Ірина Михалків-ВинникІСТОРІЯ№16, 2018-04-22

Українські вояки в польській армії, інтерновані у Швайцарію*

У ніч з 19 на 20 червня 1940 р. Друга піхотно-стрілецька дивізія Війська польського в кількості 15 863 солдатів під командуванням генерала Броніслава Пругара-Кетлінґа разом із 45-м Французьким корпусом та кількома сотнями цивільних перейшли французько-швайцарський кордон у кантоні Юра зі зброєю та кіньми, які ще залишилися у них після недавнього бою з німцями на території окупованої Франції. Велику масу війська – 41 869 вояків – інтернувала та роззброїла швайцарська влада. Швайцарія, як відомо, під час ІІ Світової війни утримувала свій нейтралітет дуже гостро, коли це стосувалось політики, але не бізнесу. Тому влада не дуже раділа такій великій кількості діючого війська на своїй території, але мусила дотримуватись міжнародного права та конвенцій щодо інтернованих, учасницею якого також була.

▲ Polenweg або Polenstrasse – так назвали жителі Швайцарії мережу доріг (450 кілометрів), яку в реґіоні міста Rueun під час ІІ Світової війни побудували інтерновані солдати війська польського. Меморіальну дошку встановили вдячні жителі міста. Фото з Вікіпедії
Polenweg або Polenstrasse – так назвали жителі Швайцарії мережу доріг (450 кілометрів), яку в реґіоні міста Rueun під час ІІ Світової війни побудували інтерновані солдати війська польського. Меморіальну дошку встановили вдячні жителі міста. Фото з Вікіпедії

Друга піхотно-стрілецька дивізія (2e Division d’Infanterie Polonaise), велика частина польських Збройних сил на Заході стаціонувала та проходила вишкіл разом з французькою 3-ю Армією у 1939–1940 рр. Разом з 1-ю Дивізією гренадерів мали увійти до складу ХХ французького корпусу. Полковник Б. Пругар-Кетлінґ, підвищений у званні до генерала при командуванні дивізією, мав славу доброго вояка й раніше вже прославився в боях. У вересні 1939 р. він з 11-ю Карпатською дивізією 49-го піхотного «Гуцульського» полку, який стаціонував у Коломиї, приніс вирішальну допомогу армії в бою під Перемишлем за оборону Львова. Тоді отримав поразку німецький полк СС «Германія», що дало змогу польським підрозділам прорватися до Львова. Розгром підрозділів СС полку «Германія» сьогодні вважають одним із найбільших успіхів польських військ під час вересневої кампанії.
До речі, у 49-му піхотному «Гуцульському» полку служило багато галичан (майже половина). Ось як про це згадує Пругар-Кетлінґ у своїх нотатках: «Усе значення бою 11-ї дп і перемоги належить 49-му полку піхоти та його командирові. Від початку бойових дій і до останньої секунди вони виявили себе в тактичному маневрі, особистій відвазі, що дуже позитивно вплинуло на полк, ставлячи його в ряд найкращих у дивізії; всі бої, проведені 49-м полком піхоти під командуванням Годали, були переможними для полку, а для німців обернулися поразками, з кривавими втратами на додачу».
Згадуючи про 1-й «Гуцульський» батальйон 49-го полку, він занотував: «Дорогою я зустрів частини 49-го пп, що відпочивали в затінку дерев. Це був підрозділ майора Літиньського – моя найкраща гвардія».
Доля 49-го полку сумна: солдатів, які залишилися живими, взяла в полон Червона армія «визволителів» та інтернувала до таборів, розстріляла в Катині або ж їх полонили німецькі окупанти.
Кому вдалося здійснити втечу, продовжували боротьбу на Західному фронті. Добре відомо, що полонені солдати 49-го полку потрапили до армії генерала Владислава Андерса і через Іран дісталися до Італії. А 3-тя дивізія Карпатських стрільців брала участь у штурмі на Монте-Кассіно та воювала на італійському фронті. Командирові Пругару-Кетлінґові вдалося уникнути полону. За деякими даними, завдяки українським солдатам його переправили через Карпати до Угорщини стежками, контрольованими українськими повстанцями, а потім він дістався до Франції, де командував польською дивізією, котра згодом була інтернована у Швайцарію до закінчення війни.
З дослідження «Долі українців Війська польського» Вікторії Дашко, молодшого наукового співробітника Сарненського історико-етнографічного музею, дізнаємося, що «на вересень 1939 р. у лавах Війська польського воювало, за різними оцінками, від 150 до 200 тисяч українців». Найбільший відсоток був у піхотних та кавалерійських частинах. Переважно всі офіцерські посади займали етнічні поляки. Українці були рядовими солдатами. Ті ж контрактні офіцери-українці, що служили в польських Збройних силах, мали значний військовий досвід, оскільки більшість з них були підстаршинами у військових формуваннях УНР. Однак багато з них, розуміючи нелояльне ставлення з боку польського військового керівництва до українців, приховували своє українське походження. Багато українців загинуло, або були поранені, 100 тис. потрапили до німецького полону, 20 тис. – до радянського. Частину солдатів звільнено, частина змогла втекти, велику частину спрямовано на примусові роботи. Точна кількість полонених була відома лише радянській владі. Історію польських жертв досліджують, і пам’ять цих жертв вшановують на дуже високому рівні. Щодо українських жертв сталінізму, то вони досі не перепоховані, багато з них залишились невідомими. Історик і журналіст О. Зінченко в інтерв’ю сказав українській службі Бі-Бі-Сі, що «поляки, очевидно, значно інтенсивніше опікуються цими питаннями. Вони, завдяки Катині, отримали певне щеплення в суспільній свідомості, бо для них пам’ять про їх предків, які загинули від сталінського режиму, це дійсно жива пам’ять».
У польській дивізії інтернованих у Швайцарії, за даними Комунікату Українського Червоного Хреста в Женеві, було 3 тис. українців, очевидно галичан, які служили у Війську польському. Командир швайцарської армії, генерал Генрі Ґізен на зустрічі з командиром дивізії Пругаром-Кетлінґом дійшли згоди, що в разі нападу Гітлера на Швайцарію польська дивізія має брати участь в оборонних боях.
Навесні 1941 р. дивізію розділили на декілька підрозділів, розкидали в табори по всій Швайцарії і скерували на фізичні роботи: будівництво доріг у лісах і горах, будівництво мостів, очищення лісових теренів для рільництва.

Криниця біля Вілінген
Криниця біля Вілінген

За п’ять років збудовано 63 мости, 450 км доріг, викорчувано 1300 га лісу, здобуто 1000 га цілини та видобуто 90 000 т матеріалу з шахт. По всій Швайцарії так звані «Polenwege» («Польські дороги») досі пригадують мешканцям про інтернованих поляків. Вони працювали по 8–9 годин на день та отримували один, а під кінець війни два франки за день. У перші роки контакти з місцевим населенням, а особливо зі швайцарськими жінками, були категорично заборонені, хоч люди прийняли вояків дуже добре. Після закінчення війни в країні залишилося близько тисячі солдатів. До жовтня 1945 р. вийшло заміж 316 швайцарок, багато дітей також народилося поза шлюбом.
Завдяки активній діяльності Українського Червоного Хреста, зокрема Євгенія Бачинського – церковного й політичного діяча, журналіста, видавця й дипломата, вдалося встановити контакти з українськими солдатами й почати допомогову акцію. Є. Бачинський, «Краківські вісті», 1940 р.: «У.Ч.X. в Женеві має зв’язки майже зі всіма таборами, де поміж поляками є інтерновані українці. Це була нелегка справа – досягти контакту з нашими людьми, і навіть довідатися, де вони перебувають, бо вся влада у цих таборах знаходилась у руках польських старшин, при тому швайцарське командування почуває окрему нехіть сприяти „сепаратизмові”. А проте Комітет У.Ч.Х. досяг свого, і в міру невеличких засланих „Об’єднанням” та ін. запомог орґанізаціями „Злуч”. Держав і Канади, поодиноких парохій і приватних осіб діє, що може. Комітет У.Ч.X. в Женеві, що, до речі, складається в більшості з приятелів України швайцарців, листується з численними інтернованими окремих таборів, висилає потребуючим білизну, взуття, мило, тютюн та українські книжки. Комітет також відшукує родини окремих інтернованих у Франції і на теренах, прилучених до Совітів або Німеччини, а також і на заокеанській еміґрації. У.Ч.X. в Женеві має численні подяки і надзвичайно цікаві листи від наших інтернованих з описом, іноді дуже наївним і жалісним, малоосвічених людей, але повних національного завзяття. Іноді ці листи містять законспіровані від польської цензури скарги на різного роду обвинувачення та погрози з боку поляків».
Інтерновані – це не полонені. За колючим дротом вони не сиділи, а мали дозвіл ходити на відстані до 5 км, пізніше дозволено брати участь у Службах Божих разом з місцевими мешканцями. Активно займалися спортом, улаштовували культурні заходи. Створено військовий театр «Марина», який до кінця війни показав 140 вистав.
Близько 700 солдатів закінчили школу чи отримали вищу освіту в університетах Швайцарії в обмін на фізичну працю для швайцарської господарки. Згодом представники У.Ч.Х. мали змогу відвідувати своїх земляків.
Крім Є. Бачинського, місію допомоги інтернованим українцям взяли на себе о. Мирослав Любачівський, який перебував на той час два роки у Швайцарії як наставник українських греко-католицьких семінаристів з Америки, пастор-реформатор Теодор Бурко та п. О. Нижанківський.
«Комітет У. Ч. Х. в Женеві прив’язує велику вагу щодо постачання українських книжок інтернованим. На щастя, п. Євген Бачинський, що мешкає в Швайцарії вже 30 років, має величезну бібліотеку і велике число українських книжок, якими обдаровує інтернованих. Але це крапля в морі! Треба ще багато книжок, і у цій справі Комітет вже звернувся до українського видавництва у Кракові».
У травні 1945 р., після закінчення війни, інтернованих солдатів евакуювали зі Швайцарії до Франції, де вони очікували демобілізації. Швайцарський уряд, як і альянти, визнав комуністів за леґальну владу в Польщі. Б. Пругар-Кетлінґ з частиною солдатів повернувся на Батьківщину, решта виїхала до Сполучених Штатів та Великої Британії, подалі від радянських «визволителів». Частина інтернованих приєдналася до повстанських загонів опору в Італії, Франції, Бельгії та інших країнах. Відомо, що влітку 1944 р. у Центральній та Південно-Західній Франції діяли численні партизанські групи, до яких входило чимало українців, що вирвалися з розташованих у Швайцарії таборів для інтернованих після поразки республіканців в Іспанії.
«Strada dei Polacchi» – так називають місцеві мешканці невеличкого села Арценьйо в кантоні Тічіно лісову дорогу через невисоку гору. Майже кілометр добротної вузької звивистої дороги потрібно було видовбати у твердому граніті. На одній зі скель велике кольорове зображення польського герба – білого орла на червоному фоні. Поруч установлена 1995 р. металева табличка, на якій італійською і польською мовами написано: «Цю дорогу збудували під час ІІ Світової війни польські солдати, інтерновані у Швайцарії».
Прогулюючись польською дорогою, виникає запитання, а скільки українських вояків, наших галичан, тут працювало? У відповідь біля польського орла хочеться повісити й маленький синьо-жовтий прапорець. Долю українців у Війську польському та рухах опору в країнах Західної Європи історики досі достатньо не висвітлили. Надто багато білих плям та запитань, на які, сподіваємось, що все-таки отримаємо відповіді та матимемо змогу достойно вшановувати пам’ять наших земляків. ■

*Швайцарія – за українським правописом, який обов’язував до 1929 р.

__________________
Ірина Михалків-Винник з Коломиї, мешкає у Швайцарії, Тічіно, журналістка

 

Поділитися:

Категорії : Історія

Схожі статті

Не засуджений і не виправданий: історія Івана Дем’янюка

Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №35, 2020-08-30 На платформі «Netflix» доступний минулорічний п’ятисерійний документальний серіал «Диявол по сусідству». У польському варіанті він називається...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*