Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №3, 2023-01-22

«Наша концепція – через некрополі показати історію української інтелігенції в Польщі», – розповідає доктор Маріуш Сава, керівник проєкту «Живі у нашій пам’яті – віртуальний український некрополь у Польщі»

На якому етапі зараз проєкт? Перший етап виконано, як ми бачимо на сайті проєкту ukrainskanekropolia.org. Його мали продовжити цього року. Чи так і є?

Можна сказати, що все йде за планом. У 2021 році ми зібрали матеріали про українську інтелігенцію міжвоєнного періоду, з акцентом на кладовищах, де були поховані вояки УНР. На сайті проєкту нам вдалося показати всі найбільші військові некрополі Польщі. З початку 2022 року розпочали реалізацію другої частини. А потім прийшла війна. Ми всі на деякий час перестали жити проєктом. У кожного були свої завдання, пов’язані з тим, що відбувається в Україні. Через кілька тижнів зібралася рада, і ми вирішили, що треба працювати далі, щоб пам’ять про наших предків не була втрачена та ушанувати їх. Принаймні таким способом.

А що охоплює другий етап?

Він полягає в збиранні матеріалів і фотодокументації, що стосуються української інтелігенції повоєнного періоду. Візити на деякі кладовища, зустрічі з волонтерами, з українською та польською громадою на місцях, на щастя, відбулися в 2021 році. Завдяки цьому ми мали таку методику роботи, яку б, мабуть, не виробили цього року, «року війни». Також продовжили розпочате торік листування з адміністраторами кладовищ, зокрема з метою отримати дозволи на використання фотоматеріалів, які вони мають. Крім того, почали листування з іншими інституціями, серед яких університети. Наприклад, Західнопоморський технологічний університет у Щеціні. У межах другого етапу продовжили вносити записи надгробків на сайт. Зараз їх у нас понад 250. Вони містять понад 800 приізвищ. Ще одне питання – переклад українською мовою записів про надгробки та статей. Так ми пішли назустріч українцям з різних куточків світу, які не знають польської мови.

Цікаво, що може бути предметом листування щодо українських надгробків із Західнопоморським технологічним університетом у Щецині?

Не так про надгробки, як про документацію. Для мене було цілковитою, але приємною несподіванкою, що до справи приєдналася жінка, яка займається кадровими питаннями, й знайшла документи Григорія Гончаренка. Цей ветеран петлюрівської армії свого часу працював викладачем університету в Любліні, потім у Щеціні. Коли шукаємо інформацію про вояків армії УНР, ми маємо попереднє уявлення про регіон чи місто, в якому вони жили. У цьому випадку надсилаємо листи та мейли в різні установи та університети поблизу, які мають архів. У середньому на десять запитів одна відповідь, але іноді виявляється, що варто написати. Так було й з Григорієм Гончаренком. Завдяки цьому ми отримали фото, дипломи. На одному з них, що можна вважати цікавинкою, його національність було назаписано як поляк. Напевно, потрібно це було, щоб отримати вищий науковий ступінь. Це дійсно рідкісний документ.

Розумію, що шукати окремих представників української інтелігенції міжвоєнного періоду допомогла книга доктора Олександра Колянчука «Українська політична еміграція в науковому житті»?

Так. Ця публікація та кілька інших праць доктора Колянчука – наша основа. Без цього ми б загубилися в тумані. Узагалі всі твори автора є цінними для нас. З одного з них ми дізналися про місце поховання Миколи Лівицького, батька Андрія Лівицького, пізніше президента УНР в екзилі. Завдяки цій згадці ми дійшли до пароха євангельської парафії із Зелова в Лодзькому воєводстві та місцевого регіонала (знавець і любитель певного регіону – ред). Сьогодні на могилі Миколи Лівицького немає хреста, похований він під іменем Бартоломія Ткаченка. Ми створили його біографію та принаймні так його вшанували. З інших позитивних прикладів співпраці з людьми на місцях відзначу контакт з Михайлом Шумадою, який писав до «Нашого слова». Отримали від нього гарного листа – спогади про рідні Журавці. Так для потреб нашого сайту було створено цікавий текст про село та його українських патріотів.

Чи є ще щось своєрідне, що ви виявили під час роботи над цим проєктом?

Почну з того, що через війну в Україні до Польщі приїхало багато чудових, розумних людей. Багато чому вчуся в них на суто життєвому рівні. Попри весь трагізм воєнної ситуації, вона мене дуже збагачує. І чому я про це говорю. У проєкті також була цікава біженська тема. Отож на кладовищі в Серадзі ми знайшли могилу Романа Кульматицького. Народився в Східній Галичині, був сином діяча Західноукраїнської Народної Республіки. Він потонув у 1936 році, рятуючи єврейських дітей у річці Варта. Кульматицького як учителя вигнали з Галичини. Такою була політика польської держави в міжвоєнний період. У Серадзі він був, можна сказати, чужинцем, ба навіть політичним вигнанцем. І тут він віддав своє життя, рятуючи життя інших. Його пам’ятник сьогодні розташовано на римо-католицькому кладовищі. На ньому є написи польською та українською мовами, а саму могилу створено на кошти єврейської громади. Це дивовижна історія. Будемо займатися темою глибше, тим більше, що десь, кажуть, збереглася його шкільна хроніка. У міста було бажання заснувати новий меморіал у вигляді пам’ятної дошки. Наші матеріали можуть допомогти в цьому, якщо говорити про зміст напису. І це момент, коли наш проєкт починає розвиватися поза інтернетом.

Тобто?

Річ у тому, що наш віртуальний проєкт також може мати реальний ефект. Уже ведемо перемовини щодо ремонту могил українських воїнів на кладовищі на вул. Українській у районі Щипйорно в Каліші. Йдеться не лише про відновлення колишнього вигляду цвинтаря, а й про встановлення козацьких хрестів та увічнення пам’ятною дошкою. Те ж стосується надгробків на інших каліських кладовищах на вул. Жовнірській та «грецькому» кладовищі, де поховано українських генералів УНР. Хрести треба закріпити до того, як хтось перетворить ці могили на нове місце поховання.

Стан цих могил – це найбільше, що Вас здивувало під час роботи над проєктом?

Мене здивувала кількість українських поховань, зокрема й петлюрівців, у Польщі. Досі думав схематично. Тобто українські могили є на Підкарпатті, в Любліні та районах переселення українців у 1947 році. А тепер, якщо подивлюся на карту, то ці надгробки розташовано по всій Польщі. Навіть на Вармії та Мазурах, де відомо про багато поховань українських діячів і священнослужителів, але мало хто знав про поховання української повоєнної конспірації на тих теренах. Це мене позитивно здивувало. Не кажучи вже про численні петлюрівські поховання в Ченстохові, Серадзі чи інших, здавалося б, неочікуваних містах і селах. Хоча це рідко, але нащадки петлюрівців зв’язуються з нами. Наприклад, онук Антонія Ярмака, поручника Війська Польського, а раніше вояка УНР, похованого у Вроцлаві. Онук надіслав нам фотографії свого дідуся. Існує також інший бік медалі. Знаю, що на моїй Холмщині могили з православними хрестами – справжня руїна. Але що б в центральній Польщі на історичному цвинтарі, в центрі міста, петлюрівські хрести лежали на смітнику? Не тільки зламані, а й цілі! Я не розумію, чому там хрести зі сміттям разом лежать. Не буду говорити назву міста, але скажу, що воно мене вразило. Саме цей проєкт може стати поштовхом для того, щоб поспілкуватися з місцевими, можливо, ініціювати ремонт, написати грант на проведення таких заходів. Думаю, що клімат зараз для цього сприятливий.

Також так думаю.

Відомо, що зараз у пріоритеті російсько-українська війна. Однак ми також не можемо забувати про наших предків, які або загинули на війні, або після війни працювали для цієї країни, для Польщі. І вони доклали багато зусиль для розвитку цієї країни. Маємо дуже багато прикладів. Можна подивитись, зокрема, на повоєнних науковців Кракова з петлюрівським родоводом. Це професори Ягеллонського університету, Гірничо-металургійної академії та Політехніки. Вони зробили вагомий внесок у польську науку.

Ви згадали про довіру партнерів. Кого маєте на думці?

Наприклад, стипендіальний фонд «Калина» чи Посольство України в Польщі. Нас підтримало багато окремих спонсорів та волонтерів. Дехто з них ще на початку 2022 року спланував відпустку, щоб улітку поїхати в регіони та зібрати необхідний матеріал. Вони допомагали нам досі й, сподіваюся, допомагатимуть надалі, особливо в зборі документації про надгробки людей, які відзначилися для української громади після Другої світової війни. Попереду ще третій етап проєкту, найскладніший, що стосується періоду Другої світової війни.

Чому найважчий? Тому що йдеться про могили українського підпілля?

Дійсно, це важкі теми, бо в тлі є польсько-український конфлікт. Проте й те, що їх дуже багато. Ми хочемо зосередитися на інтелігенції та лідерах української громади часів Другої світової війни. Зізнаюся, один матеріал я вже отримав від польських регіоналів, тому, думаю, що, попри інколи криваву історію, робота нас об’єднає, а не роз’єднає. За рік хотіли б зібрати матеріал, який покаже українську інтелігенцію. Ми могли б розповісти про таких, як Стефанида Лащенко із Сагриня, дружина православного священика, яка була аніматоркою культурного життя в селі. Загинула 1944 року. За день до смерті готувала з дітьми Шевченківський вечір, учила з ними українські вірші.

А українські діячі після війни, зокрема діячі Українського суспільно-культурного товариства. Чи буде їх враховано?

Звичайно, і тут дуже корисними є щорічники «Нашого слова», зокрема некрологи, що публікують у тижневику. Проблема в тому, що зазвичай немає інформації про те, де поховано таких людией. Тому було б добре, якби родини цих активістів звернулися до нас. Ми розраховуємо на залучення родин і контакт. Нам не вдається знайти інформацію про поховання цих людей, яких часто ховають у маленьких селах у різних куточках Польщі. Також зі сподіванням очікуємо участі духовенства, яке часто найкраще знає, хто похований на підпорядкованих їм кладовищах.

«Віртуальний цвинтар». Багато хто не здогадується, що перед тим, як стане він віртуальним, хтось повинен поїхати на місце, сфотографувати справжній надгробок, інколи сходити в архів, школу, парафію. А сьогодні дорога коштує…

Волонтери, зокрема члени ради, працюють безкоштовно. Проте ми не можемо подолати безкоштовно деякі речі. Нам довелося розробляти сайт, що, звичайно, робили фахівці, й за це потрібно платити. Інші витрати – переклади текстів, коректура. І екскурсії, що охоплюють витрати на пальне та проживання, які ми все одно мінімізуємо. Скільки сьогодні коштує пальне, знають усі. Багато людей також пишуть для нас безплатно, але іноді ми повинні заплатити гонорар, хоча й мінімальний. Гроші ще знадобляться, адже в 2023 році проєкт буде продовжено. Зізнаюся: «Віртуальний некрополь» мене захопив, тому ми хочемо його реалізовувати навіть після 2023 року. Можливо, публікації, а якщо вийде, то ремонти надгробків… Сподіваюся. Перспектива роботи – на роки.

***

Інтернет-базу поховань воїнів та української інтелігенції ХХ століття «Український віртуальний некрополь» розміщено на сайті ukrainskanekropolia.org (українська версія ukrainskanekropolia.org). Крім цього, на фейсбук-сторінці (Живи в нашій пам’яті) розміщують новини, зокрема ті, що стосуються прибирання некрополів і могил. Звертатися до творців проєкту можна за допомогою електронної пошти: kontakt@ukrainskanekropolia.org

Існує можливість, за фінансової підтримки, розмістити на сторінці інформацію про померлого близького.

Поділитися: