Навколосвітні мандрівки Григорія Сковороди

Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №51, 2022-12-18

В ніч на 7 травня 2022 року російська ракета влучила в дах Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди в селі Сковородинівка (колишня Пан-Іванівка) Харківської області. Внаслідок атаки будинок ХVІІІ століття зазнав непоправних втрат, але частина експонатів була врятована. Могила Сковороди не постраждала, хоча, якби росіяни добралися сюди, то, мабуть, вивезли б його останки разом з експонатами. Така сумна посмертна доля великого філософа: в рік 300-річчя від його народження в Україну прийшла війна.

                                  Хмаринки в небі… Життя на землі

Де з’являється нове людське життя? «Дивне запитання, – скаже більшість  мешканців сучасного світу. – У пологовому будинку. Може й у власному, але під  наглядом акушера. Буває й інше, але це вже не правило, а виключення». Років триста тому українські селянки часто народжували в полі і не тому, що так хотіли, а стиснені життєвими обставинами, неосвічені й темні, працювали до останнього і коли падали від болю, то звертали очі до неба, молячи Всевишнього, щоб він подарував іще одне життя. Інколи прибігала «породільна бабка» або «пупорізка», щоб прийняти нову «божу душу», але частіше це робили інші жінки, які клали ще гаряче тільце на стерню, підстеливши під нього чиюсь «хламиду». Дитя відкривало оченята і перше, що воно бачило, якщо й могло бачити, були білі пухнасті хмаринки в безодні блакитного неба. 

Малий Грицько (який був ще «ніким») неба не побачив, бо з’явився на світ в зимовий час – 3 грудня (за новим стилем) 1722 року. Довкола  лише сумні стіни напівтемної селянської хати та нависаюча стеля, яка, здавалося, кожної миті могла впасти й придушити його. Якщо дитинка й заплакала, то не від болю, а від страху, що доведеться тут провести все життя. Від самого початку зародилося й жило в душі Грицька прагнення вирватися на волю – із тісної селянської хати, сповненого одноманітних турбот подвір’я та села, яке все більше й більше тонуло у мороці кріпацтва. Тож, навчившись ходити, хлопчик тікав подалі – на леваду й луки, до річки і найближчого гаю, або ж на шлях, що звиваючись, зникав за небокраєм. У 12 років маленький мрійник вже назавжди залишив свою оселю, щоб ніколи сюди  не повертатися. Він «поплив» курним шляхом у далечінь, щоб «випірнути» аж на вулицях сонячного Києва – серед гамірного натовпу і гудіння дзвонів, які заманювали його до Лаври. Там десь, серед церковних споруд, знаходилась будівля славнозвісної Києво-Могилянської академії, де Грицько – майбутній славний філософ і поет Григорій Савич Сковорода – мав провести майже 7 років. А над головою, немов благословляючи малого мудрагеля, повисла небесна блакить із білими пухнастими хмаринками, потопаючими в ньому.

                    Шляхи, осяяні сонцем – близькі й далекі

Мандрувати  довелося багато… і не завжди по своїй волі. Перша мандрівка випала в 1741 році – до гордовито-похмурого Санкт-Петербургу, коли донька його засновника, любителька «малоросійських» хлопців, імператриця Єлизавета стала набирати музикантів та співаків до своєї капели. Взяли й Григорія, але не надовго. «Золота клітка» з придворними церемоніями і викрутасами на паркеті не сподобалася йому: вже в кінці 1744 року він повернувся до сонячного Києва. Через рік була ще одна мандрівка – до Європи. На цей раз 22-річний юнак сам попросився до спеціальної місії, котра збиралась до Угорщини. Мешканці цієї країни кажуть: «Не вино, що не угорське!» Тож росіяни відправилися до них, щоб закупити «Токайського» для імператорського двору. Але Григорій не був прив’язаним до місії, тож відірвався від неї і, мов вільний птах, полетів по Європі. Де його тільки не носили молоді, ще не натруджені ноги: відвідав  Угорщину, Австрію, Словаччину й Польщу і, як припускають деякі дослідники,  міг дістати до Чехії, Німеччини і навіть Італії. Цілком вірогідно, бо кордонів (в сучасному розумінні) тоді не існувало, а жага знань про світ була у хлопця невгамовною. Тільки в 1750 році він повернувся в рідну Україну: змужнілий, з обвітреним обличчям, але з якоюсь невимовною тугою в очах. Те, що шукав у далеких землях, він так і не знайшов. Потім були роки викладання у Переяславському і Харківському колегіумах, робота вихователем у сина коврайського поміщика Томари і нарешті (з 1769 року) почалися нові блукання але вже в російській імперії, в основному по містах і селах України.

Земні блукання Сковороди скінчились через чверть століття – в селі Пан-Іванівка на Харківщині, де він, за свідченнями людей, котрі його знали, викопав яму в садочку, одягнув чистий одяг і спокійно заснув в своїй кімнаті, щоби більше не проснутися. Дивна смерть, як і передчуття її людиною, котра побажала, щоб на могилі був напис – «Світ ловив мене, та не спіймав». Від кого чи від чого тікав славнозвісний «малоросійський філософ» більшість людей так і не зрозуміла. Бо в кожної людини, говорячи словами Тараса Шевченка –  великого шанувальника Сковороди із самого дитинства – була «своя доля і свій шлях широкий». І різне сприймання світу, його цінностей та завершення життєвого шляху. Сковорода в кінці нього зайшов досить далеко… Він подолав страх очікування смерті і сприйняв її як «майбутню мандрівку» в світ «невидимої натури», тобто власного існування але вже в іншій іпостасі.

               Творіння в «саду божественних пісень» – людина

Григорій Сковорода – видатний мислитель і філософ, але таким він став  уже після 36 років, коли темної, листопадової ночі 1758 року в селі Ковраях привидівся йому страшний сон: начебто у храмі демони напали на бідного чоловіка і стали шарпати, пожираючи тіло. Він і до цього задумувався про жорстокість і несправедливість  суспільства, але – після коврайського сну остаточно порвав із системою, створеною людьми. Почався його відхід, причому цілком усвідомлений, від світу «синів і дочок Адама». «В город не піду багатий, на полях я буду жить, вік свій буду коротати, там де тихо час біжить…» – написав він в одній із поезій, вже перебуваючи на лоні природи. Так в мандрах і  роздумах промайнув час – не багато й не мало – чверть століття. Але про людський світ Григорій забути не міг, бо ж сам був людиною. Періодично, особливо пізньої осені і взимку, він повертався до людей, зупинявся в келіях монастирів, у будинках багатіїв і в халупах сільської бідноти. Писав, дуже багато писав, хоча й жалівся: «Якби  змога, так багато писати, як і мислити». Але жодній людині не під силу втілити все, що задумала, тож і Сковорода тут не одинокий.

Разом з тим, в своїх байках, поезіях і філософських трактатах, тексти яких дійшли до нас, він розглянув питання, котрі й досі хвилюють людство. Перш за все, про «триєдність світу», про дві людські натури – «видиму й невидиму», про ідеал людини й пошуки її життєвого шляху, про «істинне щастя» на землі тощо. Філософа цікавлять далекі світи, планети й країни (які він об’єднує в єдиному понятті – «макрокосмос»), але на першому місці в нього внутрішній світ людини («мікрокосмос»)  та створені нею духовні цінності, перш за все Біблія.

Людина – найдосконаліше Боже творіння і разом з тим найгріховніше. Вчинки її часто-густо нераціональні і навіть безглузді. Так, один із покровителів, а потім – гонителів Сковороди єпископ Бєлгородський Порфирій Крайський ховав коштовності у себе в ліжку (начебто хотів забрати їх в могилу), а могутній фаворит цариці, князь Потьомкін-Таврійський розсипав їх серед гостей на банкетах (маючи надію купити їхню прихильність). Ні одному, ні другому вони не допомогли, а лише посилили заздрощі недоброзичливців та пришвидшили  смерть обох. «Бог сотворив усіх задля щастя, – пише Григорій Сковорода, – відтак щастя не полягає у певних професіях, багатстві, чинах, зовнішності тощо… маємо шукати у самих собі». Величезна ж більшість не розуміє цього і захоплюється зовнішньою красою і принадами матеріального світу. Але з часом  краса тьмяніє, принади вже не приваблюють і людина починає розуміти даремність втрачених років. Ось тут і наступає прозріння в «саду божественних пісень», де одні творять їх, інші – бездумно сприймають та, розлючені,  влаштовують гоніння на творців.

                              Подорож душі між людьми й у Всесвіті

В Григорія Сковороди є щось від Ієроніма Босха, який за 200 років до його народження створив свій славнозвісний триптих «Сад земних насолод». А втім, всі великі люди – не від світу сього, сприймали його однаково боляче і вразливо. Сковороду інколи називали харківським Діогеном, бо він, як і славнозвісний грецький філософ за 2000 років до нього, обходився найнеобхіднішим і не мав власного житла. Розповідають, що останній, натрапивши на хлопчиків, які пили воду пригоршнями із річки, був просто в шоці від побаченого. «Потреби дітей – і то менші від моїх!» – вигукнув він, викинувши свій кубок. Сковорода, як Діоген, мав лише торбу і палицю подорожнього, щоправда в ній була ще Біблія. Він теж був самотнім, але йому хотілось розділити  світ  із кимось. Так в його житті з’явився 17-річний учень Харківського колегіуму Михайло Ковалинський. Гарний і розумний юнак сподобався Григорієві і він в 1762 році став працювати викладачем в цьому ж колегіумі,  про що й написав пізніше: «Заради тебе одного я залишив мій, такий приємний спокій, пустився на життєві хвилі». Але спокою у стосунках з хлопцем не вийшло, бо Михайла поманили швидкоплинні, принадливі речі цього світу. Після колегіуму він навчався у Страсбурзькому університеті, працював прокурором, потім правителем канцелярії самого Потьомкіна і закінчив свою кар’єру (вже після смерті Сковороди) рязанським губернатором. «Найдорожчий», «найжаданіший, «найкращий» Михайло, як називає його Сковорода, залишив філософа.

Далі по життю він вже йде самотньо – «contra  mundum» (проти світу). Читає Біблію, пише філософські трактати, грає журливі мелодії на сопілці. Мандрує в своїх думках по всіх континентах і країнах. Востаннє, влітку 1794 року, відвідує Ковалинського в селі Хотетово (неподалік від Орла) і, всупереч умовлянням останнього залишитись, повертається в рідну Україну. 9 листопада 1794 року Сковорода відправився в свою останню мандрівку в потойбічний світ, так до кінця і не розгаданий своїми сучасниками й нащадками. 

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*