Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №9, 2023-03-05
У жовтні 1845 року Тарас Шевченко, який перебував тоді у «дивному місті» Миргороді, написав таку ж «дивну», на перший погляд, поему – містерію «Великий льох». В ній він згадав напівзабуті і навіть заборонені владою сторінки історії України, серед яких і знищення Батурина. Одна із трьох «пташок» – людських душ – збезчещена «москалями» дівчина згадує, як ці нелюди повбивали усіх мешканців – «і малого, і старого», перетворивши на згарище саме місто. В останній із хат, і вона «согрішила», напоївши коня одного із найбільших катів України царя Пйотра. Страшна історія. Та найстрашніше в ній те, що це правда, яка віками замовчувалась.
Передісторія: Мазепа приймає доленосне рішення
У 1708 році так звана «Північна війна» була у повному розпалі. Несамовитий московський деспот рвався до Балтійського моря, не шкодуючи життів своїх підданих – ні «великоросів», ні «малоросів». Нащадки славних запорожців «засіяли», як писав Шевченко, своїми «кістками» простори Фінляндії, фортеці, земляні укріплення і канали майбутньої імперії. Гетьман Іван Мазепа, котрий вірно служив московському цареві, давно вже зрозумів, що втрачає не лише вояків, а будь-які перспективи для збереження власної державності.
Ще в 1703 році, отримавши листа від дружин козаків Стародубського полку зі скаргою на тяжке становище без чоловіків, він перенаправив його володареві Московії. Але марна справа: доля далеких «малоросійських» жінок та їхніх дітей бездушного царя абсолютно не цікавила. Мазепа, зрозумівши безнадійність своїх сподівань, спробував, за словами історика Тараса Чухліба, «налагодити відносини з одним із польських королів Станіславом Ліщинським». Спроба виявилась марною. І тоді Мазепа звернув свій погляд на Північ: він вгледів можливого союзника в особі молодого шведського короля (йому не було ще й 30 років) Карла ХІІ. Останній збирався йти походом на Москву, але передумав і 21 вересня 1708 року перейшов на територію Лівобережної України. Карл вирішив перезимувати в Україні, поповнити тут запаси продовольства і фуражу, а також заручитися збройною підтримкою із боку Мазепи.
Дізнавшись про це, Мазепа, за спогадами сучасників, був страшенно розстроєний. Кажуть, що спересердя навіть вигукнув: «Чорт його несе сюди!» Гетьман не мав повної підтримки в суспільстві: лише частина козацької старшини була «мазепинцями», інші ж орієнтувалися на Москву, або на Варшаву, або ж на Бахчисарай (Крим). Тому прихід шведів на українські землі створював чудові можливості для розгортання внутрішньої боротьби в суспільстві – справжньої громадянської війни, в якій Московія могла зіграти свою негативну роль.
Прагнучи запобігти цьому, 25 жовтня 1708 року Іван Мазепа у супроводі частини козацьких старшин і свого війська (за різними оцінками від 1500 до 5000 осіб) залишив Батурин і переправився через Десну – назустріч шведському королеві. Таким чином, він перейшов свій «Рубікон» і про повернення в минуле не могло бути й мови. Хоча, безумовно, гетьман коливався більше, ніж його північний «союзник», бо був більш як на 40 років старшим за Карла ХІІ: вік Мазепи наближався до 70-річної відмітки.
Позаду лишалися великі багатства й земельні володіння, звання, маєтки й нагороди, а попереду – за млою часу, лише невідомість… Потрібно було мати велику мужність і рішучість, щоб зважитися на такий крок! Пйотр, дізнавшись про несподівану «зраду» Мазепи, буквально осатанів: він віддав наказ почати розправу над ним та його прихильниками і, перш за все, захопити і знищити покинутий опальним гетьманом Батурин. Справу цю доручив найвірнішому своєму слузі Меншикову.
Вірний сатрап царя починає діяти
35-річний Алєксандр Меншиков, найближча до царя особа, за десять років зробив блискучу кар’єру: від звичайного офіцера (поручика) до «генерала від кавалерії», «князя Іжорського» і «графа Священної Римської імперії». Під час воєнних дій проти шведів він проявив себе надзвичайно безстрашним, жорстоким і рішучим виконавцем волі свого монарха. Тому саме йому 31 жовтня Пйотр надіслав листа, в якому повідомляв, що шведи вже рухаються до Батурина і вимагав, не зволікаючи, протягом найближчої доби, взяти гетьманське місто. Меншиков в той же день кинувся виконувати «височайшу волю».
Але ситуація на той час змінилася. Керівник оборони міста, сердюцький полковник Дмитро Чечель вважався одним із найбільш хоробрих і надійних соратників Мазепи, таким же був і гарматний осавул Фрідріх Кенігсек, родом із Прусії. Обидва були налаштовані рішуче і збиралися захищати Батурин до останнього, аж до підходу гетьмана зі шведською армією. Їхня рішучість була підкріплена додатковими силами: до кінця дня 27 жовтня у Батурин увійшли ще п’ять козацьких полків загальною чисельністю 5000 вояків. Їх направив сам Мазепа для того, щоб втримати місто. У наступні дні козаки і мешканці міста зміцнювали оборонні укріплення, готуючись до штурму.
Меншиков, підійшовши до міста, спробував домовитися із керівниками козацького гарнізону, однак зустрів рішучу відмову. В цей час шведська армія, її передові частини, вже переправлялися через Десну, для того, щоб вийти на «Батуринський тракт». Пйотр, дізнавшись про це, вночі 1 листопада надіслав Меншикову депешу, в якій наказував спробувати взяти місто негайно і, якщо не вийде, то краще покинути його, бо «ворог перебуває в чотирьох милях від Батурина». Генерал відразу ж повів своїх вояків на штурм фортеці.
«Війська Мазепині, що стояли залогою в місті, – пише автор «Історії Русів», – боронили місто та його укріплення зі взірцевою хоробрістю та одвагою.
Приступи відбивано кілька разів од міських валів, рови міські наповнялися трупами забитих з обох сторін, але битва ще тривала повсюди довкола міста. Врешті ніч і темрява розвели войовників і росіяни одступили од міста і перейшли річку Сейм для зворотного походу». Щоправда, Меншиков спробував ще домовитися із захисниками міста; він направив до них в якості посланця козака Федора Сожка, але того навіть не вислухали. І не відпустили, прикувавши до гармати. Генералові, який впіймав облизня, довелося думати вже про справжній відступ.
Зрадники віддають місто ворогові
Можливо Меншиков і не взяв би Батурин, якби не допомога з боку таємних прихильників Московії. Відсутність зв’язку з гетьманом, непевність становища і звернення російського генерала із пропозицією здатися – все це викликало замішання серед захисників. Знайшлися люди – наказний полковник Прилуцького полку Іван Ніс та гетьманський перекладач Стефан Зертіс, які стали переконувати керівників міста, що оборонятися далі немає ніякого сенсу. Чечель та його найближчі помічники були незадоволені такими настроями, але серйозно карати опозиціонерів не наважилися.
Полковника і перекладача прикували до міських гармат і стали чекати підходу Мазепи, який мав вирішити їхню долю. Але Ніс викрутився зі складного становища: автор «Історії Русі» повідомляє, що йому вдалося послати свою вірну людину – якогось «Соломаху» до Меншикова. Посланець вночі наздогнав відступаючі від Батурина ворожі війська і повідомив їм про підземний хід, що вів прямо у місто. В інших джерелах говориться, що росіяни і так здогадувалися чи знали про існування підземних ходів. Як би там не було, а на світанку, 2 листопада, вони вдерлися в Батурин.
Бій у місті. Жорстока розправа із захисниками
«Доношу вашей мілості, – написав радісний Меншиков своєму повелителеві, – што ми сего чісла в шті часах полуночі здєшнюю фортецю з двух сторон штурмовалі і… оную взялі». Але то було вже після захоплення Батурина, а перед цим на його вулицях не менше двох годин йшли жорстокі бої. Поява російських стрільців серед ночі в середині міста стала справжньою несподіванкою для його захисників. Вони спробували організувати оборону, але вороги через підземний хід все прибували й прибували. Городяни, козаки й сердюки мужньо відбивалися від нападників, але сили були явно нерівні. Крім того, захисникам не вдалося скористатися і гарматами на стінах фортеці, які давали велику перевагу при її обороні, а тепер стали зовсім непридатними.
Один із керівників міста Кенігсек був поранений на самому початку спротиву, а достатньої кількості командирів, щоб організувати таку, як слід оборону, не діставало.Та, власне кажучи, вже й часу для цього не було. росіяни втратили близько трьох тисяч чоловік, але в українців втрати були ще більшими. Нападники, зустрівши таку відсіч, просто осатаніли. В мундирах, заляпаних кров’ю, вони вбивали всіх, хто потрапив їм на очі, спочатку військових, а потім і мирних жителів. Останні – жінки, діти, люди похилого віку – поховалися в церквах, однак ворогів це не зупинило: вони виламували двері, кидали всередину смолоскипи, а людей, які вибігали із палаючих будівель, – добивали. Охоплене полум’ям, місто стало схожим на справжнісіньке пекло – пйотровські вояки, як вихідці з потойбічного світу, ганялися за жінками й дітьми, вривалися в будинки, вбивали й гвалтувати їх, не жаліючи навіть немовлят. Жорстока розправа вразила Європу.
Французькі газети вийшли через декілька днів із промовистими заголовками «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». А придворний Карла ХІІ Адлєрфельд, який побачив місто на власні очі, записав у своєму щоденникові: «Перебили і старих і малих, не оглядаючись на стать та вік, залишок жінок поцупили. Взяли сорок гармат. Спалили місто і 30 млинів, що стояли на річці Сейм. Все пограбували».
Але то ще було не все. Меншиков наказав прив’язати трупи «начальних козацьких людей» і пустити їх за течією Сейму, щоб усі бачили, на що здатна Московія. Інших – четвертували чи посадили «на палю» на стінах фортеці. Сам командувач особисто спостерігав за стратами, бо був, напевно, садистом по натурі. Потім дозволив грабувати місто і москалі розтягнули все, що тільки можна було – в будинках мешканців і в церквах. Меншиков сам гарячково нишпорив у гетьманській резиденції, палаючи бажанням відшукати якісь казкові «скарби Мазепи». І, не знайшовши нічого, дав наказ залишити те, що колись називалося «містом» – згарища і обвуглені трупи…
Епілог: минуле і сучасність
Батурин, одне з кращих міст тодішньої України, припинило своє існування. За різними джерелами, жертвами «різанини в Батурині» стали не менше 12 тисяч осіб, половина з яких були мирними мешканцями – жінками, дітьми і людьми похилого віку. Щоправда, деякі сучасні дослідники називають менші цифри, але від цього трагедія не зникає. Мазепа, який 7 листопада разом із Карлом ХІІ прибув на місце своєї колишньої столиці, не міг стримати сліз. Він зрозумів, що минулого вже не повернеш.
Надії на відродження незалежної козацької держави розвіялися із попелом Батурина і остаточно зникли на полі Полтавської битви, прискоривши смерть самого Мазепи. А росіяни більш як 300 років потому намагалися зробити все, щоб українці забули Батурин… Хоча своїм нападом на Україну і звірствами в Бучі, Ірпені, Маріуполі та інших містах нагадали про нього. І змусили українців – вслід за легендарним Тілем Уленшпігелем – знову і знову повторювати слова: «Попіл Батурина, інших спалених міст стукає у наші серця!» І буде стукати, аж до повної перемоги над ворогом, знищення його і звільнення рідної землі!
