Домінік Щенсни-Костанецький

Polskojęzyczna wersja – tutaj

Замість вступу

“Перлина Чорного моря” займає у моєму серці особливе місце. Передусім тому, що я провів тут одні з найпрекрасніших та найдорожчих моєму серцю хвилини життя. По-друге, тому що, у певному сенсі, Одеса нагадує мені те, що Збіґнєв Герберт називає “пограбованим містом предків” – у моєму випадку йдеться про Лодзь. Пограбоване комуністами і теоретично відновлене, але при цьому таке, що відлунює ностальгією. І до того ж, місто вписується у концепцію нуворишу, про що я говорю з повною відповідальністю за свої слова. Якщо лише дозволять час та обставини – я сюди буду регулярно навідуватись. Цього разу я відвідав Одесу, коли вже цвіли акації, про які співав у своїй баладі Леонід Утьосов. У травні.

Рибний базар

Наступного для після мого приїзду, у неділю вранці, я помаленьку попрямував до рибного базару на Привоз. Не знаю, чи є в Одесі ще якесь місце такого ж масштабу, але те, що я відвідав, знаходиться у квадраті між вулицями Преображенська, Пантелеймонівська, Катерининська та Новощепний Ряд. Якщо простіше, то від пам’ятника Воронцову треба йти увесь час на південь, нікуди не повертаючи, та й якось “дійдеться”. Дорога пішки з готелю у мене зайняла 20-30 хв. (не можу сказати точно, бо час від часу заходив до магазинчиків, що траплялись по дорозі).

Як мені вдалося зрозуміти з побаченого, базар складається з двох головних частин: закритої, у якій панують величезні вітринні холодильники, і напіввідкритої із рядами поставлених столів-прилавків, на яких продавчині розкладають зловлену вранці рибу, деякі види якої насправді дивовижні, ніби вийшли зі старих легенд чи гравюр. Окрім типової камбали, яка нагадувала мені – поганенькому знавцю біології – скатів із обрізаними хвостами, також я бачив карасів, щук і досить солону, що продається десятками, тюльку, за розмірами схожу на бичків. Ну і звісно ж, як людина, яка мліє від самого вигляду ікри, я відчував себе так, ніби мене впустили до Сералю, практично тримаючи волю в кулаці, щоб не купити дві баночки щучої ікри. І це єдине, про що я досі шкодую.

Повертаючись додому, я навмання зайшов до невеличкої кав’ярні-кондитерської, де, за рекомендацією продавчині, замовив собі плацинду. З румунської plăcintă – це різновид випічки з листкового тіста або щось подібне до польського коржика, а тому трохи твердіше. Мені дістався – і я гадаю, що на щастя – перший варіант.  Пальчики оближеш! Кафе називається „Лепёшка” і знаходиться воно на моїй улюбленій Преображенській. Якщо хтось не може, не любить або кому вже набридла кава, обов’язково замовте до плацинди томатний сік. На мою думку, c’est un mariage parfait[1].

Пригода в опері

Будівля Одеського оперного театру вражає, хоча й має один істотний недолік – у ній легко загубитися. І це зовсім не жарт. Почнімо з того, що не усі сходи ведуть на усі поверхи. Якщо вам потрібно піднятися із першого поверху на балкон другого, але ви обрали неправильний шлях, то у мене погані новини: сходи можуть вас провести аж під стелю, тобто на два поверхи вище. Виходите у коридор, робите другу спробу – і опиняєтеся знову там само внизу, практично як у комп’ютерній грі навички.

За першим актом „Лускунчика” я слідкував, затамувавши подих, практично нерухомо, тому з настанням антракту одразу відчув непереборне бажання „випрямити ноги”. У той бік все пройшло добре, я потрапив у один із 17 виходів на вулицю без проблем. Труднощі ж почалися зі… сходами вгору. А йшов же я своїми слідами – принаймні так мені здавалось. Двічі повторивши трюк із виходом на останній поверх, мені довелося звернутись за допомогою до працівниці опери. А якби її не було? Я знайшов вихід із такої ситуації теж, але вже після закінчення вистави. Увага! „Показую і розказую”. Якщо ви коли-небудь загубитесь в кулуарах одеської опери, то йдіть по колу до того часу, поки не натрапите на головні сходи – їх не можна ні з чим сплутати. Окрім красивого декору в стилі неорококо, значною перевагою сходів є ще й те, що вони мають сполучення із усіма поверхами, навіть верхніми ярусами. Я припускаю (щоправда ніде цього не перевіривши), що таке архітектурне рішення, яке змусило мене попотіти, є частиною дуже сучасного плану евакуації, що дає змогу швидко вивести натовп людей із останнього, п’ятого поверху, не зіштовхуючи його із гостями проміжних поверхів. Таким чином рух відбувається рівномірно, як в музиці. Не усі ноти одразу!

Щоб приглянутись до дизайну інтер’єру, вам варто замовити собі окрему екскурсію, або ж, якщо це б’є по кишені, то треба прийти за півгодини до початку вистави. Не слід сподіватися на побічну прогулянку театром після виступу, оскільки персонал досить швидко і навіть дуже буквально вимикає світло, не залишаючи місця на кулуарний small-talk. З варшавської філармонії теж виганяють, але у Великому театрі зазвичай можна трохи пройтись, навіть представницькими Залами Редутовими. Яке рішення краще? І для кого? Я не можу судити, а кажу лише про те, що мені ближче. Я люблю, коли прекрасні моменти не закінчуютсья різко, ніби їх ножем відрізали, а коли вони можуть повільно поступово розчинятися.

Маршруткою на південь

Он хмарка блиснула, он золоті вогні: 
То світиться Дністро, то лампа Акермана
[2]

А відтак, вдалося! До ґрона здобутих мною українських фортець – з яких найбільше я ціную Олеську та Кам’янець-Подільську – додалася і  згадана у першому вірші Кримських сонетів. До 1812 року вона захищала Османську імперію від російських атак; за згодою Наполеона була приєднана Олександром І; у міжвоєнний період функціонувала як Cetatea [вимовл. „Четата”] Albă; була анексована Сталіним на початку Другої Світової війни, а в 1991 році успадкована Україною.

Якщо вірити популярній історії, фортеця Аккерман має статус найбільшої оборонної споруди України. Мені б не хотілося, аби предмет дискусії звучав надто провокаційно, але все ж запитаю: що стало підставою для такого висновку? Якщо вирішальним чинником є територія, оточена оборонним муром – тоді так. Ви й справді задихаєтесь, поки його обійдете, особливо під палючим південним сонцем кінця травня! Однак, якщо мова йде про споруди всередині цього кола – чи то у верхньому Гарнізоновому дитинці, чи у нижньому подвір’ї для громадськості, – то їх не так вже й багато. Фактично, це єдиний донжон і трохи архітектурних деталей, в тому числі залишок мусульманського мінарету. Усього, якщо рахувати кубічними метрами, не більше, ніж, наприклад, у Підгірцях. З цієї точки зору Аккерман можна прирівняти до Списького Граду, який також завдяки муру визначають не лише як найбільший у Словаччині, але і у всій Центрально-Східній Європі.

Я згадав два дитинці фортеці у Аккермані, по яких гуляє вітер. Але є ще й третій, набагато менший і названий в літературі Портовим або Карантинним – актуальне зараз слово – куди, боячись хвороб, відправляли на 40 днів товари, привезені з далеких країн. Мораль тут така: у часи, коли епідемії та навіть пошесті, як тоді говорили, такі як голод траплялися циклічно, карантин запроваджувався на довгий період – і жодних відмовок.

Повернення в Одесу

Маршрутка з Аккермана повернулась ще досить рано, тому – попри легку втому – варто би було ще піти на екскурсію. Переглядаючи по дорозі путівник, я вирішив залишити відомі одеські катакомби на наступний раз, а поки, трохи всупереч визначеному рейтингу пам’яток, я піду на вулицю Пушкінську відвідати два святилища культури, а саме: музей пам’яті автора Пікової Дами і Музей східного та західного мистецтва.  

Перший розташований у будівлі колишнього Готелю „Норд”, де Пушкін пробув близько року під час свого заслання. Із найвагоміших пам’яток тут можна побачити стіл, з-за якого – як розповідає легенда – з’являлися фрагменти „Євгенія Онєгіна”, а також (і я вважаю, що за відсутності великої кількості оригінальних експонатів це чудова ідея) – велика колекція фотографій пам’ятників поета по усьому світу, навіть у „братньо-соціалістичній” Кубі. Проте, мабуть таки найбільшою перевагою сакрального місця є пануюча у ній атмосфера, створена таким чином, що – хоч і є комунальною – але таке враження, ніби найвідоміший мешканець цього місця та його сучасники були тут хвилину тому. Ніби вони вийшли на секундочку за чимось у місто.

Другий музей має зовсім інший характер. Це вже не меморіальна кімната, а галерея живопису та скульптури. Кімнати тут просторіші, багатше оздоблені (сходи на другий поверх виконані з каррарського мармуру), і мабуть, освітлені теж краще. Я зрадів, коли побачив тут декілька картин Франца Галса, “П’яного Геркулеса” Рубенса, а також одне полотно, що його приписують майстру світлотіні Караваджо. Трохи довше моя увага була зосереджена на прекрасному, хоч і не такому ефектному творі польського мистецтва – портреті князя Юзефа Понятовського авторства літографії Ґрассе, у якому він постає із рукою, спертою на шаблю, і недбало звислою буркою та відзнакою Легіону честі та Virtuti Militari на грудях. А оскільки військова слава племінника Короля Станіслава Августа бере початок з антиросійської кампанії на захист Конституції 3 Травня в Україні, то його присутність у вразливій до іноземних провокацій Одесі я вважаю не лише виправданою та надихаючою, а й хорошим матеріалом для окремої повісті.

Post-scriptum

У 1793 р. ані Лодзі – „польського Манчестера”, ані Одеси ще не було. Через 100 років на місці скромного поселення під назвою Лодка та колишньої татарської фортеці Хаджибей виросли четверте і п’яте за величиною міста Російської імперії. Кар’єра обох була просто блискавичною, хоча й схоже на те, що славетні дні Лодзі вже пройшли. У той же час – і це якщо вважати на суто демографічні показники – можемо припустити, що Одеса має майбутнє – може і не світле, бо це занадто сильне слово, але точно сприятливе. Я переконався у цьому, побачивши і почувши – а було це у травні – натовпи на одеських пляжах, рух у порту, велику кількість туристів, вуличний шум, музику, що долинає з приміщень… одним словом, усю метушню, яка і становить собою життя міста. Одесо, нехай тобі щастить!  


[1] Вони прекрасно поєднуються

[2] “Аккерманські степи”, Адама Міцкевича у перекладі М. Рильського

Поділитися:

Схожі статті

Володимир Мокрий: Незалежність – це, перш за все, персональна відповідальність

Cвітлана Лагуз ■ 30-ЛІТТЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИЕЙ ■ №34, 2021-08-22 Володимир Мокрий – професор гуманітарних наук, з 1999 по 2003 рік  очолював кафедру українознавства Ягеллонського...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*