Володимир Мокрий: Незалежність – це, перш за все, персональна відповідальність

Cвітлана Лагуз ■ 30-ЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИЕЙ ■ №34, 2021-08-22

Володимир Мокрий професор гуманітарних наук, з 1999 по 2003 рік  очолював кафедру українознавства Ягеллонського університету, з 2004 року – завідувач кафедри українознавства факультету міжнародних та політичних досліджень Ягеллонського університету. У 1989–1991 роках депутат Сейму Республіки Польща 10 -го скликання (контрактний сейм). Він є засновником і головою фонду св. Володимира Хрестителя Київської Русі у Кракові.  Редактор періодичних видань: “Krakowskie Zeszyty Ukrainoznawcze”, “Między Sąsiadami”, “Краківські обрії”. За свої наукові досягнення та діяльність на користь польсько-українського порозуміння 1987 року був нагороджений премією Фонду Івана Павла II, у 1992 році премією Фонду Кржижановського, а в 1997 році Незалежним фондом сприяння Польській культурі. У 1998 році він був нагороджений кавалерським хрестом ордену Відродження Польщі, у 2004 році медаллю «Pro Ecclesia et Pontific».

Пригадаю один факт з життя польського Сейму, який вказує, що далеко неоднозначною була участь у процесі сприймання чи співтворення незалежної України серед польських парламентаріїв, політичних та суспільних діячів. Редагування постанови про суверенітет України у польському Сенаті, схваленої опісля також і в Сеймі, тривало 10 днів і було прийняте як крок до незалежності України. Після проголошення незалежності України на засіданні двох комісій (закордонних справ і законодавчої) польського Сейму виникла на перший погляд парадоксальна і незрозуміла, а насправді тонко продумана представниками тодішніх посткомуністів пропозиція деяких змін у тексті вже підготовленого проєкту постанови, яка вітала проголошену Верховною Радою незалежність України.

У тій пропозиції редакційних змін посткомуністи хотіли виправити слово „niezależność” на „wolność” („незалежність” на „вільність”). Лише після довшої дискусії, проілюстрованої статтею «Ukraina „pod słońcem wolności” sowieckiej», надрукованої мною в краківському підпільному часописі „Zomorządność” 1987, nr 142 під псевдонімом Piotr Łoziński, вдалось мені переконати непереконаних до незалежності членів комісії, які в кінці проголосували за схваленням постанови про прийняття незалежності України, визволеної від «совєтської рівності і вільності». За проєкт цієї постанови, за винятком восьми послів, проголосував опісля на пленарному засіданні Сейм і Сенат. А після всенародного референдуму польський уряд прем’єр-міністра Яна Бєлецького як перший у світі привітав незалежність України.

Чи це не дивно і страшно, що сьогодні, після тридцяти років від проголошення незалежності України, деякі – не тільки політичні діячі, але, на жаль, і депутати Верховної Ради держави, яку конституційно зобов’язані захищати, відверто виступають проти її існування? Де тоді шукати відповіді на запитання, чому в Україні протягом тридцяти років від проголошення незалежності не розвивається процес визволення від ворожих власному народові представників влади? А такий процес – необхідний для створення незалежної держави з ефективно діючою, демократичною законодавчою і виконавчою владою та державними і самоурядовими незалежними інституціями.

Головної відповіді треба шукати у зрозумінні тієї основної правди, що незалежність – це, перш за все, відповідальність. Відповідальність не колективна, а персональна, відповідальність за свою родину, рід, народ, за розвиток мови, державу. Це також почуття господаря, володаря власної вже своєї землі, творця рідної культури і демократичної держави.

В контексті агресії Росії скажу: Україна має розвивати мову, науку, зміцнювати українську церкву і армію. Повторю слова Лесі Українки: Хто визволиться сам – той буде вільний.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*