Анатолій Шорохов ■ ІСТОРІЯ ■ №46, 2022-11-13

350 років тому, а саме 21 жовтня 1672 року народився чоловік, якому судилося стати «Дон Кіхотом» нового часу, але в «ліпшому, ідеальному значенні». Так прозвали Пилипа Орлика історики, а сучасники запам’ятали як борця за незалежність держави, якої він так і не діждався, але віддав їй все життя  –  до останку. Благородний, щирий патріот, він служив Україні і боровся проти злої сили, яка й зараз хоче її знищити. 

                                «…прийшла наша пора…»

Восени 1708  року король Швеції Карл ХІІ рушив походом на москву, але завернув в Україну, де його чекав майбутній союзник гетьман Іван Мазепа, котрий звернувся до своїх козаків із палкою промовою: «Братія, прийшла наша пора… Помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні жорстокості і несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу й права козацькі од їх посягань!» Фінал того походу загальновідомий: він завершився поразкою шведів і козаків Мазепи під Полтавою, відступом союзників через спекотні степи Правобережжя до Бугу, переслідуванням їх московською кавалерією і кривавим побоїщем на берегах ріки. Переправитися через Буг вдалося не всім: до Бендер в липні 1709 року прибули близько 50 провідних старшин Мазепи, майже 500 його козаків та більше 4000 запорожців на чолі із кошовим Костем Гордієнком. Невдовзі, а саме в ніч з 21 на 22 вересня, тяжко хворий Іван Мазепа помер. А в наступному – 1710 році, 5 квітня новим гетьманом був обраний найближчий помічник покійного, генеральний писар Пилип Орлик. Він належав до числа наймолодших і найбільш освічених очільників козацтва: Орликові було всього 37 років, він знав декілька іноземних мов, розбирався у філософії та літератури, вмів писати трактати й панегірики, та не мав справжнього щастя. Більше тридцяти останніх років  свого життя Орлик, немовби «лицар сумного образу»,  провів у блуканнях теренами Європи. Він мав мрію – відродити на її  мапі зниклу державу «Україну-Русь». Але, на відміну від літературного, надуманого мрійника Дон Кіхота у нього все ж таки були певні підстави для цього. 

                              «Конституція Пилипа Орлика»

Найбільш відомий в історії документ, пов’язаний безпосередньо із Пилипом Орликом, – це «Пакти Конституції прав і вольностей Війська Запорізького…» (або на латині «Pacta et Constitutiones  legume libertatumque Exercitus Zaporoviensis»), який був прийнятий в день обрання його гетьманом. Якби Орлик більше нічого й не зробив, то вже цими «Пактами» він би залишився в історії.  Фактично, ця перша Конституція на континенті, хоча й не всі це визнають, – плід колективної праці гурту козацьких старшин. Найбільш вагомий внесок належить самому гетьманові та його однодумцям – Андрієві Войнаровському та Григорієві Герцику. «Пакти» складалися із вступу-преамбули та 16 статей, які повинні були не допустити виникнення самодержавної влади в Україні в найгіршому її варіанті, як у сусідній росії. В них говорилось, що після визволення України з-під «невільного ярма московського» панівною буде православна віра, а незалежність держави гарантуватиме Швеція. Сформульовані були й основи представницького парламентського ладу країни з поділом на три вітки – законодавчу, виконавчу й судову владу, підзвітну й контрольовану, але незалежну від гетьмана. Встановлені заборони й обмеження гноблення й утисків козаків та іншого населення України. Це був доволі прогресивний, як на той час, документ, який, говорячи словами Наталії Полонської-Василенко, став «маніфестом волі української нації перед цілим культурним світом…»

                          Походи в Україну: вороги й союзники

Найпершим і, незважаючи ні на що, найпослідовнішим союзником був король Швеції Карл ХІІ. До нього в першу чергу звернувся Орлик, наполягаючи, щоб король не складав зброї, аж поки Україна не буде визволена із «московського ярма». На десять років молодший за Орлика, надзвичайно амбітний і войовничий монарх постійно підтримував гетьмана, аж до своєї трагічної  смерті у 1718 році. Опинившись після Полтавської битви на терені Османської імперії, Карл ХІІ постійно підштовхував султана і його васала – кримського хана до війни з росією. В 1711-1712 роках Пилип Орлик взяв участь у походах турків і татар на українські землі, маючи намір звільнити їх і відновити незалежну козацьку державу. Однак, походи скінчилися трагічно: «дикі татари» перейшли до грабунків  і захоплення в полон мирного населення, а турки в червні 1712 року підписали Андріанопільський  договір з росією, умови якого були дуже тяжкими: Лівобережжя України відійшло до останньої держави, а Правобережжя – до Польщі. Становище українців на чужині стало дуже тяжким, почалися конфлікти серед старшини: отаман Кость Гордієнко з частиною козаків повернувся на Січ,  Пилип Орлик надумав їхати до Швеції, порівнявши свій від’їзд із почуттям «моряка», який після життєвих  бурь «виглядає ясної погоди і спокійного порту». Гетьмана «у вигнанні» супроводжували 24 особи, серед них – дружина Ганна і шестеро дітей. В червні 1714 року вони прибули у Швецію.

                     Шведське королівство: неспокійна гавань…

Перед своїм від’їздом Пилип Орлик написав працю «Вивід прав України», в якій стверджував, що Переяславський договір 1654 року московити використали, щоб почати «командувати мовби господарі» в Україні. І європейці, вказував автор, «ті, що дбають про інтерес цілої Європи і кожної її держави зокрема, легко зрозуміють небезпеку для свободи Європи від такої агресивної держави». Ці слова зараз дуже актуальні, бо путін, який хоче наслідувати «собіратєля зємєль» Пйотра І, зробив «агресію» основою своєї зовнішньої політики. Хоча насправді вона властива усім московським правителям.

Що ж відносно становища Орлика в Швеції, то воно було нелегким. Із пенсії в 13 тисяч срібних талерів, призначеної королем, більше 4000 йшло на утримання його гетьманського штату. Він вліз у великі борги, заставив купцям свої клейноди, а потім, щоб викупити їх – діамантовий перстень і золотий хрест. Карл ХІІ теж був винен йому велику суму (100 тисяч талерів), яку взяв у борг в Україні, але так і не віддав, загинувши в Норвегії. В жовтні 1720 року Орлик зі своєю родиною залишив Стокгольм і виїхав до Західної Європи.

                                    Блукання по Європі

Пилип Орлик став міняти місця проживання й країни: він жив в німецьких землях, потім переїхав до Чехії і Польщі. Його дружина й діти ховалися по монастирях, а гетьман «в еміграції» писав листи до правителів держав та зустрічався з їхніми міністрами, щоб підштовхнути до війни з росією. Почалося справжнє полювання на Орлика: у Варшаві російські шпигуни схопили його родича Григорія Герцика, у Гамбурзі – Андрія Войнаровського. Їх вивезли до росії, але самому гетьманові вдалося уникнути гіркої долі. Влітку 1721 року Орлик перебував у пригніченому стані. Він вже думав відійти від політичної діяльності. І тут згадав про Туреччину: політичний вигнанець, який не зміг знайти безпечного середовища у Європі, напросився на «почесний полон» в Османській імперії.

                          Останній притулок й останні блукання

Пилип Орлик прибув до Хотина, звідки його відправили до міста Сереса (в Македонії), а потім в Салоніки (в листопаді 1722 року). Тут він прожив 12 років, без родини і зв’язків з батьківщиною. Але не витрачав час даремно: брав участь у богослужіннях і диспутах, листувався з європейськими можновладцями, спілкувався з дипломатами, урядовцями і священниками, які його відвідували. І мав мету тільки одну: визволити Україну з-під «московського ярма».

В 1734 році, після звільнення з «почесного полону», він зробив останню спробу організувати військовий похід на українські землі: зібрав близько 2000 козаків, але брак коштів змусив Орлика розпустити своє «військо». Він виконував обов’язки експерта турецького уряду з російських, польських і шведських питань, відвідував разом із сином Григором європейські двори, підбурював їх до війни з росією.  «Ніколи я не перестану шукати всіх легальних засобів, щоб заявити мої права і права моєї нації на Україну», – писав він в одному з листів, незадовго до смерті. 24 травня 1742 року, без надії побачитися з усіма рідними, Пилип Орлик залишив цей непривітний світ. Нескорений «Дон Кіхот» України відправився на пошуки кращого.  

Поділитися: