Петро Скрійка ■ КУЛЬТУРА ■ 2008-08-06
Пpo Професора Юрія Новосільського
(…) Я позбираю вас з усіх земель (…) і приведу вас у вашу країну (…) Езекиїл, 34,11
Вчена рада Львівської національної академії мистецтв 14 червня ц.р. удостоїла Юрія Новосільського докторського звання гоноріс кауза. Почесні доктори – найгідніші серед докторів.
Для Львова це була, певно, історична подія. Тамбо прокинувся великий малярський талант Новосільського. Світлом, яке від початку осявало його творчість, були львівські ікони, вони його захопили ще в юності, а потім клали свій відпечаток на ориґінальному малярському стилі митця.
Це добре, що Україна починає призбирувати свої творчі гени, загублені на чужих землях, серед чужих народів.
“Шкода, що так пізно, Професор так би радів”, – сказав після врочистості Професорів опікун Анджей Стармах. Я прийняв цю заввагу в мовчанні. Не хотілось повторяти, що я також вважаю, що це надто пізно. Не раз надаремне я багато кому намагався нагадати, що Юрій Новосільський вартий пам’яті Львова, отож місто не може про нього забувати. Та у Львові час і надалі спливав, як давніше, як за радянської пори, не рахувалися ще дні, тижні, чи місяці, ані навіть роки.
Рано навесні до мене надійшла вістка, начебто Професорові нездоровиться. Саме це мене спонукало написати листа до Андрія Бокотея, ректора Львівської академії мистецтв, сказати, що хвилина вже чи не остання, щоб вшанувати Професора у Львові. Листа я послав 12 березня (2008 р.). Щойно пізніше я дізнався від Стармаха, що більш менш того часу Професор зовсім знеміг. Зразу же викликали більшу медичну допомогу. Ситуація здавалася критичною аж до моменту, коли Професор несподівано розплющив очі й промовив до похиленої над ним лікарки: “Як ви себе почуваєте? Чи нап’єтеся чогось?”. Можна собі лише уявляти відчуття лікарки та як зреагували на це її чотири колеги. Тоді мені пригадалася звична фраза мого дядька Миколи, який полюбляв казати: “Якщо Господь хоче, щоб я Йому служив (у церкві), то хай не відпускає мене з поміж живих, бо це в Його інтересах”. Напевно Бог бачить корисність у зберіганні життя Юрію Новосільському, а може в ці критичні хвилини Всевишній зглянувся й над Львовом, щоб місто пізніше не соромилося. Треба сказати, що і ректор А. Бокотей, і Львівська академія мистецтв станули на висоті завдання – відразу зрозуміли свій прогріх, занедбання, і вже 14 травня Вчена рада академії прийняла відповідне рішення. На врочисте засідання намічено суботу 14 червня та підібрано найкраще місце у Львові – палац Потоцьких на вул. Коперника, 15, в якому знаходиться найбільша львівська галерея давнього малярства. Церемонія, перший раз у Львові та, запевне, й в Україні, відбувалася згідно з найвищим академічним стандартом. А ще місяць раніше академія взагалі не була готова до такої врочистості, не мала ніяких традиційних атрибутів, ані тог, ані жезлів, ані не знала процедури, так зрештою, як і надалі буває на всіх українських вишах, на яких весь час по різних закутках приховується Радянський Союз, і ніхто не спроможний повимітати його звідтіль. Цю заввагу адресую безпосередньо Іванові Вакарчуку, міністрові освіти й науки України. Добре, що справа щасливо попала в руки А. Бокотея, людини інтеліґентної та мислячої поєвропейськи, а це ж рідко трапляється в українському академічному авторитаризмі.
Наша співпраця з А. Бокотеєм від самого початку йшла твердо, почоловічому, я був песимістом, а він – оптимістом. І він виграв, мав рацію. Надіюсь, що Андрій не все залишить у пам’яті. Близького співпрацівника Андрієвого, його секретаря, просив я потайком, думаю, він прихилиться до мого прохання, щоб вимазав деякі мої мейли. Упродовж місяця здійснилось те, у що я від початку не вірив, і тепер ніяково мені через отой мій песимізм. Дякую вам, Андрію, що я чогось повчився від вас в Україні. Вже ніколи не буду українським песимістом. Найбільш заскочило мене те, що виконані в академії упаковки на грамоту й епітогію – це не тільки справжні шедеври мистецтва, але також хіба єдині такі гарні в історії європейських вищих навчальних закладів, бо звичайно упаковками бувають картонні трубка чи коробка, а ці – зі шкіри, з витискуваними написами, наче б наділені силою справжніх амулетів.
Професор, з огляду на свій вік і не найкраще здоров’я, не міг приїхати до Львова та особисто брати участь у врочистості. Його представником був А. Стармах – Професорів опікун й одночасно голова Фонду Новосільських. На прохання ректора А. Стармах засів у призначеному для почесного гостя кріслі, поруч із вченою радою, щоб від імені Професора прийняти почесну грамоту й епітогію – голубу стрічку з вигаптуваним на ній золотим гербом Львівської академії, та кошик квітів для Професора від студентів.
Коли 20 червня разом з А. Стармахом я зайшов до Юрія Новосільського й ми в хаті передавали те все привезене, Професор був зворушений і радів, що це зі Львова, з України. Потім з природною скромністю спитав ненароком: “А звідки мене знають у Львові?”. Я почував себе, як студент під час екзамену, не знав, що відказати, бо зразу же перед очима просунулися порожні місця в першому й другому ряді крісел у палаці Потоцьких. Не було ні одного ректора зі львівських вишів, не було нікого з представників творчих середовищ Львова. Ніхто не надіслав вітання. Тільки архієпископ Іван Мартиняк з Перемишля зумів повести себе відповідно. Коли б ситуацію відвернути і така подія мала місце в Кракові, були б на ній присутніми всі краківські ректори та всі інтелектуалісти. Якщо Львів хоче бути одною з європейських культурних метрополій, мусить трохи більше набратися європейської поведінки. Що ж я міг відповісти? Сказав лише: “Навіть ікони знають Вас у Львові…”, а він зрадів почутим.
Спокійно чекав, поки А. Стармах розгорне почесну грамоту, відтак почав читати її вголос полатині, а як усе прочитав, почав співати гімн України і відспівав його до кінця. А. Стармах розмовляв з паном Юрієм попольськи, а я поукраїнськи. Потім, коли вже я сам лишився в Професора, він питав, де відбувалася врочистість, розпитував про Львів, про відносини з поляками, питав про Грекокатолицьку церкву, про Київ, згадав про Григорія Сковороду, якого він завжди возвеличував, і заявив, що як тільки почуватиме себе краще, поїде до Львова. “Чим поїдемо – потягом чи машиною? А дівчата гарні у Львові?” Його піклувальниця, медсестра, налила нам по маленькому келишку горілки, а я це зрозумів як натяк, що Професорові пора перепочити. На кінець ми довго і щиро прощалися зі собою. Він зичив мені багато років життя й особистого щастя. Я йому у свою чергу бажав цього ж самого та якнайшвидшої поїздки до Львова. Не згадав я лише, що незабаром трапиться ще така нагода, бо невдовзі його удостоять ще одного докторського звання, – на Львівській сільськогосподарській академії – за інтелектуальний вклад у філософію природи. Відповідно арґументованого листа в цій справі я послав 12 травня, а 26 червня надійшла вістка, що цього ж дня вчена рада цієї академії вже прийняла рішення. Тільки зновтаки лишається питання, чому це все так пізно, чому була потрібна спонука ззовні? Я б усе всім пробачив, коли б не малий епізод. Тиждень раніше, 6 червня 2008 р. один зі львівських вишів присвоїв звання почесного доктора людині, яку я з не найкращого боку запам’ятав у своєму житті, бо, як тодішній заступник ректора, він 1988 р. активно допомагав есбекам викинути мене з одного краківського вишу, у рамках проганяння українців. Коли після двох років, уже після падіння комунізму я знов повернувся на роботу, ця людина й надалі стояла біля керма влади та надалі проявляла щодо мене свій шовінізм. Я раніше ніколи б не подумав, що колись львівські патріоти нагородять таку особу, та ні я, ні теж ніхто в Кракові не може додуматись, за що… Інколи історія вміє незле пограти.
“Наше слово” №32, 10 серпня 2008 року {moscomment}
