Павло Лоза ■ ВІЙНА ■ №28, 2022-07-10

– Коли росіяни мене впіймають, на мене чекають дві речі. Тортури та розстріл, – каже українець з Польщі Тарас, який воює в Україні в лавах іноземного легіону.

Доки я можу тримати пістолет

Цей легіон було створено в перші дні війни, коли президент Володимир Зеленський закликав до бою. Міністерство закордонних справ України повідомило, що тоді звернулося близько 20 тисяч іноземців. Зараз у лавах цього формування воюють громадяни 55 країн. Найбільшу групу складають представники США та Великобританії, за ними йдуть Польща, Канада, країни Балтії та Північної Європи включаючи Фінляндію, – повідомив нещодавно речник Міжнародного оборонного легіону України Демієн Маґру.

Серед волонтерів – Тарас (ім’я змінено), єдиний відомий нам представник української меншини з Польщі, який зараз захищає Україну.

– Було надзвичайно тихо. Лише кілька вибухів, – розповідає він нам про свою останню ніч на фронті. Тарас уже багато років мешкає в Англії, де мав хорошу та стабільну роботу. Та вирішив вступити на службу, щойно дізнався про утворення Міжнародного легіону.

– Це було свідоме рішення. Я вирішив, що якщо люди, які не походять з України та не вважають себе українцями, йдуть воювати за неї, то й я маю. Мене виховували батьки, дідусі та бабусі в українській культурі, і я ніколи не приховував власного походження. Тож моє рішення було майже блискавичним: я йду, – додає він.

В інтерв’ю Sky News командир Грузинського легіону Мамука Мамуашвілі повідомив, що на українському боці проти росії зараз воюють близько трьох тисяч британців, і вони є другою за чисельністю групою серед іноземних добровольців.

– З моїх друзів в Англії ніхто не поїхав в Україну, – розповідає Тарас. Те саме стосується й його товаришів із Польщі. – Я знаю, що міг би бути волонтером, як багато українців і поляків, які допомагають бійцям, біженцям, і роблять це чудово. Втім, я вирішив, що краще допоможу Україні, взявшись за зброю. Адже, попри свій вік, я ще можу тримати рушницю і марширувати, – запевняє він.

Треба жартувати, щоб воювати

Перетинаючи польсько-український кордон, Тарас зустрів й інших іноземців, які прагнули воювати в Україні. Після навчання його зарахували до одного з батальйонів.

– У нас є громадяни різних країн – від Близького Сходу до Північної та Південної Америки. Це, безперечно, люди, які захоплюються військовою справою, – каже українець з Польщі. За його словами, він познайомився з багатьма хлопцями, які були на різних військових завданнях. Хтось має більше досвіду, хтось – значно менше. 

– Та, звичайно, немає людей, які б жодним чином не були знайомі зі зброєю, – додає він.

Окрім повсякденних справ та завдань, про які Тарас зі зрозумілих причин не може говорити, хлопці мають час і на відпочинок.

– Тоді ми спілкуємося. Нерідко – про обладнання, але не тільки. Ми намагаємося розслабитися, тому часто жартуємо. Потрібен сміх. Про саму війну воліємо не говорити, – каже він.

Хоча втрати не оголошуються, особисто Володимир Зеленський американському медіа Newsmax повідомив, що щодня гинуть від 60 до 100 українських військових, багато отримують поранення. І це величезна втрата для нашої армії. Внаслідок обстрілів з боку росії щодня гинуть і мирні жителі.

– Колись буде час для підбиття підсумків. Коли все закінчиться, і ми визволимо Україну, – переконаний Тарас.

Як і багато його товаришів, він знає, що на них чекає у разі захоплення росіянами. Там вже почалися показові судові засідання. У червні «суд» так званої «донецької народної республіки» засудив до смертної кари двох британців та марокканця, які воювали на боці України. Недарма російський режим почала з засудження іноземців. Таким чином російський режим хоче утримати добровольців від підтримки України в боротьбі.

Тому багато з них мають при собі гранату, підписану своїм ім’ям. У критичній ситуації вони власноруч вирішують свою долю.

Ніхто не прийшов сюди вмирати

– Хлопці приїхали воювати, а не гинути. Під час навчання я спілкувався з іншими іноземцями. Запитав, чому вони зголосилися. Відповіли коротко: президент України попросив про допомогу. І ми відгукнулися, – розповідає Тарас.

Його самого, попри те що він походить з української родини в Польщі, де вдома розмовляють українською, і мав можливість навчатися в Україні, українські вояки все ж вважають поляком.

– Для них я поляк, який знає українську, російську та англійську. На жаль, ніхто серйозно не бере до уваги, ким я себе вважаю і чому я тут. Побачимо. Можливо, з часом їхня думка зміниться, – додає він.

Мати, звісно, не зраділа його від’їзду. Втім, за деякий час вона передумала.

– Коли матір побачила по телебаченню, що ці звірі роблять в Україні з жінками, дітьми та взагалі з мирним населенням, вона змінила думку про мій від’їзд на війну. Перебуваючи тут, я не можу з нею багато розмовляти, тому що контакти обмежені, аби ворог не відстежував наше місцезнаходження. Але найголовніше, що я маю її підтримку, – розмірковує Тарас.

Місце, де він перебуває, точно не таке «затишне», як домівка. Але їжі вдосталь.

– Нами опікуються волонтери, – каже Тарас. Що стосується уніформи та взуття, то загалом теж непогано. Але не вистачає спеціалізованого обладнання на кшталт нічного бачення чи тепловізорів.

– Я спілкуюся з волонтерами з різних країн. Найбільшу підтримку ми маємо з США та Польщі, – каже доброволець.

– На першій лінії російська артилерія заважає нам спати. Чого ще не вистачає? Насамперед гарячого душу, хоча і холодна вода вранці освіжає, – посміхаючись, додає він.

Які плани?

Багато добровольців з усього світу, які приєдналися до Іноземного легіону, знають про наслідки цього рішення для них особисто. Багатьом загрожує покарання після повернення на Батьківщину за бойові дії в іноземному формуванні. Тарас, який служив у Польщі водієм танку (під час проходження служби в армії, – ред.), про це не турбується.

– Я буду в Україні стільки, скільки потрібно. Хіба що якісь недуги, обмеження в рухливості не дозволять мені й надалі допомагати. Я волів би залишитися, доки Україна знову не стане вільною, – каже він. І додає, що під час війни стратегічних планів на майбутнє не має. Але після війни члени його батальйону хотіли б разом відвідати рідні міста одне одного.

– Я хотів би хлопцям показати своє рідне місто у Польщі і побачити їхні. Щоб ми разом святкували перемогу. А потім хотілося б трохи побути у колі рідних і врешті повернутися до роботи. Це не якийсь амбіційний сценарій на майбутнє. Але ми всі на це чекаємо, – міркує українець з Польщі.

На питання, чого йому побажати, Тарас коротко каже:

– Щоб кулі уникали, а в нинішній ситуації – ще й осколки.

Поділитися: