Петро Андрусечко ■ УКРАЇНА ■ №33, 2022-08-14

Люди від ранку п’ють каву, яку купують у численних кафе. На вулицях активний рух. Працюють магазини та ресторани. Спекотного липневого дня у Сумах про війну нагадують хіба що військові машини та військові, або напис в одному з кафе «Для ЗСУ і територіальної оборони кава безкоштовно». Важко повірити, що наприкінці лютого у місто увійшли росіяни і тут точилися бої. Слідів вторгнення у Сумах залишилося не так багато. А в тих місцевостях Сумщини, які постраждали значно більше після понад  5 місяців боїв з росією, триває велике прибирання.

Втім, мир у Сумах – ілюзорний. Місто з населенням у понад 250 тисяч людей розташоване трохи більше, ніж у 30 кілометрах від російського кордону. Уночі з балкона 14-го поверху одного з міських хмарочосів можна побачити світлові ракети вдалині – там, де кордон з росією.

Загроза для області залишається високою. російська армія, змушена відступити, не відійшла далеко. Сумська область межує з трьома областями російської федерації – Брянською, Курською та Бєлгородською. Протяжність кордону з росією становить майже 564 кілометри.

Чим ближче до кордону, тим небезпечніше. Населені пункти, розташовані у прикордонній смузі Сумської області, щодня зазнають десятків артилерійських обстрілів з території росії. Іноді росіяни використовують літаки та гелікоптери.

Партизанський край

У перший день російської агресії на територію Сумської області зайшла величезна кількість танків, БТРів та артилерії. російські колони продовжували рух на захід у бік Києва. Область мала стати глибоким тилом російської армії. Можливо, російські воєначальники припускали, що люди, які живуть так близько до росії, зустрінуть їх хлібом-сіллю, а як мінімум зберігатимуть нейтралітет. Реальність виявилася далекою від уявлень. Достатньо згадати результати парламентських і президентських виборів, щоб зрозуміти, що Сумщина – яскраво патріотичний край. Адже тут шансів на перемогу у Януковича не було.

Крім того, російське командування, яке так охоче звертається до традицій часів так званої Великої Вітчизняної війни, заходячи на Сумщину, мабуть, забуло, що саме тут діяв один із найбільших партизанських загонів часів Другої світової війни. У Глухові, де до кордону з росією менше 10 км по прямій, розташований музей Сидора Ковпака, командира партизанського загону. А голова Сумської обласної державної адміністрації Дмитро Живицький в інтерв’ю «Українській правді» зазначає, що партизанські традиції глибоко вкорінені у генах мешканців Сумщини.

На момент російського вторгнення в області було не так багато регулярних частин української армії. Місцева влада не очікувала нападу росії на їхній регіон. Тому в перші дні тягар боротьби з агресором ліг на добровольців і територіальну оборону, тобто на мешканців області.

Це було після того, як місцеві мешканці за допомогою коктейлів Молотова та різної зброї завдали значних втрат російським військам, що прямували через Суми. Знищено танки та БТР, російських солдат взяли в полон. Однак, через російську перевагу добровольчих сил виявилося надто мало, щоб зупинити рух ворога на Київ. За оцінками військових, на початку агресії в області в окремі дні перебувало до 10 тисяч одиниць важкої російської бойової техніки: танків, бронетранспортерів, гаубиць. А найдовша колона російських військ, що прямувала на захід, становила близько 180 км.

Зрештою Сум росіянам не вдалося захопити, а на початку березня на допомогу прийшли регулярні частини української армії. Проте росіяни встигли зайняти центральну частину області. Деякі населені пункти просто опинилися в їхньому тилу і продовжували функціонувати як українські анклави в оточенні російської армії.

«Найвеличніша армія світу могла б перетворити Америку на попіл, але на її шляху трапилося село на Сумщині», – написав керівник області 5 березня у фейсбуці.

Де тільки могли, місцеві жителі вели партизанську боротьбу.

– У нас їздило багато їхніх колон. Вони рухалися по колу, нашої місцевості взагалі не знали, а табличок з назвами місць у нас до сих пір немає – ми їх усі забрали, – розповідає Олександр Оношка, староста села Білка Сумської області.

Завдяки цьому місцеві жителі могли пересуватися або привозити необхідні продукти в довколишні села. І це при тому, що під Білкою стояли значні російські сили. Однак українці використали ситуацію, коли ворог не орієнтувався на місцевості, не лише в гуманітарних цілях.

– У нашому районі воювали партизани. Серед них були наш дільничний міліціонер та інші місцеві хлопці, особливо ті, що раніше мали справу зі зброєю, – мисливці. У них є певні звички: вони знають дороги, місцевість, уміють тихо підійти. Вміють добре стріляти. Вони організовували засідки, де росіян можна було трохи підбити чи розбити. По зброю іноді йшли за кілька кілометрів, – каже староста.

На рахунку партизанів на Сумщині чимало успіхів: знищені російські БТРи і гаубиці та навіть захоплений танк Т-80, який вони передали територіальній обороні. Наприкінці березня партизани Сумщини допомагали 93-й бригаді ЗСУ визволяти місто Тростянець. Успіх був не абиякий, адже проти них билися бійці еліти російської армії – 4-ї гвардійської Катемирівської бронетанкової дивізії.

Староста розповідає, що сам не воював, бо займався гуманітарними справами, але партизани також передавали йому для оборони захоплену зброю. Зараз він разом із деякими з них служить у місцевій територіальній обороні. Частина місцевих партизанів пішла до Збройних сил України і нині воює на фронті.

Але спротив чинився у різних місцях, не тільки зі зброєю в руках.

На лавці перед магазином біля вокзалу у Тростянці Люба і Тетяна п’ють каву. Жінки приїхали з одного з сусідніх сіл за покупками. Їхня місцевість місяць була під російською окупацією. Упродовж цього часу жінки допомагали українській армії, ризикуючи життям.

– Ми передавали інформацію. Я дзвонила Марусі, яка живе біля перехрестя, і запитувала, як у неї справи. А вона: «власне проїхало 130 танків і 30 цистерн». Тоді я дзвонила доньці у Суми і вона передавала цю інформацію, куди потрібно.

Тепер вони сміються, кажуть: «Що у нас у голові було, ну, бо наші розмови можна було прослухати». І дійсно, жінки сильно ризикували.

– Але що робити, треба було повідомити наших хлопців, – додає Тетяна.

Місто зі спаленим центром

Їдучи на південь у напрямку Полтави, можна побачити зруйновані будівлі у містах, які були на шляху російської армії.

«Нічого немає» – такі написи досі можна побачити на дверях чи стінах магазинів. Однак це не завжди запобігало їхньому знищенню.

4 березня росіянам вдалося повністю взяти місто Тростянець. Тут стояли їхні війська, які наступали на Охтирку, що розташована південніше.

До російської навали тут проживало близько 20 тисяч мешканців. Центр міста досі справляє гнітюче враження. Майже повністю вигоріла Площа імені 40-ї Армії перед вокзалом – у роки Другої світової це угрупування звільняло лівобережну частину України. Від багатьох будівель залишилися лише руїни.

Підбили навіть танк, який стояв на постаменті, символізуючи визволення міста з-під німецької окупації у 1943 році. Вдруге Тростянець, цього разу від російської окупації, було звільнено 26 березня. Площа та місто тоді були захаращені пошкодженою російською технікою. Тепер її вже немає. Але перед вокзалом і на пероні досі залишилися сліди від гусениць.

Неодноразово постраждала і сама будівля залізничного вокзалу. Але пробоїни від осколків і куль вже залатали. А станція, вся у «ластовинні» від нещодавніх обстрілів, вже виконує свою первинну роль.

– росіяни зробили тут базу. Під вокзалом є укриття. У них був генератор. Ми знайшли малюнки, які надсилали російським солдатам учні російських шкіл. Я не знаю, що у них в голові, тому що там були тільки танки і літаки. Наші діти малюють для наших бійців будинки, квіти, коханих і сонце, – розповідає працівниця станції, яка вийшла на коротку перерву.

Автобусній станції, що була неподалік, пощастило менше – вона була повністю зруйнована. Документи українських рятувальників лежать на підвіконні згорілої будівлі. Що з ними сталося, невідомо.

Прибирання та ремонт

Тростянець, однак, поволі повертається до життя. На площі перед вокзалом рятувальники ДСНС разом із волонтерами розбирають завали.

На сусідній вулиці також можна побачити пошкоджені будівлі та велику щілину посеред вулиці. Жінка скаржиться чоловікові у жовтому жилеті, що води досі немає. Він представник сумської фірми, яка допомагає з ремонтом.

– Вода – не моє «господарство». У мене каналізація, але поки ми її не зробимо, води не буде. За два тижні маємо завершити роботи, – каже чоловік.

Пошкодження помітні не лише у центрі. На околиці міста є історичний парк. Навіть зараз він справляє приємне враження. Щоправда, в центрі – згорілий остов старовинного будинку, що належав місцевому лісгоспу. На щастя, ніхто із співробітників не загинув.

За парком – згорілий 4-поверховий житловий будинок. Видно, що по ньому стріляли з танка. Руйнування сильно контрастують із барвистим і неушкодженим дитячим майданчиком перед ним.

Літня жінка сидить на лавці перед одним з під’їздів. Біля неї сумки. Вона годує двох собак вареними курячими ніжками.

«Вони тут мої єдині друзі», – каже вона.

Світлані 73 роки. Її квартира знаходиться на другому поверсі, точніше, знаходилась.

– Ходімо подивимося.

Сходи на другий поверх до Світлани ретельно підметені.

– Газовий котел потрібно замінити на новий. Ось така у мене була кухня. Воду з радіаторів обов’язково потрібно злити, – каже Світлана.

Навіть невідомо, що відповісти, адже на її кухні можна впізнати лише газову плиту. Так чи інакше, вся квартира повністю зруйнована. Чи придатна будівля для ремонту, невідомо. Вірогідно, ні, однак цим ніхто не займається. Але Світлана ходить по квартирі і розповідає, що треба зробити. І її не позбавити надії.

росіяни не повернуться

Олександр Оношка, староста села Білка, також намагається навести порядок у громаді після російської окупації. Мешканці отримують гуманітарну допомогу.

Село сильно постраждало, п’ять вулиць розбомблено, чимало будівель зруйновано, більшість з них вже не підлягають ремонту.

Проте староста знайшов часткове рішення, як допомогти тим, хто втратив домівку.

– У нас були будинки рашистів-загарбників. Колись їх тут будували як дачі. Вони приїжджали сюди відпочивати, а я їх націоналізував, – сміється староста – Більше вони сюди не приїдуть. Вони стали ворогами. Я навіть чути про них не хочу. Я віддав їхні будинки постраждалим родинам.

Люба і Тетяна, які в Тростянці чекали на поїзд, кажуть, що після пережитого вже не бояться, але дуже переживають за тих, хто захищає Україну.

– Тільки душа болить за наших бідних хлопців на фронті. Ми хочемо їм якось допомогти, напевно є якісь організації в Сумах – ми могли б передати моркву, буряк, все, що є на нашому городі. Ми намагаємося щомісяця жертвувати на армію гроші. У нас маленькі пенсії, але ми їх все одно отримуємо завдяки тим хлопцям, які гинуть. Як тільки я про це думаю, одразу плачу, – додає Люба.

Поділитися: