Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №49, 2021-12-05

Нова книга Ярослави Литвин, української письменниці з Білої Церкви, що проживає у Вроцлаві, стала для мене справжнім приємним сюрпризом. Адже ще зовсім недавно, влітку, я реготала над попереднім романом авторки про кумедні та дивні пригоди закоханого німця в Україні і не очікувала, що наступна книга Ярослави з’явиться на світ так швидко. (Рецензію на роман «Рік розпусти Клауса Отто Баха» можна прочитати у № 29 від 18 липня 2021 року).

Щиро зізнаюсь, на осінньому львівському Форумі видавців через власні літературні перипетії я не купила жодної книги, хіба що отримала у подарунок від батьків серію дитячих книг про відчайдушну таксу Ракету. Але перед тим, як знову покидати рідний Львів, я побігла до найближчої книгарні і купила роман «Не мій дім». Раніше у своєму блозі на інстаграмі я писала про своєрідний «поклик книг», коли просто фізично відчуваєш незрозумілу тягу придбати певне видання або ж терміново засідати за читання того, яке вже довший час лежить на твоїй полиці.

«Не мій дім» манив мене своєю атмосферною обкладинкою із різних постів, рецензій в інтернет-просторах, і коли я тримала книгу вже у своїх руках, у мене виникло відчуття, наче ми з цим романом давно знайомі.
Прочитала я книгу коротким «запоєм» – за два вечори і мені було після цього неймовірно сумно не лише тому, що вона емоційно, глибоко зачіпає, а тому, що роман закінчився, а хотілось би ще. Усім, хто любить серіали, це відчуття відгукнеться. Ти полюбив персонажів, їхні життя, пригоди, аж ось треба прощатись…

Із головною героїнею твору на самому початку знайомства відчуваєш якусь спорідненість. Вона цікава, вона непроста. Її думки та емоції заплутані, а саме тому і захоплюють одразу. Сюзанна – жінка, що шукає себе у світі, де найлегше втрачати, а не знаходити. Мені здається, кожна читачка відчує у певних моментах роману схожість з творчою та невпевненою у власній силі, красі, таланті Сюзанні. Особисто мені Сюзанна швидше одразу стала подругою, яку хотілось з перших сторінок підтримувати і переконувати її у тому, що вона чудова. Дуже цікаво було б почитати відгуки на книгу чоловіків: мабуть, у них було б дещо інше сприйняття і головної героїні, і загалом роману. Адже «Не мій дім», попри свої неймовірно захопливі науково-фантастичні сцени з майбутнього, це перш за все історія пошуку жінкою власного «я» у великому, непривітному Всесвіті, що змінюється швидше, аніж ти встигаєш випити вранішню каву. Це розповідь про відшукування власного дому і не тільки у буквальному сенсі, а у всіх можливих розуміннях цього символу затишку, свого місця під зірками, себе самого.

Усі великі романи часто в основі мають трагічну історію кохання. У випадку «Не мого дому» на перший погляд може видатись, що це власне і є книга про ще один невдалий бурхливий роман (роман про роман, але це не так). Сюзанна знайомиться з розумним, привабливим, галантним Петром. Спочатку їй неймовірно лестить те, як він захоплений нею. Вона розквітає, відчуває себе коханою, безпечною, чарівною квіткою, яку врешті зауважили і дали їй цвісти. Але крок за кроком щось міняється у цій конструкції. Обранець нашої героїні починає все більше хотіти її змінити на свій лад, підлаштувати під свої смаки і правила життя. Робить ж він це так, наче прагне для неї якнайкращого. Оточує її достатком, позірним теплом та затишком, а насправді, будує для неї все міцнішу золоту клітку, ставлячи на неї нові і нові замки комплексів та непевностей. Вони душать Сюзанну і не дають вирватись і стати справжньою собою: вільною, важливою та рідною самій собі.

Ось цією золотою кліткою в романі виступає надсучасний дім, який Петро фанатично проєктує і будує. Як не дивно, чим більше дім обростає неймовірною технікою, що має полегшити життя героям у побуті, тим більше герої, особливо Сюзанна, стають самотнішими, нещаснішими. Мова тут йде і загалом про тло роману, технологічно розвинений світ майбутнього, де апарати самі готують їжу, таксі возять тебе без водіїв, а люди все частіше підміняють собі подібних роботами, що служать їм вже не лише для допомоги, але й подекуди заміняють коханців або навіть коханих. Цей світ виступає перед нами доволі похмурим, непривітним місцем, де все менше простору для справжності, емоцій, гармонії з собою і навколишнім середовищем. Нашпигований суперкрутими технологічними дивайсами для зовнішнього комфорту дім, в якому майже весь свій час проводить Сюзанна, не дає їй внутрішнього спокою. Жінці все важче зрозуміти, що насправді важливе у її житті і чи бажання, мрії, відчуття – все ще її власні чи вже нав’язані зовнішньою парадигмою деспотичного чоловіка і жорсткої реальності довкола, де ти – або мисливець, або жертва.

Час минає, а Сюзанна губить себе, втрачає. ЇЇ зовнішність під хірургічними та косметичними процедурами стає ідеальною, а внутрішнє «я» маліє і блякне. Більше того, з кожною новою сторінкою героїня усвідомлює, що вона зовсім не знає свого чоловіка Петра. Ні його минулого, ні теперішнього, а тим паче які в нього плани на їхнє спільне життя та майбутнє.

«Не мій дім» приховує також таємниці з минулого Сюзанни, авторка поступово нас знайомить і з її попереднім життям та персонажами у ньому.

У якийсь момент в романі все так прискорюється і стрімко закручується, що вже зрозуміло, що це ніяка не історія кохання. Так, це безперечно відчайдушна історія, але радше пошуку справжньої любові, до себе і віднаходження архетипу дому у найглибших надрах власного серця та свідомості.

На мій погляд, «Не мій дім» транслює теж, може й неочевидно, сприйняття місця дому в нашому житті у контексті міграції. Адже, покидаючи рідне місто, країну, ми несемо в собі якийсь образ рідного дому, пробуємо його віднайти, відтворити. Комусь це вдається, а комусь – ні. Для когось домом на все життя залишається місце, де він народився. Хтось віднаходить цей «дім» у коханій людині, для інших дім – там, де їхнє серце. Можливо, авторці так вдало вдалося відтворити пошуки власного дому Сюзанною зокрема тому, що сама письменниця пізнала смак міграції.

Чи вийде головна героїня з усіх пасток, розставлених на неї жорстким високотехнологічним світом, чоловіком, але теж її власними страхами та тривогами, чи відшукає вона свій дім і яким він буде? Нехай ці питання залишаться відкритими і спонукатимуть до прочитання роману, якому я особисто готова поставити оцінку 10 з 10.

***

Ярослава Литвин, «Не мій дім». Харків: ВД «Фабула», 2021. – 352 с.

Поділитися:

Схожі статті

Історія однієї нелюбові на тлі першого українського Майдану

Дарина ПОПІЛЬ ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №24, 2021-06-13 Третій роман української письменниці, літературознавиці, перекладачки Оксани Луцишиної отримав нещодавно Шевченківську літературну премію. До цього...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*