Розмова з першим заступником генерального директора (з науково-дослідної та культурно-освітньої діяльності) Національного музею “Меморіал пам’яті жертв Голодоморів в Україні” Лесею ОНИШКО

Цього року минає 80 років від початку однієї з найбільших трагедій XX століття – голодомору 1932-33 рр. в Україні, коли загинуло майже 4 мільйони людей. Кількість жертв усіх трьох голодоморів: першого 1921-23 рр., другого 1932-33 рр. і третього 1946-47 рр. становить майже 10 мільйонів чоловік. У Вашинґтоні до 55-ї річниці голоду були надруковані матеріали комісії Конґресу США, підготовлені під керівництвом доктора історії Джеймса Мейса. Тоді комісія зробила висновок, що Голодомор 30-х рр. ХХ ст. був наслідком жорстокого й навмисного намагання зламати дух та волю українського народу. Все ж таки нині помічаємо спроби заперечити цю тезу.

На мою думку, головною проблемою в розгляді питання голодоморів є те, що тема надто політизована. На жаль, багато політиків намагається спекулювати на цій трагічній темі, заробляючи свої політичні дивіденди, – однак не вдаючись у глибокий аналіз і не показуючи всіх фактів, які мали місце в цей період. Тому завданням музею, в якому я працюю, є показувати тему Голодоморів з наукової точки зору, тобто висвітлюючи документи, світлини та сучасні дослідження. Ми показуємо, як усе було.
Сьогодні в Україні дуже мало людей, які готові сказати, що голодоморів не було: а ще 20 років тому багато українців заперечувало це. Політична ситуація в Україні тепер складна, і все ж, згідно з останніми соціологічними дослідженнями, майже 60% громадян України вважає голод 1932-33 рр. геноцидом українського народу. Думаю, коментарі тут зайві.
Зрозуміло, що потрібно глибше тему розробляти. На жаль, багато документів далі знаходиться в архівах України, але не тільки України. Вони не відомі широкому загалу. У 1990-ті рр., тобто в період становлення української державності, частина документів була вивезена також до російських архівів. Чи Росія буде робити дослідження цієї теми? Уже робить. Проте вони видаються частково і, відповідно, до певної міри є однобокі. Але навіть ті документи, що сьогодні публікуються, не можуть приховати фактів, які мали місце в історії України.
Особисто вірю, що найближчим часом Росія піднесе цю тему на серйозний науковий рівень – тому, що самі росіяни потребують цього. А якщо громада чогось потребує, то політики мають до цього прислухатися, оскільки вони є слугами народу. Думаю, що незважаючи на складні процеси, які відбуваються як в Україні, так і в Росії, тема Голодоморів буде порушуватися: вона дуже важлива насамперед тим, що може об’єднати, а не роз’єднати різні народи, у тому числі українців і поляків, українців і росіян, українців і євреїв, українців і німців чи українців і греків.

Факт геноциду українців, вчиненого сталінським режимом у 1932-1933 рр., офіційно визнав уряд України та 24 країни світу, серед них Канада, Польща та США. Найбільше відмовляється визнати Голодомор як такий і як геноцид Росія. Крім політизованості теми, про яку Ви згадували, здається, насамперед через те, що як правонаступниця Радянського Союзу вона боїться згодом нести відповідальність за цей злочин проти людства.
Справді, це одна з основних причин. Крім того, тут багато інших спекуляцій – мовляв, українці в чомусь звинувачують нинішніх росіян. Принаймні в офіційних виступах я не чула, щоб хтось звинувачував росіян у цьому злочині. Ідеться про політичну комуно-більшовицьку систему, яку очолював Ленін, а потім Сталін – і це треба чітко зрозуміти. Якщо політичне керівництво Росії нарешті це зрозуміє і не буде боятися дивитися правді в вічі, то проблема зійде сама собою.

Хоч Європарламент 2008 р. визнав Голодомор 1932-33 років злочином проти людства, то 2010 р. ПАРЄ відмовилася визнати Голодомор геноцидом українського народу. Це сталося після того, як президент Віктор Янукович на цій же сесії ПАРЄ в Страсбурзі заявив, що вважає несправедливим називати Голодомор 1930-х рр. геноцидом українського народу. “Визнавати Голодомор як факт геноциду стосовно того чи іншого народу, ми вважаємо, буде неправильно, буде несправедливо. Це була загальна трагедія народів, що колись входили до єдиного Радянського Союзу”, – сказав президент. До того, 2010 р. з сайту президента зник розділ про Голодомор, який опротестувала діаспора.
Якщо взяти згаданий документ Ради Європи 2010 р., то там, у пункті 5, чітко написано, що Україна, яка найбільше постраждала в роки Голодомору, визнає це у своєму законі як геноцид українського народу і вшановує пам’ять своїх жертв. Я не можу зараз відповідати за президента В. Януковича, це було його політичне рішення, однак буквально через декілька місяців уже в Україні він заявив інше: що це був геноцид українського народу. Тому, як президент України, він щороку в День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій відвідує наш меморіал, вшановуючи померлих під час української трагедії.

Саме, чи це не лише жест політика, який має прислухатися до своїх громадян – адже, як зазначалося, більшість українців визнає Голодомор геноцидом українського народу?
Зрозуміло, що зняття з сайту президента розділу про голодомор було неправильним рішенням. Проте за чинного президента Національний музей “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні” функціонує і розвивається, він фінансується з державного бюджету. До речі, наш музей – єдиний, який входить до державного протоколу і церемоніалу, завдяки чому сюди приїжджають офіційні делеґації.
Справді, 2010 р. було дуже багато, м’яко кажучи, політичного шуму навколо цієї теми. Тому завданням людини, яка працює в національному закладі України, вбачаю власне уникати цієї політизованості: вона тільки перешкоджає. Бо коли ми починаємо політизувати тему голодоморів, то робимо певні реверанси в бік однієї чи іншої сторони. Натомість ми повинні йти своєю дорогою: її обрання є можливим лише тоді, коли будемо чітко знати, що сталося. Як сказав Джеймс Мейс, про якого Ви вже згадували, найкраще лікування постгеноцидного суспільства – це знання, вивчення історії. Бо коли людина чи народ пізнає себе, то очищається та лікується від проблем. А Україна через трагічні події, терори та геноцид стояла над прірвою втрати своєї національної ідентичності. Особисто за своє завдання ставлю переказувати людям це знання: щоб суспільство було ними немов озброєне, а відтак – стояло на сторожі будь-яких політичних спекуляцій.

Коли президентом України був Віктор Ющенко, він запропонував парламентові встановити кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору і Голокосту. На жаль, не вдалося прийняти такого законопроекту.
Завдяки сучасним українським дослідженням Україна має можливість порушувати цю тему у світі. Кілька тижнів тому пам’ятник жертвам Голодомору відкрито в столиці Республіки Казахстан – Україна зуміла передати світові правду про Голодомор. Крім українців і казахів, під час голодоморів гинули росіяни, поляки, німці, євреї, греки – тобто ті національності, які жили на той час в Україні. Для них місця проживання були рідними. Отже, правда про більшовицький терор і комуно-більшовицькі злочини повинна стати немовби застереженням: як людство не має розвиватися та як повинно придушувати репресивні ідеї і методи.

Починаючи від 1998 р., кожної четвертої суботи листопада українська громадськість України і в діаспорі відзначає День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій. Натомість з 2007 р. з ініціативи Світового конґресу українців міжнародна громадськість організовує акцію “Незгасима свічка”. Свічка побувала в усіх обласних центрах України, в Національному музеї “Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні”.
Я дуже вдячна міжнародній спільноті тому, що великою мірою завдяки українській діаспорі, якій не байдужа доля батьківщини, пам’ять про голодомори була донесена в тому числі й до мене. Бо ж моє покоління народилося ще за Радянського Союзу, але освіту й погляди формувало вже в незалежній українській державі. Саме діаспора протягом майже 60 років зуміла берегти пам’ять про жертви голодоморів. Завдяки старанням діаспори в Америці постала комісія Конґресу США, зроблено серйозні висновки. Головне, що ця тема порушувалася в наукових колах, а згодом надходила в Україну – це дуже важливо. Натомість Україна пам’ять несла крізь покоління – і завдяки такому зв’язку сьогодні можемо говорити про певні здобутки в розробці цієї теми. Якби не оцей зв’язок, тема голодомору лишилася б на марґінесі світової історії.

Після політичної трансформації кінця 80-х рр. у Польщі дуже сильно розвинулася т.зв. історична політика. А якою вона є в Україні?
Справді, кожна держава намагається впроваджувати свою історичну політику, формуючи національну пам’ять: це те, що фактично робить спільноту громадянським суспільством. Для цього держава створює відповідні інституції та проводить їхнє фінансування. На жаль, сьогодні в Україні питання національної пам’яті настільки розрізнене, що важко говорити про цілісну історичну політику – у нас принаймні 5-6 фокус-груп, які мають різні уявлення про ті чи інші події. По-моєму тому, що, на жаль, не маємо сформованої політики національної пам’яті. Нагадаю, що в Україні ліквідовано Інститут національної пам’яті. Крім того, у нас фінансово не підтримуються проекти в цій сфері. Однак можемо говорити про певні здобутки: найкращий приклад – наш музей, який минулого року відвідало понад 230 тис. людей. Названа цифра вже про щось говорить. Завдяки знанням люди роблять правильні висновки – це показує, як я вже згадала, соціологічне опитування щодо Голодомору.

“Наше слово” №28, 8 липня 2012 року {moscomment}