ПУБЛІЦИСТИКА ■ №34, 2018-08-26

Незабаром (3 вересня) почнеться новий навчальний 2018/19 рік. Нехай діти насолоджуються останніми днями дозвілля, однак батькам вже є про що подумати.

Приводом до роздумів про стан та перспективи українського шкільництва стануть кілька статей, що раніше з’являлися на сторінках «Нашого слова». Зокрема, варто повернутися до текстів про ювілеї наших ліцеїв у Лігниці та Ґурові-Ілавецькому.При нагоді самоврядних виборів (21 жовтня)нагадаю про те, що кінцевий підпис на документі про створення українського ліцею в Ґурові-Ілавецькому поставив українець – очільник місцевої самоуправи Владислав Мацелко.

Я не відкрию Америки, коли скажу, що українські школи (та пункти навчання) є кузнею української інтелігенції в Польщі. Ще одна думка випливає зі спогадів випускників обох ліцеїв. Українські діти, що приходили вчитись до Ґурова чи Лігниці, походили з патріотичних та релігійних сімей, а до шкіл їх посилали батьки, мовляв, «іди до гурту своїх людей». Треба сьогодні щиро запитати себе: в дусі якого патріотизму чи взагалі в якому національному дусі виростають українські діти в Польщі?

Ми знаємо, що сьогодні діти стають «непокірними» волі своїх батьків уже з раннього дитинства, самі будують свою долю. Згадаймо, що колишні «непокірні» випускники давали вихід своєму молодечому бунтові у шкільних художніх колективах та позашкільних заняттях. Відомо мені також про те, що окремі учні лігницького ліцею займалися боксом у клубі «KS Miedź Legnica», а вчитель – виховник ґурово-ілавецького гуртожитку пані Люцина Козловська нарікала під час педагогічних рад на «непокірних» учнів українських «б класів». Казала, що вони уночі тікають із гуртожитку через вікна, щоби блукати вулицями міста. Чому я про це все згадую?

Сьогодні, коли минули десятки років після завершення навчання, колишні «непокірні» тодішні учні, досягши життєвого професійного успіху, зараз виховують власних дітей. Хотілося б нам сподіватись, що вони передадуть свою колишню у позитивному значенні цього слова молодечу «непокірність» молодому поколінню, яке поповнить ряди учнів українських ліцеїв у Польщі, також будуть активними в нашій громаді.

Із таким наміром я віддаю голос колишнім «непокірним», шо зараз стали активними учасниками української громади у Польщі. (ОЛ)

Мирон Сич, колишній депутат сейму РП , віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства

Можу себе зарахувати до гурту людей, що пройшли цікавий життєвий шлях після навчання у ліцеї в Ґурові-Ілавецькому і після випуску пов’язали свою долю з ліцеєм.

Повертаючись до років навчання, скажу, що в ліцеї я вчився у 1974-1978 роках, а моїм вихователем був професор Теофіль Щерба. Після закінчення навчання в ліцеї я вступив на математичний факультет ольштинської Вищої
педагогічної школи. Опісля повернувся до Ґурова працювати у ліцеї вчителем математики.

Я брав участь у створенні окремої української школи в нашому місті у 90-х роках під час європейської трансформації у Польщі. Однак пропозицію своєрідної «шкільної автономії», яка пропонувалася шкільною владою українським «б класам» польського ліцею, відхилили.

Опісля, коли вже з’явилася наша школа, я став її директором. Упродовж 17 років я був її керівником, а зараз як віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства займаюся фінансовим забезпеченням цієї школи, бо адміністративно навчальні заклади підпорядковуються воєводському самоврядуванню.

Можу сказати щиро: з перспективи минулих років я знаю про ліцей все, що тільки можна знати.

Кожен із нас, випускників, з ностальгією згадує свої молоді роки, зокрема час навчання в школі. Треба однак зазначити, що це не були легкі для нас часи. У нашому регіоні живе найбільше в Польщі українців, однак в той несприятливий політично час треба було мати велику відвагу, щоби піти вчитися до української школи. Це,
зокрема, була відвага батьків із патріотичних родин не лише з Вармії та Мазурів, Перемишля, а й з інших регіонів
Польщі, звідки до нас приходили учні.

Схожа була ситуація і в другій українській школі цього періоду в Лігниці. Люди наочно дізнавалися про значення цієї школи для функціонування українського середо-вища, а також для подальшого життєвого шляху кожного із нас, учнів.

У нашій школі панував патріотичний дух, проходили шевченківські святкування, відзначалися традиційні релігійні врочистості, свята. Усе те пережите, ця сімейна атмосфера, що ми її відчували під час навчання, залишилася в мені, у моїй пам’яті до сьогодні.

Зі свого життєвого досвіду знаю, що наші випускники підтримують зв’язок, багато з них пізніше одружувалися. Я дуже радий тому, що випускники – не лише нашої школи – довіряють одне одному, готові піти на співпрацю в науці чи бізнесі.

Знаю, що в нашому воєводстві випускники лігницького ліцею посилають своїх дітей до Ґурова, міркуючи, що тут дитина буде ближче дому. Схоже зараз відбувається і в Лігниці. Діти хочуть бути ближче батьківської хати.

Як батьки, так і їхні діти свідомі того, що майбутнє нашої меншини в Польщі залежить від того, якою буде українська інтелігенція, що виростає з випускників наших шкіл. Бо ж кожна з них творить цю інтелігенцію, а на неї у великій мірі лягає відповідальність за майбутність української меншини в Польщі.

Ще раз повторю: створення окремої школи у період 1989-1990 рр. було винятковим та вирішальним моментом як для мене, так і для історії громади. Я пам’ятаю велику відвагу батьків, які тоді підтримували нас у цьому будівництві, хоч треба сказати щиро: були і такі, що зневірилися.

У Ґурові за роки існування українського ліцею утворився центр освіти та культури. Навіть поляки, серед яких ми
тут живемо, уже не уявляють собі, як могло би існувати наше мале місто без українського ліцею.

Володимир Купер, засновник музичного колективу «Горпина», займається бізнесом, активно працює в ольштинській українській громаді.

Я закінчив ліцей у Ґурові у 1993 році. Я не лише вчився, але й брав активну участь у позашкільних заняттях, був членом танцювального колективу «Думка», співав у шкільному хорі. На моє рішення піти вчитися до Ґурова великий вплив мали мої батьки, які виховували мене в патріотичному українському дусі. Завдяки ліцеєві я обрав два головні шляхи в дорослому житті – керування ансамблем «Горпина» (який наступного року відзначає 20-річчя діяльності) та бізнес. Я маю свою фірму «Атаман». Це своєрідний хутір – оселя, накрита соломою. У цьому приміщенні на окраїнах Ольштина, яке можна назвати будинком української культури, звучить музика, можна познайомитися з українською культурою, потанцювати. Ми влаштовуємо там концерти, кожен може посмакувати українські страви. Сюди приїздять відвідувачі з усієї Польщі, а також з-за кордону.

З років навчання я пам’ятаю подорожі на незабутні концерти наших шкільних ансамблів. З ними я вперше відвідав Україну, країни Європи.

Із вчителів з любов’ю згадую Вітольда Козубеля – мого вихователя, директора Мирона Сича, Михайла Семотюка, під впливом якого я і створював свій колектив.

Хоч від того часу проминуло багато років, у моєму ольштинському хуторі-оселі часто бувають ліцейні однокласники. З багатьма людьми, з якими я зустрічався в Ґурові, ми бачимося й досі. Коли ми з колективом виступаємо в різних містах Польщі – зокрема так було в час закордонних гастролів у Торонто – серед публіки я бачив і вітав зі сцени своїх однокласників.

Роман Білас, голова Кошалінського відділу ОУП, голова фонду ДЕКА

Найкраще я пам’ятаю тимчасовий будинок школи (барак), в якому ми вчилися перші 3 роки. Коли я перейшов із 3 до 4 класу ліцею, ми усі, вся школа переїхала з бараку до нового будинку. Це був незабутній досвід.

У моїй пам’яті досі залишаються ті непорівнювані умови: спершу ми вчилися у тісному бараку, де не було навіть пристойних туалетів, а потім – у новому будинку ліцею, який ще пахнув фарбою. Це були небо та земля. Досі ми всі, умовно кажучи, сиділи «вкупі», мовби велика родина в одній хаті.

Сьогодні, з перспективи минулого, я не уявляю собі, щоби хтось із учнів або вчителів погодився на такі умови навчання. Я був свідком усіх змін, тож сьогодні можу порівняти соціально-навчальні умови ліцею. Тут також треба згадати про умови життя в гуртожитках, що були розкидані у 3 локаціях міста. Це був просто жах.

Зараз, у ювілейний рік школи, я проїжджав машиною в Ґурові біля цих будинків і не міг повірити в те, що «за моїх часів» колись таке було.

Після закінчення навчання я пішов вивчати економіку, а це була несподіванка як для вчителів, так і для батьків, оскільки в школі я не був найкращим з математики та інших точних предметів. Я тоді цікавився лише історією. І ось я, потенційний гуманіст, врешті-решт вступив на економічний факультет. Мої ґуровські вчителі, зокрема Юрій Нецьо, Мирон Сич, Владислав Козубель, були тоді «в щоці».

Уже в студентський період я зацікавився політикою. Це, на мою думку, результат навчання в ґурово-ілавецькому
ліцеї, бо директор М. Сич запрошував до зустрічей із нами, учнями, польських та українських політиків, депутатів ВР. Усі ці політичні дискусії в шкільних мурах надихнули мене потім піти цим шляхом, я почав також бути активним учасником кошалінського ОУП.

Зрештою сталося так, що я став наймолодшим в Польщі головою кошалінського відділу ОУП після професора Романа Дрозда, коли мені було всього 30 років.

Також ще під час навчання в університеті я почав активну співпрацю з «Нашим словом».

Усе корисне, що я отримав у роки навчання в Ґурові, я використав потім у Кошаліні. У ті часи в Кошаліні було багато випускників білобірського ліцею, і ми разом почали активно працювати в молодіжному середовищі. Я використав у цій роботі свій ґуровський досвід громадської діяльності в українському середовищі. Лідером кошалінської молоді тоді був теперішній професор, ректор Поморської академії Роман Дрозд. Він став нашим своєрідним наставником на науковому та громадському шляху.

«Непокірний» дух ліцею Ґурова приніс мені багато корисного на новому місці. Так само було і з моїми колегами,
що мали схожу вдачу і стали активними членами української громади в інших містах Польщі.

Поділитися: