Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №35, 2020-08-30

На платформі «Netflix» доступний минулорічний п’ятисерійний документальний серіал «Диявол по сусідству». У польському варіанті він називається «Іван Грозний з Треблінки» («Iwan Groźny z Treblinki»). Автори стрічки повертаються до питання про те, чи був українець Іван Дем’янюк нацистським злочинцем.

Ті, що впізнали ката

Дем’янюк народився cто років тому в селі Дубові Махаринці Вінницької області. Пережив Голодомор, потім потрапив у ряди Червоної армії, а пізніше – у нацистський полон. Під час ІІ Світової війни перебував на території Польщі, потім емігрував до США, де працював механіком на заводі Генрі Форда. Мав дружину та трьох дітей. Разом вони відвідували православну церкву у місті Клівленд, жили життям місцевої української громади. Уже як Джон, а не Іван, він реалізував свою мрію про кращу долю за океаном. До певного часу. А точніше – до 70-х років минулого сторіччя. Саме тоді американські міграційні служби отримали з Москви список своїх громадян, які співпрацювали з нацистами. Їхні фотографії вислали в Ізраїль. Там свідки, які пережили Голокост, впізнали у Джоні-Іванові Дем’янюку ката з концтабору в Треблінці, «Івана Грозного». Це він із задоволенням, як стверджувалося, закидав в’язнів у газові камери, бив їх, колов мечем та обрізав вуха і груди. Для Дем’янюка це означало, що решту життя він проведе як фігурант судових процесів у трьох країнах; його двічі позбавлять громадянства, він потрапить у смертну камеру, потім буде виправданий і знову засуджений. Для одних він назавжди залишиться нацистським дияволом, для інших – жертвою, бо переконливих доказів його провини так і не було наведено.

Судові процеси та вироки

У стрічці багато оригінальних документальних матеріалів, свідчень спостерігачів та головних героїв подій. Є архівні записи та сучасні коментарі. Процес Дем’янюка в Єрусалимі вперше транслювали повністю і вживу. Це тут жертви, які пройшли концтабори, вказували на головного героя та говорили: «Це – Іван із газових камер у Треблінці». Сам Дем’янюк зберігав спокій, навіть холодну відстороненість. Дехто стверджував, що він майстерно і свідомо виконував заздалегідь продуману роль для побудови алібі. Тому переважно мовчав, демонстрував співчуття жертвам і власну релігійність. На останніх процесах у США і Німеччині він уже був хворий: Дем’янюка привозили до судової зали на інвалідному кріслі чи вносили на лікарняному ліжку. Водночас американські служби мали відеозаписи, де нібито хворий Дем’янюк самостійно заходить у крамницю та сідає в машину. Під час першого процесу в Єрусалимі Дем’янюк говорив, щоб «на його шиї не затягували петлю за провини когось іншого». Його адвокат  також переконував, що «дияволом з Треблінки» точно не є простий механік-пенсіонер. Однак це не переконало суддів, і вирок від 1988 року був однозначний – Дем’янюка визнали винним, покаранням мала бути смерть через повішення.

Оманлива пам’ять

Водночас до апеляції з’явилися нові факти. У сміттєвому баку біля ресторану «Макдональдс» у Вашингтоні якимось чином опинилися документи відомства, яке займалося звинуваченнями проти Дем’янюка. Родина Івана передала їх адвокатам; порізані та складені заново, ніби пазли, документи показали, що відомство від початку мало сумніви щодо ідентичності «Івана Грозного». Згідно з цими даними, людину, яка розпізнала Дем’янюка як «Грозного», спеціально для цього підготували. Якою була атмосфера процесу, показує те, що під час апеляції одного з двох адвокатів погрозами довели до самогубства. Одного дня після телефонного дзвінка він вийшов з дому, знайшов високий будинок і стрибнув з 15-го поверху. На його похороні головного адвоката облили кислотою, через що він частково втратив зір. Кожен, хто виявляв сумнів у справі Дем’янюка, автоматично ставав зрадником і прихильником нацизму. На процес у Єрусалимі автобусами звозили учнів у рамах живого уроку історії. Під час трансляції таксисти зупиняли машини, припиняли роботу фабрики. Якщо перший процес завершився покаранням, то другий – апеляційний – зняв провину з головного оскарженого. Тут виявився наступний трагічний момент, бо адвокат Дем’янюка заявив: жертви Голокосту свідомо або з огляду на свій вік говорили неправду. Одним із тих, хто впізнав у Дем’янюку «Грозного», був в’язень Треблінки Еліяху Розенберг. Адвокати знайшли його власноруч написане відразу після війни зізнання, у якому він стверджує, що «Івана Грозного» вбили в’язні під час повстання в концтаборі 1943 року. Після цього Розенберг заявив, що їм здалося, що вони вбили ката, бо він тепер сидить у залі засідань. Інша людина, що вказала на Дем’янюка як на злочинця, не пам’ятала імені свого сина, що загинув під час Голокосту, а на запитання про те, як потрапила до Флориди, відповіла, що приїхала з польської Ченстохови поїздом. Такі слова, попри незаперечність трагедії Голокосту, показали, наскільки делікатною є справа людської пам’яті, яким сильним – прагнення справедливості, а може, навіть помсти. Ці почуття не конче мусять йти у парі з фактами. І так завжди буде там, де є людська трагедія та особистий біль.

У «Грозного» інші очі

Апеляція випала на часи розвалу Радянського Союзу і часткового відкриття архівів КДБ. Адвокат Дем’янюка Йорам Шефтель був переконаний, що, аби встановити правду, треба дістати усі свідчення та документи про Треблінку та «Івана Грозного». Для цього він вирушив до Москви та Києва, але повернувся ні з чим. І тоді несподівано в Ізраїль прийшов факс із відділення КДБ зі свідченнями вахманів (вишколених нацистами охоронців у концтаборах) з Треблінки, які чітко заявили, що «Іваном Грозним» був Іван Марченко. Кожен вахман говорив, що «Грозний» мав темно-карі очі, те ж саме було зазначене у його нацистському посвідченні. А очі Дем’янюка були світло-сині. Тоді сторона обвинувачення заявила, що свідчення вахманів не конче вірогідні. Що цікаво – у стрічці можна простежити, як радянські документи ставали вірогідними або ні в залежності від того, якій стороні це було вигідно. Далі у закидах проти Дем’янюка з’явився факт, що він сам раніше вказав «Марченко» як дівоче прізвище матері. Зрештою в липні 1993 року суд одноголосно виправдав Івана Дем’янюка та зняв із нього звинувачення, які стосувалися «Івана Грозного з Треблінки». Жертви таборів не могли у це повірити. Стверджували, що вище за їхні розповіді поставили свідчення українців, яких судили за співпрацю з фашистами. Судді, які раніше визнали Дем’янюка винним, також відзначали, що його виправдали на основі слабких доказів.

Не дочекався вироку

Іван Дем’янюк повернувся до США, але місцеві служби надалі підозрювали його в участі у масових вбивствах в іншому концтаборі – Собіборі. Бюро спеціальних досліджень не хотіло, аби він уникнув покарання; там стверджували, що мають докази того, що Дем’янюк бив євреїв, яких відправляли у газові камери. У 2009 році українця знову забрали з дому. Зрештою він опинився на лаві підсудних у Мюнхені. Там його звинуватили в тому, що він був охоронцем у таборах смерті та співучасником вбивства 28 тисяч людей. Дем’янюку присудили 5 років ув’язнення. З огляду на вік та стан здоров’я він не потрапив до в’язниці одразу. У 2012 році, не дочекавшись результату апеляції, він помер у Німеччині. Відповідно до місцевого законодавства, у такій ситуації звинувачення знімаються.

Моральні дилеми

Документальна стрічка від «Netflix» не дає чіткої відповіді на всі запитання, що виникають у процесі перегляду. Глядач отримує можливість самому стати суддею і впродовж п’яти серій вислуховувати юристів, самого Дем’янюка, його сім’ю, знайомих, прокурорів, жертв Голокосту та їхніх нащадків. Автори фільму показують також оригінальні записи судового процесу та низку архівних матеріалів, зокрема світлини з Треблінки. Аргументи двох сторін подають виважено; ці факти глядач має інтерпретувати самостійно, виробивши власну оцінку постаті Івана Дем’янюка і того, чи винний він у злочинах. Варто також підкреслити, що авторам вдалося показати складність моральних питань. У випадку садизму і знущання над жертвами відповідь однозначна. А що з ситуацією, коли відмова співпрацювати з нацистами для конкретної людини означала неминучу смерть?

Відомо також, що після війни тисячі нацистів сховалися у США; були гарячими противниками комунізму, тому американці визнавали їх потрібними і не цікавились їхнім минулим. Наприкінці останньої серії начальник Івана Дем’янюка із заводу Форда пригадує, що нацист, який винайшов ракети, що ними бомбили Англію, був «батьком» космічної програми США і дав американцям можливість полетіти на Місяць. Яким його запам’ятати – героєм чи злочинцем? У серіалі «Іван Грозний з Треблінки» один із близьких Івана Дем’янюка перед останнім судом питає також: чим суспільству може загрожувати 90-річний дідусь? Інша ж сторона вказує на те, що покарання має бути за будь-яких обставин, бо злочинці не можуть сподіватися, що їхні провини зітруться з людської пам’яті. Ось – деякі з дилем, з якими зіткнеться той, хто вирішить ознайомитися з цією документальною стрічкою.

***

Документальний серіал «Iwan Groźny z Treblinki» (оригінал «The Devil Next Door»), реж. Йоссі Блох, Данєль Сіван. Netflix, США, 2019 рік.

Поділитися: