Орест Лопата ■ ІНТЕРВ’Ю ■ №17, 2019-04-28

Лемборк – невелике місто в Поморському воєводстві, поблизу Балтійського моря. Це також одне із багатьох міст у Польщі, де проживає українська громада. Лемборк відрізняється тим, що тамтешні українці дуже активні. Велику роль у цьому відіграють Рената й Олександр Романки.

Про свої досягнення та успіхи місцевої ланки ОУП (Об’єднання українців у Польщі) у громадській роботі розповів учасникам звітно-виборчої конференції Поморського відділу ОУП Олександр Романко («Інтеграції – так, асиміляції – ні», НС № 11, за 17 березня 2019 р.). Вочевидь, Лемборк не зможе рівнятися до столичного міста регіону – Ґданська, але цінним для українських громад є пізнання шляхів розвитку та інтегрування місцевої української громади. Пан Олександр зізнається, що здобути значущу позицію в політичних колах міста йому було нелегко.

У Лемборку живе досить велика група кашубської етнічної меншини. Згадуючи минулі роки, говорити, що «мова ненависті» стосовно її представників напевно була рівносильна антиукраїнській, – означає нічого не сказати. Популярним у регіоні Помор’я було порівняння «вредний, мов кашуб». Назвати когось «кашубом» стало ледве не образою. Нам така ситуація нічого не нагадує?

Згадаймо хвилю хейту проти тодішнього прем’єр-міністра, а зараз голови Європейської ради Дональда Туска. Нам треба бути активними на місцях, щоб не було «мови ненависті», бо вона виникає через незнання іншої культури.

Олександрові Романку та всій громаді вдалося в Лемборку «вийти назустріч місту» із українською культурою, а справу будови церкви зробити фактором піднесення громади. «У нас із Ренатою завжди повна хата людей, особливо молоді, – це наш спосіб ведення громадської роботи серед представників української місцевої громади», – заявляє Олександр.

Олександр Романко (перший справа) під час звітно-виборчої конференції Поморського відділу ОУП . Фото Андрія Степана

Які проблеми зараз є в ОУП?

Основна проблема української громади Лемборка, і не лише його, – відсутність в ОУП штатних працівників. Нам не під силу здійснювати громадську роботу на волонтерських засадах. Ця проблема існує вже багато років, але далі не буде змоги успішно працювати, бо все іде на спад. Треба повернутися до колишньої ідеї центрів української культури, які мають державну фінансову підтримку. Нам необхідно вийти не лише на громадський, але й на підтримуваний державою адміністративний рівень культурної роботи.

Нині ставлення державних структур до потреб національних меншин не сприяє реалізації ідеї створення центрів української культури. Нам залишається розраховувати на підтримку самоврядної влади на місцях.

Посилаючись на чинне законодавство, яке стосується підтримки національних меншин, нам треба вимагати від керівників місцевих самоврядних структур, щоб вони у своїх рішеннях дотримувалися права. Наприклад, державні субсидії на вивчення рідної мови. На місцях потрібно вимагати від війтів, бургомістрів, щоб ці гроші йшли дійсно на культурно-освітні потреби наших дітей. Йдеться не лише про державну допомогу для існування пункту навчання української мови в певній місцевості. За нагоди треба подбати про можливість і засоби для плекання рідної культури, звичаїв, національної ідентичності серед представників молодшого покоління. На мою думку, також і на це мають призначатися освітні субсидії.

Що робити, щоб аргументи мали силу в переговорах із місцевою владою?

Представникам нацменшинної української громади насамперед треба символічно «виходити назустріч місту», брати активну участь у багатьох заходах, які проводить міська влада, демонструвати свою силу, згуртованість, чисельність. У Лемборку такі культурні заходи, організовані для всіх жителів міста, проводить, наприклад, міська бібліотека. Найбільшими традиційними циклічними подіями на міському форумі є «Дні міста», «Дні святого Якуба», огляд вертепів тощо.

Нам треба якнайбільше демонструвати жителям Лемборка, що ми, українці, є, маємо свої культурні надбання, які хочемо представити іншим. Влаштовуємо свої заходи, наприклад, похід вулицями міста з нагоди «Дня вишиванки», процесія на День Йордану. Із досвіду знаю, що місцеві медіа дуже зацікавлені такими подіями, бо вони свідчать про активне життя місцевої громади: демонстрація української культури показує національну різноманітність нашого міста.

Крім цього, нам потрібно мати своїх представників у лавах місцевої самоврядної влади.

Я був у Лемборку депутатом міської ради трьох скликань. За цей час набув досвіду роботи в таких структурах, вдалося налагодити особисті зв’язки із самоврядними й політичними лідерами міста.

Українська громада на одній з вулиць Лемборка. Фото з архіву Олександра Романка

Завдяки цьому мені як голові місцевої ланки ОУП «легше» вести з ними розмови щодо справ. Спочатку не було солодко: зустрічалися й такі чиновники, які кидали нашій громаді, символічно кажучи, колоди під ноги, ставилися вороже до всього українського. Однак мені вдалося вистояти, все перебороти. Тепер усе зовсім по-іншому, бо нас стали поважати. Ділові переговори ведуться, мов рівний із рівним. На здобуття такої сильної позиції в місті нам знадобилося багато часу.

Звертаємося у справах до школи, у якій працює пункт навчання української мови, щоб «вибивати гроші» також і на культурні заходи для дітей. Завдяки цьому маємо комп’ютерне обладнання для українського класу.

Повторюю пораду для всіх нас – виходьмо з українською культурою, народними звичаями, обрядами до жителів свого міста або села, бо це, як бачимо, має вирішальне значення для розвитку нашої громади.

Ми пишаємось ансамблем «Світанок», хором, танцювальним колективом.

Із їхнім творчим доробком «виходимо назовні» до поляків і кашубів.

Наприклад, головний місцевий культурний захід – Свято міста Лемборк – не обходиться без нашої присутності. Ще така дрібничка: на наші свята, скажімо Великодні, несемо до лемборської ратуші святкові листівки з побажаннями.

Фото Андрія Степана

Національне піднесення, пов’язане з будівництвом церкви

Три роки тому ми звернулися до влади з проханням дозволити будівництво греко-католицької церкви. Місто призначило у власність нашій парафії земельну ділянку в центрі. Приступаємо зараз до виготовлення технічного проекту, а в другій половині року сподіваємося розпочати будівельні роботи. Автором проекту святині є Роман Левосюк.

Наша громада – невелика, а кошти будівництва – зараз величезні. Самотужки нам буде важко впоратися з цією справою. На сьогоднішній день ми зібрали 30% суми будівництва церкви. Це трохи нас непокоїть, однак ми залишаємось оптимістами. У громаді відчуваються великий ентузіазм і згуртованість, пов’язані з будівництвом святині.

Щонеділі одна з родин лемборських парафіян по черзі пече солодке, й ми продаємо його біля церкви після богослужіння. Кожного разу заробляємо таким чином близько 300 зл. Святкові великодні свічки нам допомагають реалізовувати кілька сусідніх парафій. Вручну малюємо та продаємо також за кордоном (в Україні й Канаді) святкові поштові листівки. Це – наші громадські ініціативи для поповнення фінансової скарбнички.

У домівці ОУП проводимо збори парафіяльної ради, спільно шукаємо ідеї, як збільшити фонди.

Хочемо, щоб у нашій церкві було так, як у Слупську та Кошаліні: там у підвалі церкви функціонують світлиці, де члени громади можуть зустрічатися після богослужіння, проводити відзначення хрестин дитини, першого причастя молоді тощо.

Цей план не йде в розріз із тим, що наша ланка ОУП отримала від міста в користування приміщення домівки площею 160 метрів. У цьому місці також проявляється громадська активність, приходять туди молодь і діти. Це важливо, бо не треба нам сидіти вдома на самоті. Усе робиться задля того, щоб українська громада була задоволена. Як делегат від Поморського відділу на 8 з’їзді організації, вважаю, що нашій лемборській громаді буде чим похвалитися.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*