Наше слово / Микола Тимошик ■ СПОГАД ■ №20, 2023-05-21

На 91 році життя, помер легендарний перемишлянин, Доктор історичних наук – Олександр Колянчук.

Народився Олександр Колянчук 1932 року на Холмщині, де споконвіку компактно мешкали українці. Однак 1947-го внаслідок акції «Вісла» опинився на півночі Польщі. Там починав шлях освітянина та вченого-дослідника. Багато років був редактором україномовних радіопередач в Ольштині, співпрацював із редакціями українських газет та журналів, які виходили в Польщі.

Значну частину свого життя доктор Колянчук присвятив поверненню історичної пам’яті про борців за волю України, чий життєвий шлях завершився на території Польщі. Про ці постаті, місця їхнього життя, діяльності та поховань на чужині він написав і видав низку відомих на Заході книжок. Серед них – польськомовні: «Umarli, aby zmartwychwstała Ukraina» (2007, 2015), «Ukraincy emigranci polityczni w życiu naukowym, kulturowym, społecznym I gospodarczym w Drugiej Rzeczypospolitej» (2017), «Cmentarz Prawosławny na Woli w Warszawie. Groby Ukrainskie» (2002, остання – у співавторстві з Романом Шагалою).

А ось – україномовні видання, які побачили світ у видавництвах Польщі та України: «Незабуті могили» (1993), «Генералітет Українських визвольних змагань: Біограми генералів та адміралів» (1995), «Українська військова еміграція  в Польщі 1920-1939 років» (2000), «Увічнення нескорених: Українські військові меморіали 20-30-х років ХХ ст. в Польщі» (2003), «За нашу і вашу свободу: Учасники українських визвольних змагань 1917-1021 років. Місця пам’яті в Польщі» (2018).  Остання книга у цьому переліку, яка вийшла у дрогобицькому видавництві «Коло», має таку присвяту: «Українцям: воякам, офіцерам та цивільним особам, полеглим, щоб воскресла вільна Україна».

Дані до своїх публікацій Олександр Колянчук багато років скрупульозно збирав у різних архівах. Наведу деякі з них.

Упродовж 1918-1919 років через табори для полонених та інтернованих на території Польщі пройшло понад 100 тисяч українців. Це і вояки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки, й інтерновані цивільні мешканці, які тікали від більшовиків із Галичини та Волині. За час перебування у кільканадцяти таборах понад 20 тисяч українців померли. Не менших втрат зазнали вони у ролі союзників Юзефа Пілсудського під час спільної боротьби з більшовицькою Росією у 1920 році. Тоді на території Польщі опинилося приблизно 35 тисяч українських військових і представників політичної еміграції. На початку ІІ Світової війни у складі Війська Польського служило понад 150 тисяч етнічних українців. Основу офіцерів-контрактників складали колишні вояки Армії УНР. Із них 7800 загинули, близько 17 тисяч  зазнали поранень, близько 100 тисяч потрапили у німецький полон, а майже 30 тисяч – у радянський. Для останніх шлях потім стелився в сибірські табори ГУЛАГу. Пізніше, після створення на території СРСР корпусу Війська Польського під командуванням генерала Андерса, в його складі опинилися 5 тисяч українських вояків.   

Усі книги Олександра Колянчука мають довідковий і енциклопедичний характер. У них – достовірні біографії, рідкісні світлини героїв та їхніх могил, справжні долі колишніх вояків Української армії: від генералів до рядових, а також політичних емігрантів та державних діячів урядів УНР та ЗУНР. Ідеться в книгах і про письменників, науковців, артистів, художників.

Цінними є додатки до публікацій. Зокрема, Колянчук наводить списки Українських січових стрільців, народжених на території сучасної Польщі до 1 червня 1916 року, перелік поховань на Українському військовому цвинтарі в Каліші-Щипйорно, окремо – на Волі, старому православному кладовищі Варшави, а також прізвища та імена померлих українців в таборі у Вадовицях.

У поле зацікавлень автора потрапила й видавнича діяльність української еміграції в Польщі. Ще до підписання у квітні 1920 року польсько-українського договору про спільну боротьбу проти більшовицької Росії у Варшаві діяла українська дипломатична місія та її військова секція. Під її егідою у столиці Польщі виходило періодичне видання «Син України», редактором якого був письменник і поет Микола Вороний. Оскільки до великої групи українських утікачів влада у Польщі ставилися як до тимчасового явища, вже з кінця 1920 року в Тарнові розпочали діяльність еміграційні структури уряду УНР. На початку 1921-го в усіх таборах для інтернованих діяли цивільні та військові освітні заклади, художні ансамблі, виходили 66 періодичних видань. Загалом же упродовж 1920-1922  років лише у Варшаві їх було понад 20.

І головний висновок Олександра Колянчука: заклик Симона Петлюри до того, щоб емігранти та їхні діти вивчали мову та культуру країн свого проживання, здобували управлінський досвід, перекладали важливі книжки і публікації українською мовою та популяризували ідею права України на незалежність, великою мірою вдалося реалізувати. Прикладом цього стало продовження діяльності Державного центру УНР в екзилі та залучення до його структур молодого покоління емігрантів, заснування в Парижі бібліотеки ім. Симона Петлюри та участь багатьох наддніпрянців в українських національних організаціях під час ІІ Світової війни.

Cлід додати, крім наукових досягень, був теж громадським дієчем, зокрема як член Українського Суспільно-Культурного Товариства, Об’єднання українців у Польщі. Працював також у журналістській сфері, зокрема для українських передач польського радіо та нашого тижневика.

Олександр Колянчука помер 7 травня 2023 року у Перемишлі

Поділитися: