Григорій Сподарик ■ ВИБОРИ ■ №38, 2019-09-22

Віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Мирон Сич, який балотується на цьогорічних парламентських виборах, розповідає про свої пріоритети, оцінку української громади та виклики, які стоять перед ним.

Чи знаєте ви, які посилання першими з’являються в Google, якщо вписати в пошуковику ваше ім’я?

Інформація про мого батька й Українську повстанську армію. Найвищих посадових осіб у державі та Вармінсько-Мазурському воєводстві регулярно анонімно запитують, як вони можуть співпрацювати з такою людиною, як я. Це посилюється перед кожними виборами. Перед останніми парламентськими у Бартошицях розсилали фотомонтаж: він зображував, як ми з батьком «вбиваємо дітей на Волині». Опісля мій польський приятель ніяк не міг пояснити мамі, що це брехня і фальсифікація. Вона постійно повторювала, що бачила таку картину на власні очі. Атаки на мене як на політика та свідомого українця були і, швидше за все, будуть. Я навіть звик до цього. Одних вони тішать, а інші просто знають мене і не сприймають цього – такі люди цінують мене самого і те, чим я займаюся.

Як ви розумієте місію депутата-українця у Польщі?

Для мене важливою є рекомендація і підтримка з боку найбільшої організації нашої громади – Об’єднання українців у Польщі. Варто пригадати, що її мали в минулому також професор Володимир Мокрий і Мирослав Чех. Мої попередники працювали, наприклад, над законом про нацменшини. Перебування в центрі подій дає можливість реагувати і творити відповідну атмосферу. В часи фінансової кризи я працював над тим, аби кошти, які виділяють на підтримку національних меншин, не урізали. І мої попередники, і я багато зусиль вклали у побудову добрих відносини між владою Польщі та України. Така робота велася, зокрема, у польсько-українській парламентській групі. Як її член я спостерігав за виборами в Україні, був учасником спільних засідань у Варшаві та Києві тощо. Можна пригадати також зусилля, вкладені у проведення на найвищому державному рівні візиту нашого патріарха Святослава до Польщі у 2013 році. Усе це варто було робити, адже такі дії покращували відносини між поляками та українцями. Наскільки велике це мало значення, особливо помітно саме зараз, коли в парламенті немає жодного офіційного представника українців.

Хтось може спитати – що здатний зробити всього один депутат?

Він може багато. Наприклад, робити офіційні запити чи виступати у Сеймі. Роль депутата – це також робота в комісіях, у тому числі в комісії нацменшин. Депутат – це офіційний голос, який у нашому випадку може звучати при обговоренні відносин Польщі та України чи складних історичних питань. Без хоча б одного депутата такого голосу нашої громади просто не чути. Раніше мене завжди запрошували до участі в офіційних зустрічах. Я їздив з представниками польського уряду на Майдан у 2014 році, а також представляв тоді позицію нашої фракції у Сеймі стосовно подій в Україні. Це, зокрема, означало, що мені довіряють. Я розумів також, що як депутат-українець я є для польських політиків партнером для розмов і прийняття рішень. Жодна позиція щодо України від імені нашої фракції в Сеймі не проходила без консультацій зі мною. Так само це відбувалося, коли депутатами були Мирослав Чех та Володимир Мокрий.

Які пріоритети ви визначили для себе на випадок успіху у виборах?

Я не уявляю ситуацію, за якої мене могло би не бути в комісії з питань нацменшин. Це було і залишатиметься пріоритетом. Я також належав до органів, де часто вирішувалися пов’язані з Україною та українцями справи, наприклад, до комісії закордонних справ. Я думаю, що найважливіша річ – це питання фондів. Не можна ділити меншини на «чемні або ні» й відповідно до цього призначати фінансування. У цьому скликанні парламенту ми бачили, що влада застосовувала такий поділ. Для мене важливим завданням є також підтримка українських шкіл та пунктів навчання української мови. Це постійний пріоритет не лише мій, але й усієї нашої громади. Якщо ми будемо забувати при навчання і виховання молодого покоління, нас невдовзі може просто не стати. Треба пам’ятати, що наші школи постійно потребують фінансової, правової та суспільної підтримки.

Я усвідомлюю, що представлятиму в парламенті не тільки нацменшини, але й усіх мешканців регіону, в якому живу і в якому я є віце-маршалком. Тут, зокрема, йдеться про прикордонні повіти, як-от Бартошицький, Бранєвський, Ельблонзький чи Пасленцький. Викликів завжди багато: це зруйновані дороги, підтримка повітових лікарень чи відповіде оснащення пожежних служб, які рятують людські життя.

Загалом в попередні роки належав до трьох комісій і двох підкомісій. Це – важка робота, яка водночас дає багато можливостей: визначати важливі питання та допомагати їх вирішувати. Наш вармінсько-мазурський регіон потребує особливої підтримки, бо, як і в часи Польської народної республіки, так і зараз він не має якогось особливого лобіювання у Варшаві. Окрім цього, тут живе не так багато людей, як в інших регіонах. Тому, щоби привернути увагу колег-депутатів до Вармії та Мазурів, я завжди мусив бути відкритим, використовувати фахову аргументацію, відповідно себе поводити, часом використовуючи трохи вільніший спосіб поведінки. Зацікавити вдавалося і своїм українством. Я часто привозив депутатів на наші заходи або в Україну. У багатьох випадках їхній стереотипний підхід до нас змінювався на позитивний.

Ви буваєте на багатьох наших подіях і серед людей. У якому становищі, на вашу думку, зараз перебуває громада?

Загальна тенденція – населення сіл та містечок зменшується. Дедалі менше людей можна побачити хоча б на недільних богослужіннях. Присутні – це переважно люди старшого віку. Як громада ми мусимо особливо дбати про них, адже це вони виховали нас у нелегкі часи і завдяки ним ми залишилися українцями. А молодь після закінчення шкіл найчастіше виїжджає до більших міст, де є робота. Вони створюють там сім’ї, народжують дітей і мусять заробляти на гідне життя. Я особливо тішуся, що випускники українських шкіл у Польщі підтримують між собою зв’язок. Вони не мають комплексів щодо власного українства, а також є дуже гарними фахівцями у своїх сферах. Я стверджую це на основі спостережень, приміром, за своїми колишніми учнями з нашої школи в Ґурові-Ілавецькому. З багатьма я співпрацюю у маршалковському управлінні Вармінсько-Мазурського воєводства. У громаді є також наші підприємці чи лікарі, шановані у суспільстві. Це – наша сила і громадський капітал. Я бачу їх на наших заходах, у тому числі на «Еколомиї» в Ґурові-Ілавецькому, куди з’їжджаються з усієї Польщі та навіть з-за кодону. Вони спілкуються та розважаються, але також домовляються про бізнес-проекти. Це важливо, бо така активність дає можливість бути незалежними. Ми як українська громада у Польщі довгі роки не вміли створювати власний бізнес, який потім підтримував би суспільно-культурну діяльність. Так це працює, наприклад, у Канаді. У Польщі ми лише започатковуємо таку філософію, але вона може забезпечити наше громадське майбутнє. Я побоююсь, що державну підтримку нацменшин у Польщі можуть припинити або значно обмежити. Тоді ми муситимемо спиратися на власні сили. Отже, виходячи з потенціалу нашої громади, можна сказати, що ми – досить активні.

З одного боку, ми живемо у часи, коли щось організувати стає дедалі складніше, є багато формальних обмежень. З іншого боку, серед нас є люди, які завжди знаходять можливість, аби взяти участь в українських ініціативах, і такі, що ніколи не мають на це часу. Це проблема. З численних розмов я знаю, що існує потреба більшої залученості нашої інтелігенції до життя громад у кожному містечку, селі чи парафії. У кожній діаспорній чи нацменшинній громаді за її справи відповідає саме інтелігенція. Тому її представники повинні частіше спілкуватися між собою, зустрічатися і випрацьовувати механізм роботи та нашого щоденного життя.

У Польщі зараз помітно, що мають значення не стільки роздуми та розмови, скільки програми на кшталт «500+».

«500+» також потрібна. Але не можна задовольнятися тільки цим. Є інші цінності. Ми довгі роки боролися за свободу і повинні дбати, щоб її не втратити. Аби ми не почали боятися говорити по телефону з бабусею чи братом, бо хтось це запише і потім використає проти нас. Погана дійсність – це така, у якій ми боїмося всього і всіх. Я вважаю, що люди мудрі і голосують за тих, кому довіряють. Нікого не можна ні до чого змушувати. Я чудово розумію, що не всі українці є моїми прихильниками. Водночас я маю свої погляди, у тому числі – чітку українську позицію, і не хочу цього змінювати. Але я завжди відкритий до діалогу.

Фото автора статті

Поділитися: