Петро Тима ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ 2009-04-09
{mosimage}
Arkadiusz Słabig, Aparat bezpieczeństwa wobec mniejszości narodowych na Pomorzu Zachodnim w latach 1945-1989, IPN Szczecin 2008.
Уже кілька років історики в Польщі розробляють тему комуністичних спецслужб і їхнього ставлення до національних меншин. Тепер з’явилася монографія, яка несе ряд цікавих інформацій про українську громаду в ПНР. Її автор – молодий історик Аркадіуш Слабіґ.
Цікаво написана книжка розповідає про специфічний розділ історії післявоєнного життя українців, особливо цінна і досить добре описана в ній не лише картина 1945-1956 рр. – але також факти від 60-х аж до кінця 80-х рр.
Досі історики не могли багато сказати, писати про деякі “свіжі” події через те, що не було доступу до документів. Політичні зміни 80-х рр. відкрили перед істориками широкі можливості для вивчення відносно недавніх фактів. А. Слабіґ у своїй монографії Aparat bezpieczeństwa wobec mniejszości narodowych na Pomorzu Zachodnim w latach 1945-1989 аналізує, як ставилися до національних меншин (німців, українців, євреїв, білорусів, литовців та греків) комуністичні спецслужби на території Західного Помор’я. Спираючись в основному на матеріали польських спецслужб – Управління безпеки (UB), а від 1956 р. Служби безпеки (SB), а також історичні публікації, що стосуються меншин у ПНР, історик аналізує, як протягом 1945-1989 рр. репресивні органи спостерігали і впливали на ситуацію громадян, які належали до іншої, ніж більшість, нації чи віровизнання.
Автор монографії не шукає сенсації (тобто прізвищ аґентів). Цю книжку повинні особливо уважно прочитати українці, бо саме їх влада контролювала винятково ретельно (серед причин збільшення в 70-ті рр. особового штату СБ на Кошалінщині історики подавали численну присутність на цьому терені українців). На Західне Помор’я переселено біля 48 тис. українців і це стало вирішальним чинником для того, щоб українці до 1990 р. постійно перебували під ковпаком спецслужб. Контроль був подвійний – не лише з боку польських, а й радянських спецслужб.
Слабіґ описує багато маловідомих сторінок і подій з минулого, які мали відношення до активності українців реґіону, особливо міських центрів – Щецина та Кошаліна. Деякі моменти читаються як добрий детективний роман, позаяк проти українців (і не лише їх) СБ використовувало всі доступні методи – від провокацій, погроз, техніки для підслуховування, перевірки кореспонденції, залякування, до обставлення невигідних осіб посиленою аґентурою. У сталінський період (до 1956 р.) служби застосовували масові арешти, тотальний терор, потім методи дещо змінилися. В описуваний період у цій активності проти зорганізованих структур – УСКТ, Церков та окремих осіб, польська СБ тісно співпрацювала не лише з КДБ, а й з контррозвідкою Північної групи Радянської армії, яка мала свої бази на цій території. Для контролю над активними у Щецині М. Труханом і С. Заброварним використовувалися всі можливості з арсеналу секретних служб, причому мета була одна – елімінувати з середовища людей з організаційним талантом, спроможних піднести національну свідомість і роботу в громаді на вищий рівень.
Контроль, інтриґи та провокації
Проте для вивчення ситуації українців у 1945-1989 рр. значення мають не так описи дій і великомасштабних акцій служб, а передусім методів, застосованих для того, щоб послабити у 60-ті рр. занадто активну українську меншину. Автор наводить приклади прямих дій таємної поліції, коли за допомогою підступів, поговорів, пліток, звинувачень та інспірованих службами дій адміністрації окремі громади, розбиті зсередини, ставали інертними. Дії служб проти громадських структур та Церков не були хаотичними, вони виникали з усвідомлення того (на підставі аналітичних розробок, наукових досліджень, зведень адміністрації), що активні люди, передовсім молода українська інтеліґенція, студенти, священики, такі як о. Гриник чи православний вікарій Щецина (потім Старґарда-Щецинського) о. Волощук, зупиняли процес асиміляції. Влада прекрасно розуміла, що інтеліґенти, позбавлені страху, який панував за сталінських часів, давали нове дихання УСКТ. Розуміючи це, особливо ревно намагалася не допустити до співпраці Церков з УСКТ.
У ті роки кожного активного у середовищі українця брали на облік, запідозрювали і врешті явно або приховано звинувачували в націоналізмі. Осіб, які відмовлялися стати аґентами чи інформаторами, пробували дискредитувати на роботі та за місцем проживання усякими способами (а декого навіть, як М. Ковальського, чи М. Трухана, ув’язнено). Частину невигідних примушено еміґрувати.
У Щецині, Кошаліні, Слупську – трьох найактивніших у реґіоні українських центрах, застосовувалися такі самі методи – шептана пропаґанда, інтриґи, створення опозиції видатним особам (зі звичним у таких випадках закидом про фінансові зловживання). Під рукою були ще й адміністративні дії (наприклад у Слупську відмовляли надати зал на “Маланку”, яка тішилася “занадто великою” популярністю). У колі зацікавлення служб були всі прояви тодішнього українського життя – УСКТ, Церкви, білобірська школа, учні лігницького ліцею (які походили з Помор’я) та студен-ти. СБ намагалася контролювати й впливати на всі процеси – навчання української мови, художні колективи, дитячий огляд у Кошаліні, поїздки в Україну чи на фестиваль у Свиднику. Контроль і допомогу службам мали запевнити секретні співробітники (TW), дуже часто це були українці. Слабіґ показує, як різними методами СБ “переконувало” до співробітництва (кого шантажем, кого фінансово). Ця служба намагалася також впливати на вирішення кадрових питань у структурах УСКТ, білобірській школі, усунення невигідних священиків з деяких місцевостей. Для досягнення мети апарат репресії не цурався ніяких методів – за допомогою підступу, “обробленої інформації” напускав поляків на українців, греко-католиків на римо-католиків, православних на греко-католиків, римо-католиків на обидві східні Церкви, ініціювалися персональні чвари. Для “зм’якшення матеріалу” звинувачували невинних людей у кримінальних злочинах. Весь час у роки комунізму збирали детальні дані про передплатників “Нашого слова”, активних у Церкві, учасників культурних заходів, організованих УСКТ.
Служба до 1989 р. не лише вирішувала, хто отримував паспорт, щоб їхати на Захід, а також хто міг їхати в Україну (у кожній групі мусив бути співробітник). Від 1945 р. до 1990 р. особливо контролювали тих, хто мав родичів на Заході (перевіряли їхні листи, а тих, хто виїжджав, служби намагалися вербувати). Особливо ретельно (протягом усього періоду, який охоплює книжка) були збирані інформації про членів підпілля ОУН чи УПА та їхні родини. У плані поїздок на Захід автор монографії, як один з небагатьох дослідників відноситься до теми еміґрації молодих українців у 80-ті рр. (за допомогою прощ, організованих о. Пирчаком). Слабіґ оцінює, що у ставленні до цієї справи помітне було розходження між слупською СБ і т.зв. центром. Місцеві хотіли проводити репресії проти організаторів прощ, центр натомість їх стримував, мовляв, це нам на руку, позбуваємося таким чином проблеми. Цю тему треба ще вивчати. А таке буде можливе тоді, коли віднайдуться ще не знищені документи служб з того періоду, або (у що важко повірити) заговорять українці – співробітники СБ. Це можна зробити під псевдонімом – подати до відома редакції або довіреному історикові. Може заговорять теж ті, кому теперішній уряд зменшив пенсії – офіцери СБ, захисники комуністичної системи.
Досі, крім одного діяча періоду УСКТ з південної Польщі та А. Рацького з Ольштина, не було більше прикладів, щоб колишні співробітники описали чи щиро розказали про свої контакти з комуністичними службами. Усі, хто з різних причин пішов на співпрацю, звичайно, вірять у те (а про це їх запевняли есбеки), що всі матеріали знищено. Як видно, зокрема з роботи А. Слабіґа, знищено не все, тому роль деяких осіб і так стане відомою. Щире описання подій їхніми учасниками дало б шанс краще зрозуміти минуле, без цього ми приречені будувати картину нашого минулого почасти на матеріалах тих, чиїм завданням було контролювати, а то й нищити все українське в Польщі.
А ворог не спить або куди ділися хлопці з тих років?
Книжка Слабіґа показує, що для СБ підозрілим був кожний представник меншини. Служби періодично цікавилися навіть тими, хто приховував своє походження і повністю відходив від українства та традиції. Залежно від ситуації, такі особи теж підлягали облікові (дані про чисельність українців у 80-х рр. не бралися зі стелі). Проти них також ініційовано інтриґи, в їхнє оточення засилано аґентів. Усе залежало від поточної політичної кон’юнктури, потреб і цілей держави.
Однак книга А. Слабіґа це не запис торжества системи над людиною, а навпаки – ще один своєрідний документ визнання для людей, які в тяжких умовах тоталітаризму працювали для збереження тотожності. Вони зуміли сказати “ні” вербувальникам, не піддалися провокаторам, мали мудрість не загинути, ступаючи по мінному полі.
Роздумуючи над описаними подіями, парафразуючи слова відомої пісні “Gdzie są chłopcy z tamtych lat”, слід задуматися, як поводяться і яку роль відіграють ті особи, які в 70-80-ті рр. активно допомагали службам контролювати громаду. Це питання ставлю свідомо, маючи на увазі досвід конфліктів у наших громадах у 90-ті рр., і не раз доволі дивну поведінку деяких осіб на місцях. У цьому контексті згадався мені один момент. Отож, 1994 р. тодішньому голові ОУП Ю. Рейту написав листа Роман Лінкевич із Сянока – як пізніше виявилося, багатолітній співробітник СБ, а перед тим радянських служб (псевдо “Карпатський”). Він активно займався справою могил у селі Лішній, де віднайдено останки жертв акції “Вісла”. У листах “Карпатського” до голови ОУП можна віднайти патріотичну риторику й турботу про справу. У контексті кількадесяти років його співпраці з комуністичними службами варто призадуматися, чи займаючись справою осіб, розстріляних за реальну або видуману співпрацю з УПА, він намагався реабілітувати себе, чи навпаки – і надалі виконував доручення “друзів зі Сходу”, яким були на руку, особливо після 1989 р., усі неґативні інформації про дії поляків?..
Ті, що пережили той час та були активним, після ознайомлення з книжкою Слабіґа зможуть інакше глянути на деякі відомі їм факти, події та особи. Також нам, активним у період III РП, на деякі події нашого часу напевне треба буде глянути по-іншому, проаналізувати перебіг конфліктів, акції дискредитації, маючи свідомість того, що випадковості не буває. Частина “інтриґ” нашого часу занадто вже нагадує методи, які описав А. Слабіґ.
Проте книжка показує, що перед дослідниками стоїть потреба продовжувати дослідження, зокрема простежити, як дії СБ впливали на внутрішнє життя громади та її спроможність діяти. А. Слабіґ переважно показує світ через призму документів та слів функціонерів СБ, а потрібні свідчення жертв, учасників подій з протилежного боку, тоді картина буде повною. Потрібно досліджувати період після 1990 р., бо, як зауважує автор книжки, СБ намагалася бути активною і впливовою до кінця своїх днів, зокрема наприкінці 1989 р., коли проводився підбір делеґатів на надзвичайний з’їзд УСКТ (тоді ж бо було створене ОУП). Хоч у країні багато змінилося, треба подумати, чи дійсно всі відкинули вже спадщину ПНР і її спецслужб, про що згадується на сторінках рецензованої книги.
“Наше слово” №15, 12 квітня 2009 року {moscomment}
