцера української поліції, колаборанта) або нейтрально (жінки, які продають на базарі). Бортник займається винищенням євреїв, шукає їх, наражаючись на небезпеку (під кінець умирає в каналах), переслідує Соху, якого підозрює в допомозі євреям.
Тут варто згадати, що Україна знаходиться на четвертому місці серед держав, громадяни яких допомагали євреям, наражаючи своє життя на небезпеку. Найбільш відомим українцем, що рятував євреїв від смерті, є греко-католицький митрополит Андрей Шептицький. Етнограф з Варшави А. Чижевська вирішила віднайти українських праведників та урятованих у Львові євреїв. У своїх дослідженнях вона описала історію єврейки, пані Євгенії, “дитини Голокосту”, яку врятували Катерина та Микола Петрови.
– Мені не вдалося знайти українських праведників. Ніхто не хотів дати жодного контакту. Пані Євгенію знайшла за допомогою Всеукраїнського єврейського благодійного фонду у Львові. Вона розповіла мені про українців, які врятували їй життя, – каже Анна.
Дослідниця вважає, що в Україні та в Польщі є сильний антисемітизм, але на відміну від України, у Польщі є усвідомлення цього на загальнодержавному рівні. Польське товариство праведників народів світу почало працювати 1985 р. Проведено також дослідження над польсько-єврейськими відносинами в часи війни (Польський центр досліджень Голокосту в Інституті філософії та соціології Польської академії наук). Після 2000 р. на польському книжковому ринку з’явилися публікації, зокрема, Яна-Томаша Ґроса та Аліни Цалої, які викликали гарячі дискусії про антисемітизм поляків.
– В Україні немає майже жодної доступної документації про праведників народів світу, ніхто тим офіційно не займається. Тему Голокосту не видно також у ЗМІ, – пояснює Анна. На її думку, Україна ще не готова “пропрацювати” свою травму. Навіть у Польщі тема антисемітизму виявилася супе-речливою, але тут принаймні з’явився відповідний дискурс.
– Дилема для українських праведників була зовсім інша. У них також інша травма. У Польщі пійманих євреїв убивали в газових коморах, таборах смерті, в Україні євреїв розстрілювали на очах перехожих, – каже А. Чижевська.
Вона вибрала як метод дослідження т.зв. “oral history”, тобто розвідку на основі автобіографічних наративних інтерв’ю. Історія пані Євгенії, яку дослідниця знайшла у Львові, представляє не тільки двох праведників, які їй допомогли, але й мережу контактів, завдяки яким Катерині та Миколі Петровим удалося врятувати єврейку від смерті.
У Євгенії були дві пари батьків – природні та ті, що її врятували, а потім опікувалися нею. Ті, хто її народив, були зі Золочева. Батька застрелили, коли він прийшов забрати матір з ґето.
Перед війною тітка Євгенії допомогла Катерині, яка приїхала до Львова на роботу з бідного села Соколівка. Узяла її до себе, а потім, коли Катерина вийшла заміж, дала їй квартиру. Коли вибухла війна, тітка попросила, щоб Катерина з чоловіком Миколою забрали з Золочева Євгенію та її матір. Привезли їх до Львова, але сусіди “донесли”, внаслідок чого єврейки до кінця року опинилися в ґето. Микола приносив їм туди різні речі. Коли ліквідували ґето 1943 р., Микола Петрів з приятелем принесли Євгенію додому, переховували в підвалі. Миколина сестра втратила дитину, документи якої передали Євгенії.
Про свою національність Євгенія дізналася щойно після війни, коли гралася з дитиною єврейських сусідів. Свою єврейську ідентичність 1966 р. відновила через суд: при цьому до кінця називала Катерину мамою. Сім’я Петрових посвідчила, що Євгенія – єврейка, що її природною матір’ю є Реґіна Богнер. Суддя був дуже здивований, що вона хоче підтвердити саме єврейське походження. Подружжя Петрових 1995 р. було визнане праведниками народів світу.
– У розповіді 68-річної Євгенії важливе те, що сім’я, яка її врятувала та виховувала, не відкинула її ідентичності, дозволила вернутися до коренів, прийняла це. У цій історії виступає біда, в’язниця та смерть, однак ніхто навіть не думав, щоб віддати дитину до дитячого будинку чи вислати до Ізраїлю, – пояснює А. Чижевська. Дослідниця вважає, що такі історії, як у пані Євгенії, ламають стереотипи, бо показують історію України не як історію одного народу.
– Українці повинні включитися в дискусію про свою участь у Голокості, а також про свою допомогу євреям. Це був би прояв відповідальності щодо пам’яті про минуле, – продовжує полька. На її думку, національна конверсія, а тут – повернення до своєї єврейської ідентичності, є свідченням багатокультурної історії України. Треба пам’ятати, що в 60-ті рр. в Україні такі “дії” не були популярними, а навіть критикувалися, викликали неґативні наслідки. “Я євреїв переписую на циганів, на вірменів, грузинів. А ти хочеш бути єврейкою?” – читаємо в матеріалах судової справи, ці слова судді скеровані до Євгенії.
Після війни Катерину арештували як дружину українського націоналіста. У в’язниці вона провела два роки та 8 місяців. Коли її забирали, просила свою неповнолітню дочку, щоб та опікувалася Євгенією. “Процес Катерини Петрів як націоналістки дозволяє наблизити суспільне уявлення про українців”, – каже Анна. У Євгенії була можливість виїхати до Америки, Катерина підписала їй дозвіл. Однак вона залишилася разом із названою матір’ю в Україні.
За останні роки в Україні появилося досить багато досліджень про історію Голокосту, на жаль, вони не помічені для офіційного вивченя та історіографії.
– Не всі праведники народів світу хотіли розповісти свою історію. Ще важче було намовити їхніх знайомих, щоб мене їм представили. Найчастішою причиною відмови була боязнь за їхню безпеку, яку пояснювали постійно живим антисемітизмом в сучасній Україні, – каже А. Чижевська.
Президент Польщі Лех Качинський 2007 р. нагородив багатьох праведників національними медалями, прийняв патронат над програмою “Польські праведники – відновлення пам’яті”. Це – великий крок у напрямку відповідальності за історичну пам’ять, однак під час досліджень виявилося також багато випадків, коли праведники рятували євреїв за гроші (так, як спочатку Л. Соха), чи історії, коли поляки брали гроші, а потім викидали євреїв з квартир. Під час розповіді праведників виходила на яв пам’ять про доноси та антисемітизм інших поляків. Такі факти викликали багато суперечностей, було видно, що ці аспекти не пасують до польського етосу, що поляки намагаються представити тільки позитивну сторону своєї активності під час війни.
За словами представника Українського центру досліджень Голокосту Анатолія Подольського, “пам’ять про минуле, а не відповідальність за минуле, є тим, що кожен народ мусить пропрацювати”.
“Наше слово” №17, 22 квітня 2012 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Репортаж

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*