Володислав Грабан ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №21-22, 2020-05-24

До 125 річниці од дня народжыня

Никифор після поверненя до Криниці

«Три Розы»

Золоты стрілы сонця танцювали на зморщеній тафлі Криничанкы. Вода рухливо втікала вниз дептака, шырокыма заколями рисувала регулярний план, де розсіли ся криницкы пенсіонаты. Над річком сідил хлопчына і перекладал з рукы до рукы кольоровы картоникы з циґаретів. Чекал на маму, котра дост довго не выходила з роботы. Што хвилю крыл ся під міст, котрий вюл до пенсіону «Три Розы». Там його мама носила воду до покоів, приятала великы сіни і сходы. Робила то штодня, вельо годин. Заказувала хлопцю выходити на дептак, бо лем панове і іх діти могли бавити ся і радувати весняным сонцьом і пити лікувальны воды. Для иншых, котры не были по-паньскы позбераны, дептак замыкано «на шлябан». Хлопчына ховал ся, але од часу до часу, вылітувал на заказану площу і підберал вышмарены кольоровы картоникы з сувенірів, папіросів і иншы опакуваня выкорыстувал до рисуваня образків. Юж само смотріня на так кольоровы пуделочка давало му велику радіст. Хотілбы намалювати по-свому тоту віллу, де працює мама, зелений ліс і хмарку на блакитнім небі – на чыстій біленькій стороні здобычного паперя, але нема фарб, лем єдну маленьку кредку, вельикости палця, червену як кропля крови.

Церков Св. Петра і Павла

Никифор народил ся в хыжы свойого діда Григорія Дровняка і Татіаны з дому Криницкых, під номером 49, в Криниці-Селі 21.05.1895 року, недалеко церкви Св. Петра і Павла. Там тіж был хрещений наступного дня парохом Миколайом Корпасьом, меном Епіфаній. Його мати Евдокія не была замужна, а нешлюбна дітина не приносила никому радости, дідам тіж. Длятого мусіла «піти на службу» по чужых людях, жебы запрацювати на хліб дла себе і сына.

Од першых днів, як было в звычаю, мати заберат го до церкви. Сут там і його старшы колеґы. Стоят побіч вітців, вертят ся і чекают на конец богослужыня. Він все лем з мамом, в найтемнійшім закутку, під хором.  В церкви нихто го не попыхат, але як выйдут на двір то не раз обірве під ребра. Хлопці зьвідуют: де тато, де твій тато? В тот час Нетифор (бо так го звали) підносит руку і вказує палцьом іконостас. Повідат: Там мій тато, там, высоко! Церков для нього то вымріяний сьвіт, до такого місця рад приходити. Прагнул быти в тім сьвіті кождий ден і ніч. На зобраных з дептака картониках пробує намалювати «свого вітця». Задерат високо голову і крисочка по крисочці передає засмотрений образ іконы Пантократора. Рисує соткы разів, аж приходит час, коли сірий рисік олівця замінят ся на колір даруваний розписами іконостасу.

Автопортрет 1925 рік

Попыханий, невдалий до «нормальной роботы», тє. рубаня дров, ношыня воды, Никифор зачынат жебрати. Видит як на одпусті – на сьвято Петра і Павла під мурами церкви громадят ся десяткы страшных калік, без ніг, з ропілыма ранами, кров текче ім по лахманах. Так выглядали товдышні жебракы. Якє было здивуваня молодого Никіфора, коли вечером по одпусті, познал тых дзядів… в поблизкій корчмі. Пили палінку, простенькы, чысто убраны — без сьліду каліцтва. Він тіж потрібує гроши, а професия – як професия, кажда добра. Чом він ма незаслугувати на ліпший сьвіт? Стати богатым, стати паном! Товды малює себе в костюмі і капелюху, побіч сьвятых в єпіскопскій мітрі, себе на хмарці, яка царює над Криницьом. В його зображынях вшыткы рівны, гарді позбераны і лем єден Отец над нима на золотім троні – Пантократор. Малювати тот сьвіт в полній красі то велика радіст, але як помістити його на так маленькых кусках паперя? Ищы долго буде малювати на тых кусках, до самой смерти.

Роман Турин і ліпший сьвіт

Зима 1931 року была тяжка, подібна до більшости карпатскых зим. Дуже сьнігу і мороз в кожду ніч. То в тот тяжкій час Пан Роман прикличе Никифора до свойой галереі в пенсіоні «Солотвинка», котрий провадят його родиче. В середині тепло, не деревяніют юж пальці і можна розкласти на столі своі «картоникы».  Од початку знайомстава з Паном Романом, Никифор почул себе вартісным майстром. Турин хвалил його роботы, якы нагадували капістів, званых тіж кольористами, з якима навчался в Краківскій академіі мистецтв, потім в Парижі, а в малюнках Никифора кольорів не бракувало… Спомагат матеріально і забезпечат нічлігы.

Церква в Астрябику, акварель.

Початком літа того року, 105 Никифоровых робіт трафляют на выставку до Украіньского національного музею міста Львова. Для Никифора то незвычайна подорож, якбы на конец сьвіта. Привозит з ней соткы засмотреных образів: містецкы великы домы, церкви з блискучыма куполами, міста і костелы, серед якых веде желізна дорога колеі. Львів для него стає першым великым кроком до творчого вызнаня і славы. В 1932 р. праці украіньскых капістів, згромадженых в УНМ, Турин везе і презентує в Парижі. Є з нима близко 200 робіт Никифора. Пише про нього закордонна преса, пише польска. В «Аркадах» 1938 р. велика і жичлива статя Єжеґо Вольфа, якій был знакомым Турина. Блиснул і заіскрил талант самородного творця, але на порозі карєры стає война.

Другий раз жебраком

Никифорови не вільно як давнійше, малювати на прибульварнім мурку, де роками «стояло» його ательє. Не може перейти через дептак, котрий стоіт «за шлябаном». Там на лежаках одпочывают  німецкы воякы. Мусит втікати перед Німцями – они не люблят жебраків. Хто гнеска купит од него образок? Хто замінит за булку? Крениця стала німецком.

Вандрує по околичных селах. Тепер Тилич, Мушынка, Мохначка і близкій серцю Поворозник стают одкрытим його домом. Там стрічат жычливых люди. Вшыткы знают криницкого маляра-дивака, котрий за булку з маслом платит образком. Никифор любит тепле молоко. Коли дадут ся му напити, дарує образок. Люде найчастійше мечут го до пеца. Никифор о тім знає, повідат так: «Тоту ікону даю за молоко, але знам, же ты єй спалиш. А коли дым піде комином высоко до неба, то Бог буде чул мою молитву і благодарність, зато же єм на тім сьвіті». Цілу войну ховат ся по селах, жыє серед Лемків, за ідло помагат в ґаздівстві, але тіж малює сельску архітектуру, пейзажы з церквами і капличками. Малює тіж себе, коли иде дорогом до церкви, позбераний як пан, в ґарнітурі і циліндрі на голові. Бо маляр то пан, то артиста – Нетифор-Матейко!

Молодий Никифор 20-рокы

Конец войны, але не конец біды. Чом то выганяют його братів-селян з рідного гнізда? Він ниґде не піде! Ту його хыжы, його церкви, його небо…і мают му забрати вшытко? Не піде! Пішол остатній, по тых, што на Украіну, по тых, што на Захід. Погнали далеко над Балтийске море, під Щецін. Пробує взяти в рукы фарбкы, папір, намалювати небо і птаха, што летит над спіненом водом. Птах кричыт голосно і вода грозно муркоче. Де сут його горы, де сині лісы і шаховниця весняного поля золочена сонцьом, што в вечерных лозинах купат своі кучери?

Вертат домів – піше. Выганяют наново. Вертат наново. По третім повороті остає. Як ту жыти, коли неє його сусідів, знакомых ани близкых. Зас глядат свого «ательє», але гнеска недоступне для такых як він. То поліциянтом, то псом поженут. Не пасує до новой Криниці.

О там єдна родина остала, там зайде! І помешкує в Ґромосяків, Криницкых і тых, якым вдало ся повертати якнайскорше до рідного гнізда.

Слава не приходит скоро

Не приходила долго, а може він на ню не чекал, не ждал єй? Бо він хотіл лем малювати, хотіл, жебы малюваны ним образкы купували люде і вішали іх на стінах так як завішує ся іконы, в місци выбранім, найкращым. Як велику радіст несли му люде, котры забесідували по-свому. Погідне лице Никифора малювала усьмішка – якбы несьміла хмарка одкрила сонце. В тот час пожвавіл і повеселів.

Малювати на прибульварнім мурку не было легко. Дощ і вітер нищыл роботы, докучала шкільна дітвора, але в такім місци мож было леґше продати образкы, і притігати  увагу курациюшів. Заходив до курортных домів, пенсіонів, кухні, де «купили» його образкы за пожыву, за нічліг. На здобытых, як перед войном, картониках паперя малювал свою улюблену Криницю, малювал пансіоны, кухні і сьвітлиці…

Мушына біля Криниці

Єдного разу затримал ся при його ательє-мурку, напротів Новых Мінеральных Лазєнок, знавец малярства, урядник з Кракова, Пан Анджей Банах. Нагадувал му Пана Турина. Поміг здобыти урядове «льокум» і приділил урядового опікуна, Марияна Влосіньского, якій по професиі был курортным плястиком. Такым то чином зачал ся кращий час для лемківского Матейка. Тепер Никифор цілыма днями малює. Творит сериями соткы акварель. Працює праві як машына, але то неє штампа, кожда аквареля єдина, инша од решты. Найперше робит ескіз олівцьом, потім по черзі наносит кольоры, а коли єден высыхат, кладе наступний. На конец кожне діло обрамує блискучим папірцьом-рамком. Приходит час першых повоєнных выставок. Організує іх Пан Банах. Першу 31 стычня 1949 року в Варшаві. Коли идут на Софійску выставку, Никифор нема документів. Нашто му документы? Старчыт, же підпише Никифор-Матейко, а юж вшыткы знают, хто він. Коли перший раз летит самольотом до Булгариі, зьвідує опікуна, як юж сут над хмарами: Чом в небі не видно ангелів? Они ту повидны быти! Ангели, як і ціла Біблия, нерозлучно сплітала земне жытя Никифора з небом.

Перемога

Слава, яка лем заіскрила перед войном, пришла 15 квітня 1959 року, а была ньом велика выставка в галереі Діни Вєрни в Парижі. Потім пришол Амстердам, де його малюваний сьвіт, родом з карпатской землі, нашол почесне місце побіч образів Ван Ґоґа, Шаґаля. Наступні Брукселя, Лєж – там в товаристві знаменитого Руссо. Рік 1960 – то выставкы в Музею в Гайфі, Єрусалимі. Рік пізнійше во Франкфурті, Баден-Баден, Гановері, Базилеі. Потім Рим, Відень, Шікаґо і Лондон. Пишут про него ґазеты і книжкы. О його праці старают ся музеі цілого сьвіту – од Токіо по Новий Йорк.

Ручно зроблений Молитовник – Никифора

Створил десяткы тисячи акварель. Його зображыня конкуруют з натуром – поєднуют небо зо земльом, а він жыє на границі тых сьвітів. Коли померла його матір (в І Світову войну), матірю для него стала Божа Матір. Душу Никифора виполнят асцетизм, неє она позбавлена болю, як душа кождого Лемка-выгнанця.

З кождого образка выливат ся творча досконаліст, східній ритм, назначений іконовым малярством. Як на іконах, люде і пейзажы позбавлены сут тінів. В долині образка все перший план, котрий будує перспективу. Зображыня пульсуют толеранційом – побіч церкви, костелы, рускы і латиньскы сьвяты, деревяны лемківскы села і західня містецка архітектура. Посеред доріг, якы ведут в гірскій пейзаж, Він Никифор – в краваті, капелюху, урядник в ґарнітурі іде до церкви, Никифор сьвятий, і такій остане в нашій памяти.

Коли в 1968 планувано зорганізувати кийівску выставку Никифора, осінне вікно лікарні для хворых на туберкулозу в Фолюшу, заходит вільгiтныма опарами гмлы, якa выливат ся з гірского ліса. Никифор рисує остатні образкы і прикладат до мокрой шыбы вікна – пращат ся зо сьвятыма, якы вели го через жытя. Вертат до Криниці остатній раз, на все.

То не він, але Лемкы дождали ся музею його імени. Діє там постiйна выставка його робіт. При вході на дептак стоіт памятник. Сідит, як давно на бульварнім мурку Никифор, малює своі образкы, і як все, товаришыт му Галко – вірний пес-приятель.

Памятник Никифора у Крениці – Володислав Грабан

                                                                                         

Репродукції робіт та фотографії: із колекцій музею Никифора у Криниці-Здруй/Reprodukcje prac i fotografii: ze zbiorów Muzeum Nikifora w Krynicy-Zdroju.

Поділитися:

Категорії : Історія, Лемки

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*