Валерія Гуржий ■ КУЛЬТУРА ■ №51, 2022-12-18

Знайомтеся – це Даша Вернова, талановита та творча особистість. Вона отримала режисерську освіту, працювала за фахом, а згодом змінила професію на графічного дизайнера та працювала у рекламному агентстві як дизайнер. Сила-силенна різних навичок допомогла Даші оживити її уявного друга дитинства – Вовка Собацю. Про нього була випущена книга, яка швидко закохала у себе, і Вовк став другом не тільки мисткині, а й багатьох читачів. У планах Даші була зйомка повнометражного фільму, виготовлення іграшок та запуск анімаційного серіалу, але їх порушила війна. Свою історію ілюстраторка розповіла «Нашому слову».

– Розкажіть про Вовка Собацю. Звідки він виник, яка його історія?

– Вовк Собаця – це вигаданий персонаж. Вперше він з’явився в моєму дитинстві, коли я ходила до початкових класів. Це був мій уявний друг-вовк – розумний, з людськими вміннями. Мені було дуже сумно повертатися самій зі школи. Сумно, а іноді лячно, і я уявляла, що до дверей мене проводжає великий добрий вовк. Потім я його запросила додому, і він був поруч, коли мені було самотньо. Згодом я подорослішала і забула про нього. Згадала вже зовсім дорослою. Відповідаючи на листа своєї подруги, на запитання, як у мене справи, я намалювала вовка, що сидить за столом і пише листа, що ніби зміни відбуваються, але це не надто радує. Тобто мені хотілося передати всю глибину своїх почуттів, але не вдаючись до деталей. А потім я вже не могла зупинитися. Завела сторінку в «Живому журналі» і почала викладати нові малюнки. Далі взяла участь у гранті від цього ж журналу, і після публікації на їхній головній сторінці до мене приєдналося безліч друзів. Додавання було таким масовим, що мені навіть написали адміністратори сайту з запитанням «Як ви себе почуваєте, Дашо?» Я подякувала. Нормально почуваю, подумала я, нічого в моєму житті на той час особливо не змінилося. Хоча… Може, якась відповідальність з’явилася. Інколи люди писали, що сумують за Вовком. Або просто передавали йому привіт і питали, як в нього справи. Тут я зрозуміла, що він друг не тільки для мене.

– У Вовка цікаве ім’я. Зазвичай песикам можуть дати вовче прізвище, а тут навпаки. Як обиралося ім’я для героя?

– Ім’я – чи радше прізвисько Собаця – з’явилося одразу. Потім у книзі я пояснила, що так його прозвали родичі, які живуть за іншими принципами. Собаця – наче образливе прізвисько для вовка. «Але нехай», – подумав Вовк, і зробив це своїм прізвищем. Бо в його світі головне – добрі вчинки. Ті, хто не знає української мови, іноді вважали, що це така товстенька жінка Собаця.

– Як ви вирішили зібрати все у книгу і як виникла ідея її створення?

– Книга з’явилася так. В мене вже була своя сторінка на фейсбуці і друзі, які полюбили історії – малюнки та розповіді про Вовка. І от одного дня Борислав Береза (український політик та громадський діяч, – прим. ред.) зробив у себе на сторінці репост з моїм малюнком, і закликав видавців звернути на мене увагу. Вони і звернули. Я прокинулася наче у кіно. Мені дзвонили, писали, пропонували співпрацю різні видавці. Але мені хотілося, щоб це було видавництво, яке випускає книжки різного спрямування, а не тільки, наприклад, дитячу літературу чи навчальну. Бо моя книга не надто дитяча, хоча маленькі діти її дуже полюбили. Хтось мені навіть казав, що це була перша книга, яку дитина взяла у руки. Проте я позиціонувала книжку як видання для дорослих, що у душі залишилися дітьми. Врешті обрала співпрацю з харківським видавництвом «Фоліо». Олександр Красовицький – директор видавництва – пішов на якийсь безпрецедентний крок як для співпраці з нікому не відомим в літературі автором. Він зголосився на всі мої умови: дизайн книги робила я, компонування, тексти, зміст – він все довірив мені. Олександр Віталійович дотримався навіть усіх усних домовленостей і обіцянок. Це приклад людини слова для мене. Ви подивіться, які книги вони видають, готують до друку зараз! Хоча я знаю, що в них у Харкові розбомбили одну з друкарень, але вони працюють. Пишаюся бути знайомою з ним. Понад те, мені виплатили дуже великий гонорар як для реалій України і нікому не відомого автора.

Це було неймовірно! Книга розпродавалась. Пам’ятаю, як я приїхала до офісу якоїсь компанії, щоб підписати 70 примірників. Досвід підписування складний для мене. Я то підпис не там зроблю, то починаю забувати букви. Як хтось боїться виступати на сцені, так в мене трясуться руки, коли я підписую книгу. Про інтерв’ю на телебаченні взагалі мовчу. Я просто впадаю в якийсь дивний стан – ніби провалююсь, як Аліса Керролла. Хочеться тихенько сісти в трамвай і втекти світ за очі. При цьому я закінчила театральний інститут, режисер за фахом – три роки акторської майстерності. Це якось навіть смішно, якась іронія мого організму. В мене був досвід і сцени, і камери. Тож звернулася до психолога. Тепер легше – просто хвилююсь, а не лечу в безодню.

Чи плануєте випускати нові книги? Якщо так, то про нових персонажів – чи продовжуватимете історії вже відомих?

– Вже є нова книга про Вовка для дітей. Якщо перша книга – це все ж своєрідна збірка малюнків з підписами, які я об’єднала текстом доволі філософським, то нова книжка – це повноцінна історія про Вовка Собацю. Вона вже готова, проілюстрована і зібрана до друку. А тепер ще й перекладена французькою мовою. Але поки вона не видана. Також існують ще декілька моїх оповідань такого ж об’єму. Чекають, коли я їх проілюструю і зберу у книгу. Окрім цього, декілька років тому я почала співпрацювати з продюсерами над створенням повнометражного кіно і серіалу про Вовка Собацю і його друзів. При роботі над повним метром було написано три варіанти зовсім різних сценаріїв. Потім 90 сторінок четвертого сценарію. Ми подавалися на фінансування від Держкіно двічі. Анімаційна студія «Карандаш» взяла мого Вовчка з синім хутром під своє крило. Почали робити проби анімаційні – текстури хутра, рухи, розробка персонажів, тизер. Розглядали можливість виробництва іграшок. Дуже тісна праця склалася з креативною продюсеркою Оленою Моренцовою. Короткі оповідання могли б лягти в основу анімаційного серіалу. До війни мої продюсери навіть знайшли інвестора. Були дуже масштабні плани. Вже мали підписувати контракт, але почалося повномасштабне втручання. Зараз продюсери шукають можливість співпраці з іноземними анімаційними компаніями. Дуже корисним був досвід участі з проєктом повного метру про Вовка Собацю в цьогорічному Аннесі.
Окрім Вовка є і інші історії, і нові персонажі. Але поки що це дуже далекі плани.

– Якщо брати історію Вовка Собаці, то що з’являється першим – картинка чи сама історія?

– Ви знаєте, якось одночасно. Я не можу відповісти. Мабуть, думка перша, якийсь поштовх, Вовк же про «розповісти емоцію». Це мій роздум, моя думка, моє ставлення до подій. Це пропозиція доторкнутися до себе. Ось я роблю це так, якщо вам це близько – приєднуйтесь. І коли комусь це відгукується, мені приємно, я ніби знаходжу однодумців.

– Коли ви переїхали до Франції і що стало поштовхом до цього?

– Я опинилася у Франції вимушено, тому що в Україні почалася повномасштабна війна. 23 лютого в мене був день народження, 24 – полетіли російські ракети. Я нікуди не хотіла їхати. Відчувала, що буде війна. Як багато творчих людей, людей, які все аналізують, я відчувала її подих. Десь за тиждень до початку я виклала на своїй сторінці малюнок, де Вовк Собаця тримає факел, і зробила підпис «Слава Нації – смерть ворогам». Написала довжелезного листа англійською другові і прихильнику моїх малюнків в Австралію про те, що я українка, і ми не здаємось. Це була моя відповідь на тривожні новини, що ось-ось може бути вторгнення. Я хотіла залишитися в Києві, але 24 числа в обід ми з сім’єю вирішили пристати на пропозицію наших друзів провести деякий час у підвалі їхнього приватного будинку. Друзі були зі своїми рідними: їх було чотири сім’ї, але прийняли ще й мене з чоловіком і дитиною. Три дні жили і спали у підвалі на матрацах. Мені здавалося, я повернуся, але ні. Ми поїхали далі, і ще тиждень  жили  в іншому селі. Нас було 18 осіб у маленькій хатці, ще два коти і собака. Маленький будиночок не пристосований для життя такої кількості людей, і жодного підвалу там вже не було. Тоді я вдруге в житті побачила пусті полиці в магазинах, як колись в радянські часи. Господарі – батьки друзів – їздили на млин, щоб намолоти муки. Готували млинці, борщ та пекли хліб. Потім ми виїхали із села, зупинилися у далеких знайомих вже ближче до Карпат. Люди гостинно відкрили двері своєї оселі. Пам’ятаю, як ми, стомлені, зайшли до будинку, а там стояв величезний стіл, повний їжі, накритий на всіх нас. Майже незнайомі люди зустріли нас як рідних. Українці неймовірні! До останнього я не знала, що поїду саме до Франції. Була думка їхати до друзів у Польщу, Німеччину, але моя подруга Ірина і її чоловік Пйєтро запросили до свого будинку, і я приїхала до них.

– Ви продовжуєте займатися творчістю за кордоном – це дуже важко, як на мене. Чи були моменти, коли хотілося опустити руки? З якими труднощами та, навпаки, позитивними моментами стикаєтесь там?

– Так, я продовжую малювати, але це дається дуже складно. Я малюю про те, що болить, я малюю про надію. Це дуже непросто, і про це неможливо розказати. Українці, які залишилися вдома, переживають тривоги, окупацію, хто воює, волонтерить – я завжди тримаю їх у голові і серці. Тому не можу казати, що мені важко. Так, тут у мене в тимчасовому прихистку свій біль, труднощі, але про них особисто мені «не можеться» нічого говорити. Вперше в житті руки підняти важко, думки підняти важко. Не хочеться ділитися болем, хочеться давати надію і крила. Гумор не відступив, він поступився місцем надії і вірі, а ці дві – дуже вимогливі до малюнків.

– Як вам у Франції та як вас там прийняли?

– Зараз я маю статус тимчасового прихистку. І це не тільки статус на папері, це, мені здається, певний психологічний стан теж. Про це я навіть намалювала картинку. Взагалі це особливий досвід, коли ти приїжджаєш до країни, не готуючись до цього, не в імміграцію, не обираючи державу, без планів на майбутнє. У моїх друзів старовинний будинок, в якому майже немає сучасних речей. Тому я ніби опинилася поза часом. Як я жартувала, «перемістилася на машині часу в інше сторіччя», але біль від подій в Україні не дає тобі ані дихати, ані прийняти реальність. Певний час я прожила у друзів у сім’ї, моя подружка Маша, яка давно мешкає у Франції, допомогла з оформленням документів. Потім переїхала в окреме житло. І також українка, Галина, яка давно мешкає у Франції, допомогла знайти його, оформити папери, познайомитися з соціальними працівниками. Це все не було б можливим, якби не підтримка французів – як держави, так і людей. Французи, яких я зустрічала, – неймовірні люди. Я їм завжди кажу, що французький народ має згадуватись як одне з багатств країни Франції. Всі допомагають – соціальні робітники, пересічні французи. Відразу по приїзді вразило, що французи, дізнавшись, що в містечку є українці, почали телефонувати і приносити речі, ліки, їжу. Моя подруга волонтерить, і у неї є друг, який працює у «швидкій». Вони першими у Франції передали до України гуманітарний вантаж, а потім і машину «швидкої».

– Я знаю, що у багатьох письменників є речі-талісмани, в яких вони працюють над текстом: спеціальні окуляри чи шапка, або якась конкретна музика і таке інше. Чи маєте подібні речі?

– Ні, талісманів у мене немає. Лише важливо, щоб на певному етапі роботи, коли йде закладка кольору, мене ніхто не турбував. І світло.

– Які у вас життєві та творчі плани на найближчий час? Чи плануєте повертатися до України?

– Мій життєвий план звучить як «Я українка, і я не здаюся!». Не здатися – мій життєвий план. Ні підступним хворобам, ні іноді вбивчим новинам від рідних, ні обставинам. Малювати, писати новий синопсис до повнометражного фільму про Вовка Собацю і його друзів, і повернутися до України. В моїй книжці «Вовк Собаця» наприкінці є фраза «Навіть якщо ти крапелька в морі». Так от, мої плани – продовжувати робити все від мене залежне в цих умовах, в яких я опинилась, та пробувати робити все, що можу, щоб наближати перемогу. Навіть якщо це крапельки в морі.

Поділитися:

Категорії : Культура

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*