Юрій Гаврилюк ■ ІСТОРІЯ ■ №32, 2019-08-11

Якщо назвати п’ятірку найбільш відомих українських «двохсотлітників», то після Маркіяна Шашкевича (1811-1843), Тараса Шевченка (1814-1861), Михайла Вербицького (1815-1870) та Миколи Костомарова (1817-1885) наймолодшим у цьому списку буде цьогорічний ювіляр Пантелеймон Куліш (1819-1897). Його життя, до речі, завершилося в інший важливий момент – через кілька днів після проведення перепису населення, який вперше дозволив встановити більш-менш точне число україномовних мешканців у Російській імперії (вийшло, що їх – не менше, ніж 22,4 млн). Друге «до речі» – сьогодні українською ми пишемо фонетичним правописом, розробленим на основі «кулішівки», або «системи Куліша», яку він почав застосовувати з середини 1850-х років.

Герой нашої розповіді народився у 1819 році на хуторі поблизу містечка Вороніж, що недалеко від Глухова, який у 1708-1764 роках був столицею Гетьманщини. Згідно з обов’язковим у тодішній Російській імперії юліанським календарем це було 26 липня (у Європі – 7 серпня), а позаяк хрещення відбулося наступного дня, хлопчик отримав досить рідкісне ім’я великомученика і цілителя Пантелеймона. Це були непрості часи, бо, хоча ще за 40 років до цього у Парижі проголосили «Декларацію прав людини і громадянина», за якою «люди народжуються і залишаються вільними і рівними у правах» та «джерело всього суверенітету бере свій початок в нації», все ж революційна Франція знов стала монархією. До того ж головним гарантом цієї реставрації була саме Російська імперія, яка силою, підступом і підлістю розчавила остатки вільностей Війська Запорозького, а відтак поглинула й українське Правобережжя.

Звісно, у володіннях «самодержавних» царів ідеологія, згідно з якою королівська та імператорська влада дається «від Бога», а люди – лише її піддані, не лише виглядала непохитною, але й знаходила нові причини ущемляти людські права, перешкоджаючи цим також молодому Панькові. Справа у тому, що його дід Олександр і батько Андрій Куліші, які через походження від козацької старшини (ймовірно, це були нащадки військового товариша Михайла Кулішенка, згадки про якого належать приблизно до 1710 року), формально належали до привілейованого дворянського стану, займалися все одно лише хліборобством і не служили «царю и отечеству» ні у війську, ні в державній адміністрації. Отже, за новими законами, які з’явилися після того, як 1825 року на царський престол вступив Микола І, Андрій Куліш був дворянства позбавлений. Спершу це не було проблемою. Потрапивши у нижчий стан козаків, родина залишилася вільною та жила відносно у відносному достатку, адже «мали Куліші у самому Вороніжі й поза Вороніжем доволі поля, гаїв і сіножатей; вважано їх багатирями» («Жизнь Куліша»). Однак ця формальна зміна суспільного стану закрила Пантелеймонові шлях до отримання повноцінної вищої освіти. У 1839 році він почав навчатися у нещодавно відкритому Київському університеті, на філологічному, а потім на юридичному факультеті, але наприкінці 1840-го року його зі списку студентів викреслили, позаяк у тодішній Росії настільки боялися «соблазнінія» простого народу грамотою, що право на університетське навчання мала тільки молодь, яка могла документально довести своє «благородство» – приналежність до російського дворянства або польської шляхти.

Це – не перша Панькова біда, адже тодішня освіта, як університетська, так і шкільна, була повністю російськомовною. Коли хлопець потрапив до гімназії в Новгороді-Сіверському, це спочатку було настільки великою проблемою, що, як Куліш сам зізнавався у автобіографії (написаній у 3-й особі – як «Жизнь Куліша»), він «учився дуже тупо і був послідущим між товаришами», аж поки не почав розуміти «учевну мову». «Поки, було, навчиться гладко читати урока, то вже напам’ять його знає, а проте не розумів добре того, що витвердив з книжки. Як прийшлось до іспиту, то слебизував таке, що, мовляв, не второпав би й німець. Переведено його із приготовительного класа у первий тільки за те, що гарно писав», – читаємо в автобіографії. «Гарно» – у значенні каліграфічно, що було наслідком його малярського таланту, якого, однак, Куліш не розвинув.

Системі шкільної русифікації сприяла також література, адже «по гимназії тоді ходило багацько переписаного з Пушкіна, Жуковського й инших прославлених поетів великоруських». До рук Куліша і його на два роки старшого шкільного друга Петра Сердюкова потрапили також (знову російськомовні) перші повісті Гоголя, «і велика була радість із того читання». Однак Пантелеймон почав свою літературну творчість у гімназії все-таки українською мовою, пишучи «невелику повістку» «Циган», яка згодом потрапила до першої антології української літератури – альманаху «Ластівка» (1841).

Можливо, до такого рішення спонукали українські літературні первістки –  твори харківського преромантика Петра Гулака-Артемовського та перші повісті прекурсора української прози Григорія Квітки-Основ’яненка, що з часом завітали також під гімназійну «стріху». Найбільше однак враження справив збірник народної творчості – «Украинские народные песни», виданий 1834 року Михайлом Максимовичем, що також закінчив Новгород-Сіверську гімназію (до того ж у 1819 році!): «стала книжка ся у його і в Сердюкова первою над усіма іншими. Заховавсь надовго Ґете з Шіллером; забули вони й про Гоголя, і про самого Квітку з його «Марусею», що не раз нею плакали. Приніс Куліш книжку в гімназію – і всі товариші заслухались, як почав їм читати про Сомка Мушкета, про Коновченка, про Озівських братів, про Хмельницького й Барабаша. Поти носив і читав кожному, що почали вже від його втікати і його декламацію передражнювати. Тоді він узявсь та й вивчив напам’ять усю книжку, щоб ніколи з нею не розлучатись». Не зайвим буде згадати, що перша з Максимовичевих збірок, «Малороссийские песни» (1827), мала величезний вплив на Миколу Костомарова, одного із засновників Кирило-Мефодіївського братства, розкриття якого «тайною поліцією» стало ударом серед інших і для Куліша.

Костомаров у Києві з’явився лише 1845 року, тому перша зустріч сталася з Максимовичем, який у віці 30 років був призначений першим ректором університету Св. Володимира (це був 1834 рік). Як ми вже знаємо, з огляду на «височайші повеління» київська альма матер повелася з молодим Кулішем не «по-материнськи», однак її ректор швидко встановив близький контакт із талановитим молодиком, який, вивчивши вже «великоруську мову», почав нею писати «повістки» з «малоросійською» тематикою, що були надруковані у двох перших випусках Максимовичевого альманаху «Кіевлянинъ» (1840-1841). Так завдяки протекції Максимовича у Михайла Юзефовича, який в українській історії запам’ятався перш за все співучастю у виданні Валуєвського циркуляру та Емського указу, але у ті часи був лише інспектором народних училищ Київської губернії, Куліш отримав посаду викладача літератури та історії: спочатку в Луцьку, а потім у Києві та Рівному. Часу він там не гаяв: окрім вчителювання, активно займався етнографічною та літературною діяльністю. 1843 року вийшов його перший великий твір українською мовою – віршована хроніка «Украѝна. Одъ початку Вкраѝны до батька Хмелницького» (як можна зрозуміти із заголовка, оформлена згідно з опрацьованим Максимовичем етимологічним правописом), а також російськомовний роман у трьох частинах «Михайло Чернышенко или Малороссия восемьдесят лет назад» (надрукувати ці твори знову допоміг майбутній прапороносець політичного малоросійства Юзефович). Куліш працював тоді також над своїм найвагомішим твором – українським історичним романом «Чорна рада. Хроніка 1663 року», перші п’ять розділів якого були надруковані російською мовою в журналі «Собеседник». Це  допомогло Кулішеві отримати посаду гімназійного вчителя та університетського викладача у Петербурзі восени 1845 року.

Перебування в імперській столиці тривало недовго, адже Кулішеві вдалося виклопотати в Академії наук відрядження до Західної Європи – вивчати слов’янські мови, історію, культуру та мистецтво. Вже у грудні 1846 року письменник виїхав до Києва, де відсвяткував Різдво, а на початку лютого 1847 року на хуторі Мотронівка він одружився з наймолодшою сестрою свого приятеля Василя Білозерського Олександрою, у майбутньому – письменницею-новелісткою Ганною Барвінок (старшим боярином на весіллі був Тарас Шевченко, яким Пантелеймон тоді захоплювався). Утрьох вони вирушили на європейський вояж, але через Берестя і Білу-Підляську встигли доїхали тільки до Варшави, де у середині квітня Пантелеймона заарештували у зв’язку з викриттям Кирило-Мефодіївського товариства. Його відвезли до Петербурга (пізніше у петербурзькі каземати «тайної поліції» з Варшави привезли також Василя Білозерського).

Допити не довели приналежності Куліша до таємної організації, та все ж він – навіть не судом, а просто таємним царським рішенням – був приречений на кількамісячне ув’язнення та заслання на службу у провінційний центр (спочатку це мала бути Вологда, але потім її змінили на ближчу Тулу). Обґрунтуванням було те, що письменник «хоч і не належав до цього товариства, але був у дружніх зв’язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії». Серед літературних творів, які заборонили та наказали вилучити з продажу, окрім Шевченкового «Кобзаря» та «Українських балад» Миколи Костомарова, опинилися також Кулішеві, а саме – два згадані київські видання 1843 року та «Повесть об украинском народе для детей старшаго возраста» (Петербург, 1846), що була по суті політизованою історією України. 

До Петербурга Куліш повернувся на початку 1851 року. Йому надалі було заборонено працювати в освітніх закладах та друкувати свої твори. Цей наказ він обходив, публікуючи свої російськомовні оповідання на українську тематику, у тому числі й автобіографічні, під псевдонімом «Николай М.». Можливість вийти з цього своєрідного підпілля і розгорнути жваву видавничу діяльність виникла після змін на царському троні, які трапилися у лютому 1855 року, та початку політичної «післясевастопольської відлиги», що була наслідком поразки Російської імперії у Кримській війні. У 1856-1857 роках вже під справжнім іменем Куліша вийшла «Чорна рада» та «Записки о Южной Руси» (2-томна збірка фольклорних і літературних творів, а також історичних матеріалів, переважно Кулішевих). У романі та україномовних текстах збірки Куліш застосував власну правописну систему, детально описану в букварі з читанкою «Граматка», що вийшов 1857 року вже з його власної друкарні.

За пізнішим авторським поясненням, це був «спрощений правопис…, винайдений мною в той час, коли всі в Росії були зайняті поширенням грамотності в простому народі», який мав полегшити «науку грамоти для людей, яким ніколи довго вчитися». Звісно, це був не перший український фонетичний правопис, до того ж він зберіг деякі архаїзми: декоративний «ъ» у кінці слів чи вживання «е» не лише для передачі «е» але й «е йотованого» – «забуваешъ, одвертаешъ лице свое» («є» використовувалося тільки для пом’якшення приголосних – «слухати оповіданнє»). Та все ж Куліш найбільш радикально позбувся уже зайвих тоді букв «ы» та «ѣ», які у тій чи іншій формі зберігали його попередники, навіть укладачі альманаху «Русалка Днѣстровая». Саме Кулішевий принцип використання букв «и» та «і» без огляду на етимологію записуваних ними звуків найбільше колов очі великоросам-централістам, і Емським указом 1876 року «кулішівку» заборонили. Не подобався він і галицьким традиціоналістам-старорусинам та москвофілам, які трималися «етимології». Але саме це написання стало непорушним стержнем наступних проектів, що лягли в основу академічних правописів, опрацьовуваних вже колективно від 1918 по 2019 рік.

«Кулішівкою» та «Въ друкарні П. А. Куліша» (назву «Украінська друкарня» не дозволила влада), яка діяла від червня 1857 року, друкувалася вся тодішня українська література – книжки окремих авторів, у тому числі нове видання Шевченкового «Кобзаря», альманах «Хата» та перший український суспільно-політичний і літературно-мистецький журнал «Основа». Але тут імперії знову вдалося перешкодити, хоч уже не у формі репресій і заборон – просто вона виростила таке суспільство, у якому для подальшого розвитку українських видавничих проектів не вистачало як успішних менеджерів, так і читачів.

Восени 1862 року «Основа» завершила своє існування, а ще раніше, в лютому, Куліш був змушений продати свою друкарню через її збитковість. Письменник, звісно, не перервав творчої праці, до того ж саме у 1860-х з’явився новий простір для публікацій – Галичина, де під впливом пожвавлення в українських середовищах Києва і Петербурга почав формуватися рух так званих народовців, орієнтований на ідеї, які пропагували «Громади» в обох містах. За образним висловом Дмитра Дорошенка, «Куліш засилає “соборні посланія” на Галичину і Буковину, і до його прислухаються, як до голосу апостола українського відродження». На думку Івана Франка, «Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років».

Основною причиною розірвання зв’язків не лише з галицькими народовцями, але й з українським рухом в межах Російської імперії у 1870-х, були нові історичні студії та статті, проголошені у 1874-1878 роках, зокрема «История воссоединения Руси». У них Куліш, раніше сам активний на полі романтичного уславлення козацької героїки, змінив свій погляд на рішуче негативний. Цей перегляд позицій не був якоюсь примхою, а тим більше – переходом на бік україножерів. Він ґрунтувався на вивченні нових історичних документів та матеріалів; але зроблений людиною, схильною до крайнощів та свято переконаній у слушності свої суджень, він справив враження чогось на зразок несподіваного та хуліганського «удару ногою з півоберту». Разом із невибагливими випадами на адресу «співця козаччини» Шевченка, що були, за висловом одного з сучасників, «плювком у вічі українським козаколюбцям і взагалі всім патріотам», це призвело до ізоляції Куліша, який останні два десятиріччя життя провів переважно на хуторі Мотронівка.

Попри ці нефортунні моменти останньої третини земного шляху, цей період не минув без позитивів – 1881 року Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові перший україномовний переклад «Нового Заповіту», роботу над яким Куліш почав ще у 1860 році: спочатку разом із Іваном Нечуєм-Левицьким, а з 1869 року –  також з Іваном Пулюєм, відомим вченим-фізиком, що мав глибокі знання з богослов’я. За життя Куліша виходу перекладу «Старого Заповіту» перешкодила загадкова пожежа на хуторі Мотронівка у 1885 році, яка знищила рукопис. Тому новий варіант перекладу, завершений Іваном Пулєм, вийшов 1903 року. Також уже після смерті поета з’явилася збірка «Позичена кобза», до якої увійшли переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів XIX століття: Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне.

Згадані у цій статті твори – це лише невелика частина Кулішевої спадщини, яка накопичувалася від гімназійних років аж до моменту, коли, за словами Бориса Грінченка, «смерть застала його з пером в руках за українською роботою». Якщо додати до цього видавничі починання, до яких він був причетний, вклад нащадка козака Кулішенка у зародження модерної української культури був фундаментальним. Це, думаю, найкраще сформулював Дмитро Дорошенко. До 10-річчя смерті Пантелеймона Куліша він написав, що це – «один з найбільших і найінтересніших українських діячів ХІХ століття, ім’я котрого було так тісно зв’язане з історією українського руху середини минулого віку, що приказка, зложена кимсь у жарт “L’Ukraine c’est Koulich” мала в собі справді багато правди».

Далі буде

Поділитися: