Павло Лоза ■ ПОДІЇ ■ №11, 2023-03-19

Хоча війна в Україні триває значно довше, ніж 365 днів, український наратив лише зараз зміг домінувати у світовому інформаційному просторі. Через рік після повномасштабного нападу росії на Україну в будинку Народного дому в Перемишлі відбулася дискусія про образ війни в ЗМІ.

Зміна ставлення західних журналістів до війни

У дискусії участь узяли Петро Андрусечко, кореспондент «Ґазети Виборчої» в Україні, та Ігор Житка, який щодня готує в соцмережах звіт про найважливіші військово-економічні та політичні події, що впливають на хід бойових дій. Розмову модерувала журналістка радіо «ТОКFM» Анна Ґмітерек-Заблоцька.

Як зазначив Петро Андрусечко, який також є автором матеріалів для нашого видання, перше помітне зацікавлення західних ЗМІ тим, що відбувається в Україні, з’явилося на початку 2021 року. Наприкінці 2021-го туди масово почали приїжджати кореспонденти закордонних станцій. 

– Раптом з України почали передавати дуже багато інформації. Крім того, в прямий ефір виходили телевізійники з передової, чого раніше ми не спостерігали, – розповів Петро Андрусечко.

Значне залучення в тему війни іноземних медіа, зокрема фінансове, бачимо на прикладі найбільшого німецького комерційного телебачення RTL. Тільки за пів року проживання своїх працівників у київському готелі воно заплатило пів мільйона євро.

– Навіть польські ЗМІ не можуть конкурувати з бюджетом інших іноземних медіа. Найбільші західні медіа в Україні – це часто великі команди з десятка людей. Це журналісти, перекладачі, фіксатори та українські працівники, зокрема журналісти, а також водії та охоронці, – перерахував Петро Андрусечко. Він додав, що на початку війни, порівняно з попередніми роками, відбулася певна зміна.

– Українські журналісти вимагали, щоб, як і співробітники західних станцій, вони також були зазначені серед співавторів матеріалів. Раніше цього не було, – додав кореспондент «Ґазети Виборчої». 

Також, як сказав Петро, змінився підхід до того, щоб показати, хто є хто.

– У 2014 році американський журналіст, підійшовши до української бази, оточеної росіянами, спитав мене: «Хто тут є хто?» Тоді західні ЗМІ вважали, що не можуть писати про росіян, оскільки ті не мають нашивок, щоб їх ідентифікувати. Тепер це змінилося, тепер повідомлення зовсім інші, – додав він. 

Про те, що не всі в Польщі добре обізнані з ситуацією в Україні, сказав Ігор Житка.

– У мене самого є коло друзів, які не до кінця розуміли, що відбулося з Кримом і Донбасом. Вони повторювали низку тез російської пропаганди. Не розуміли ситуації й через те, що не знають української мови, – наголосив Ігор Житка, пояснюючи необхідність щоденної публікації підсумків у соцмережах. Він сам, збираючи інформацію, користується українськими, західними, а також польськими джерелами.

Дезінформація ЗМІ

Іноді дезінформація пов’язана з поспіхом медіа, коли журналісти подають неперевірену інформацію, щоб бути першими. Через кілька годин з’ясовується, що чогось зовсім не було або виглядало інакше.

– Звичайно, це проблема, яка пов’язана з особливістю онлайн-медіа, де враховується кількість відвідувань сайту та соціальних мереж, – уважає Петро Андрусечко, який сам перестав користуватися соцмережами, висвітлюючи події.

– Мені здається, що найважливішим є не так показати себе на війні, як те, що відбувається, – уважає кореспондент. – Я думаю, що на першому місці має бути герой, а не журналіст, який повинен бути неупередженим. Емоції героїв важливіші за особисті.

Ігор Житка має свої спостереження щодо соцмереж. Він використовує їх для написання своїх щоденних підсумків. 

– Після року війни інформаційна екосистема трохи впорядкувалася. Уже відомо, кому можна довіряти, а кого остерігатися, хоча деякі з журналістів мають цікаву інформацію, – каже українець, який для своїх щоденних звітів найчастіше використовує Телеграм. 

Зараз Телеграм досить популярний в Україні: навіть окремі бригади мають там свої акаунти, завдяки чому журналісти можуть мати більше інформації, порівняно з тією, що надає Генеральний штаб. Також журналісти у Телеграмі стежать за розповідями «іншої сторони», що дає їм повну картину ситуації.

Теми-табу та безпека

Ігор Житка зізнається: під час написання звітів не раз виникала дилема, що варто публікувати. Одна справа – достовірність інформації, але інша – хто може її використати. 

– У мене є такі дилеми. Чи варто, наприклад, ігнорувати повідомлення української сторони щодо постачання зброї чи ні, – зауважив Ігор Житка. Це пов’язано з тим, що в мережах часто пишуть представники влади чи силових структур, що є способом тиску на союзників з метою прискорення поставок зброї.

– Також триває інформаційна війна. Кожна країна має свою, скажімо так, «пропаганду». І кожна країна повинна мати свою інформаційну політику. Проте як журналіст я не зобов’язаний брати участь у цьому. Наше завдання – бути максимально об’єктивними, – додав кореспондент «Ґазети Виборчої». Як він зазначив, є й такі теми-табу, про які ЗМІ не повідомляють. Особливо це стосується українських втрат.

– Українські втрати теж певно значні, бо це тотальна війна. Але офіційно дані про втрати особового складу ЗСУ є службовою інформацією, – повідомив журналіст.

Також це стосується фотографування дислокації українських сил, кількості військових на тій чи іншій ділянці та того, яке в них озброєння.

– Це стосувалося й Офісу президента. У перші дні війни я з представниками інших ЗМІ був у президента Зеленського. Читачеві було б дуже цікаво почитати, якою фортецею тоді став палац, скільки блокпостів довелося пройти, що там були завали мін висотою в півтора метра. Для газетного звіту опис місця додав би драматизму. Однак, коли росіяни були під Києвом, коли в місті діяли диверсійні групи, я не міг дати опис з місця цієї зустрічі, – розповів Петро Андрусечко. 

Кореспондент додав: досі діє правило, що до завершення пресконференції з президентом місце чи інші деталі, які б дозволили визначити місце зустрічі, не розголошуються.

Тим часом Ігор Житка вважає, що найбільша небезпека, окрім професійно підготовлених «фейкових новин», полягає в очікуванні читачами певної інформації. Це можна було спостерігати, коли обговорювалася тема передачі F-16, коли в українських ЗМІ з’явилася інформація про те, що Польща, а згодом і Нідерланди відправляють в Україну літаки.

– Вписування інформації в наші тези, наші очікування – це дуже велика загроза, – підкреслив учасник дискусії.

Фото з місця злочину

Учасники розмови зауважили, що тема війни також стала дуже клікабельною, тому портали дають інформацію з назвами, на які читачі мають звернути увагу, щоб люди заглядали в статті. Це, звичайно, перетворюється на рекламу.

— Я вже не борюся з тим, що редакція змінить назву моєї статті на зовсім іншу. Не зовсім сприймаю це, але якщо це спонукає більше людей читати зміст, то, можливо, так і краще, — зазначає журналіст. За його словами, загальна медіаполітика, яку нав’язують інтернет і соцмережі, полягає в тому, що матеріал має не одну назву. На сайті їх кілька разів змінюють, щоб ще хтось подивився. 

— Громадські медіа, які народилися декілька років тому, сьогодні мають шанс бути більш об’єктивними. Цей напрям не має «кайданів», пов’язаних з комерціалізацією. Тому що, коли журналістика намагається злитися з маркетингом, важливою стає кількість кліків, а не зміст, — уважає Ігор Житка. 

Ще одна дилема ЗМІ, яка виникла під час війни в Україні, – демонстрація фотографій.

– Не у Фейсбуці, але в Телеграмі є фотографії місць тортур, фотографії останків людей. І це те, що не можна показувати адресатам, – зауважує Ігор Житка, який професійно займається зв’язками з громадськістю та маркетингом. Він ставить собі завдання створити об’єктивну картину цілого дня на фронті, в Україні та в світі, щоб читач міг зробити з цього якийсь об’єктивний висновок.

— Колись це була роль журналістів. Журналіст мав бути очима та вухам там, де не може бути читач, – сказав українець і  наголосив, що не треба показувати жорстоких фото. – Серед кадрів з Бучі є рука вбитої жінки. Такого зображення достатньо, щоб передати емоцію, – підкреслив українець з Варшави.

Петро Андрусечко також торкнувся питання публікації жорстоких фотографій і описів. За його словами, в редакції, де він працює, обговорювали питання фото з Бучі, на яких зображено вбитих на вулиці. Багато західних редакцій вирішили, що треба все показувати.

– Справа була в тому, щоб люди бачили масштаби злочину. Треба теж пам’ятати, що все відбувалося в умовах російської пропаганди, яка применшувала масштаби злочину, навіть говорила, що він вигаданий, – сказав кореспондент.

Це, як зазначив журналіст, величезна зміна порівняно з попередніми роками.

– Коли у 2014 році я був на місці збиття малайзійського рейсу MH-17, то надіслав до редакції фотографії, які потім пройшли цензуру. І я тоді не надсилав фотографії тіл, а лише мішки з останками та рятівників. У 2022 році редакція вирішила, що ми будемо публікувати фото чутливого характеру. На мій погляд, це рішення є виправданим, тому що треба донести до відома людей, що сталося, — розповів журналіст.

Присутні в Народному дому також порушили питання щодо іміджу Володимира Зеленського в ЗМІ та критики президента. Петро Андрусечко розказав, що сьогодні отримати інтерв’ю із Зеленським для іноземних ЗМІ майже неможливо. Зараз в Офісі президента обирають, з ким спілкуватиметься Володимир Зеленський, і кожна редакція підлаштовується.

Що стосується українських медіа, то, за словами журналіста, сьогоднішня ситуація не дозволить відкрито критикувати президента.

– Це виходить із розуміння ситуації. У політичному середовищі досягнуто консенсусу не воювати між собою. Критика поки що лише в соцмережах, – зазначив Петро Андрусечко. Як він зауважив, сам воєнний стан уводить обмеження на роботу ЗМІ, про що говорять журналісти в Україні.

– Думаю, що після війни настане період зведення рахунків за те, що було покинуто і що не зроблено. Буде «спекотно», – зазначив Петро Андрусечко.

– В Україні дуже добре розвинений жанр журналістського розслідування. Після війни в них буде право сказати: «перевіряю», – додав Ігор Житка.

Поділитися: