Нові Рюриковичі: що для українців значить розслідування справи Новака

Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №31, 2020-08-02

Польське Центральне слідче бюро і Національне антикорупційне бюро України 20 липня оприлюднили свої підозри Славомірові Новаку (прізвище публікується за згоди самого фігуранта справи). У той же день відбулися десятки обшуків у кількох містах України. Абстрагуючись від підозр, ця справа змушує задуматися: а чи слушним було запрошення в Україну закордонних менеджерів і політиків на державні посади?

Ігор ІСАЄВ

Суд вирішив арештувати Новака на три місяці – це сигнал, що підозри можуть бути насправді серйозні. Славомірові Новаку пред’являють шість звинувачень, пов’язаних з тим періодом, коли він очолював державне агентство автошляхів «Укравтодор» (2016-2019 роки). За версією українського слідства, Новак користувався своєю посадою для отримання хабарів. Він нібито організовував підставні тендери на будівництво, ремонт і реконструкції доріг державного значення, а через статутні капітали у польських фірмах легалізував гроші. Гроші вносили учасники українських тендерів, а керівниками компаній значились «близькі та підконтрольні колишньому керівнику „Укравтодору” особи».

Загалом йдеться про тендери на 270 млн євро.

Славомір Новак, політик «Громадянської платформи», став головою «Укравтодору» у жовтні 2016 року, отримав українське громадянство і вочевидь не відмовився від польського. За повідомленнями українських медіа, його кандидатуру підтримував тодішній міністр інфраструктури України Володимир Омелян, якого з Новаком познайомив Ігор Кононенко – бізнесмен, «гаманець» і «сірий кардинал» 5-го президента України Петра Порошенка.

Коли Новак став головою «Укравтодору», в Україні розпочалася велика кампанія з будівництва та ремонту автодоріг. Проте у 2019 році, ще до інавгурації нового президента України Володимира Зеленського, почалися неприємності Новака: виявилося, що призначений ним чиновник був фігурантом журналістського розслідування щодо фірми, яка розділила 7 доріг у Тернопільській області на 177 ділянок по 40 метрів, аби уникнути тендеру. Новак назвав тоді скандал «політичним».

Пізніше, коли почалася зачистка «порошенківських» чиновників «зеленськими», ця історія була головним закидом до Новака з боку нового міністра інфраструктури Владислава Криклія.

Восени минулого року антикорупційні органи України виявили також, що Новак збрехав про реальну вартість свого автомобіля та суму власних коштів на банківських рахунках (розходження – понад 189 тис. гривень, тобто менше 6 тис. євро). Новак сам подав у відставку, однак, мотивуючи це рішення не скандалами, а «сімейними обставинами» та «новою пропозицією роботи».

Нинішню справу проти Новака українські слідчі органи називають найбільш вдалою міжнародною операцією проти корупціонера в Україні. Можливо, співпраця була вдалою саме тому, що справа має досить виразний політичний підтекст: сьогоднішній владі і в Києві, і в Варшаві Новак потрібен, щоб вдарити в корупційність політичних попередників (у Польщі – в Туска, в Україні – в Порошенка).

Новак, типовий нувориш із пристрастю до дорогих речей, котрий виріс у панельному будинку в Ґданську, – досить легка ціль для такої атаки. Але виникає питання: чи усвідомлювало оточення Порошенка, кого запрошує керувати «Укравтодором»? Варто наголосити, що ця держкомпанія весь час її існування була (і залишається) наскрізь корумпованою: державні контракти на автошляхи загалом досить великі, а при подібних замовленнях досить легко можна провести «підставний тендер». У всіх пострадянських країнах найбільш масштабне розкрадання державних грошей відбувається саме на великих будівельних проєктах: згадайте хоча би стадіони та летовища Януковича до «Євро-2012», путінську Олімпіаду чи міст у Крим.

То чому ж до українського уряду та держкомпаній раніше запрошували іноземців? У грудні 2014 року на відкритті сесії нової Верховної Ради президент України Петро Порошенко сказав: «Я твердо стою на позиції, що ми повинні використовувати найкращий іноземний досвід аж до включення іноземців до складу уряду». Після цього він написав, що держава «невідкладно потребує реформ». За словами президента, «нам, як ніколи, потрібні міжнародні практики державного управління, боротьби з корупцією, фінансового планування, антикризового менеджменту, котрі можуть привнести часто тільки спеціалісти з-поза меж України». До тодішнього уряду Арсенія Яценюка таким чином увійшло відразу три міністри-іноземці, які отримали українські паспорти: представниця української діаспори в США Наталія Яресько (очолила Міністерство фінансів), грузин Олександр Квіташвілі (очолив Міністерство охорони здоров’я) і литовець Айварас Абромавічюс. Також великою була «грузинська команда», котра займалася реформою поліції.

Проте ніхто з цих першопрохідців довго не утримався в кріслі: більшість пішла з посад, тому що – як заявляли – не були спроможні подолати всюдисущу корупцію. Коли Порошенко почав роздавати громадянство новопризначеним міністрам, він зустрівся з критикою суспільства. Так, депутат Микола Княжицький казав, що якщо й кому варто давати громадянство і запрошувати на посади з-закордону – то це представників світового українства. До речі, найбільші результати – і найбільше публічне визнання серед українців – отримала якраз американська українка Уляна Супрун, виконуюча обов’язки міністра охорони здоров’я, котра провела найбільш масштабну реформу цієї галузі в українській історії.

Коли Новак приходив на посаду, він уже знав про цей досвід. Так само на його очах розігрувалася епопея з громадянством найбільш «проблемного» з цієї групи чиновників Міхеїла Саакашвілі. У бік Порошенка і чиновників, котрі залишилися, полетіли обвинувачення, що заявлена боротьба з корупцією за допомогою запрошених іноземців насправді є прикриттям корупції.

Держава – це не корпорація, щоб запрошувати іноземців, закидали тоді президентові і додавали: а що буде, якщо цей іноземець вчинить злочин в Україні і втече до рідної державі?

Шість років по тому ми бачимо відповідь на це питання. Іноземці в Україні не ліпші і не гірші за самих українців – вони так само різні і індивідуальні. Частина з них, як Рюриковичі понад тисячоліття тому, влилася в місцеву еліту і прийняла місцеві звички. Зміни ззовні не прийдуть, якщо зсередини немає бажання їх прийняти.

Справа Новака, як би вона не розвинулася, може загальмувати процес легалізації подвійного громадянства, яке все частіше мають українці. Минулого року його узаконити обіцяв Зеленський і Міністерство закордонних справ України. Проте зараз видно, що держава виявилася не готовою: ситуацію, досить розповсюджену у ХХІ столітті, коли в обвинуваченого є кілька громадянств, українські слідчі назвали «нетиповою». Ніхто, щоправда, не позбавляв його жодного з громадянств, проте – дивлячись на ставлення влади Києва до власного суспільства – у випадку звичайного українця саме так і вчинять. Модернізація і гарні «сторіз» в української влади – лише в інстаграмі, а «в житті – все інакше».

Поділитися:

Категорії : Погляди, Політика

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*