ПАМ”ЯТЬ народів ніколи не буде симетричного

Розмовляв Богдан ГукРОЗМОВА2009-02-03

Розмова з ТАРАСОМ ВОЗНЯКОМ – начальником Відділу зовнішніх зв’язків Львівської обласної ради

Після кількарічних переговорів у 2005 р. відкрито Польські військові поховання на Личаківському цвинтарі у Львові. Раніше, 8 листопада 2003 р. головний гравець польської сторони в заходах за відкриття цих поховань, ґенеральний секретар Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Анджей Пшевозник, отримав з рук президента Польщі Александра Квасневського нагороду ім. Єжи Ґедройця.

Цей факт викликав різке засудження у частини львівських інтеліґентів, у пресі появилися статті, у яких неґативно оцінювалася діяльність Пшевозника. Він сам нагороду сприйняв як повністю заслужену, а преса невдовзі зайнялася іншими питаннями. Сьогодні Пшевозник як у Польщі, так і в Україні в ділянці увічнення пам’яті працює й надалі в тому ж стилі. Це наказує повернутися до не цілком свіжих, але ж і не забутих подій 2002-2005 рр. у Львові. Як Ви сприйняли присудження нагороди ім. Ґедройця ґенсеку РОПБіМ?
-Вручення нагороди ім. Є. Ґедройця є внутрішньою польською проблемою. А. Пшевозник – це польський чиновник, який відстоює інтереси Польщі у сфері увічнення польської історичної пам’яті. Разом з тим, він не може не враховувати й інтересів різних середовищ у самій Польщі: є середовище комбатантське, є погляди урядів, що змінювали один одного, а є ліберальне середовище, близьке до покійного Є. Ґедройця. Пшевозник на початку 2000-х років у своїй діяльності на території України змушений був буквально балансувати між цими, такими різними, поглядами, причому це балансування сприймалося в Україні різними середовищами теж дуже неоднозначно. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що польська та українська сторони постійно дискутували на тему положень Женевської угоди щодо впорядкування військових поховань. Проблема полягала в тлумаченні терміна “впорядкування”: що значить слово “впорядкування”? У практиці Пшевозника стосовно польських військових поховань на Личаківському цвинтарі “впорядкування” могил означало повну відбудову величезного меморіалу, що був до 1939 р. пам’ятником війську, яке фактично протистояло українському війську, державним збройним силам Західно-Української Народної Республіки – як це тлумачили для себе мешканці Львова. Виникла проблема. Фактична відбудова військового монумента слави польської армії, здійснювана А. Пшевозником, не сприймалася тими ж мешканцями Львова. Тому українська сторона наполягала саме на “упорядкуванні”, а не відбудові. Чи вписуються такі дії в етос спадщини Є. Ґедройця, має дати відповідь перш за все польське суспільство.

Проблему було вирішено, але з яким результатом – не так у сфері матерії, як у сфері норм розуміння добра українсько-польської співпраці в ділянці пам’яті…
-Ми подолали це неоднозначне і тоді, й тепер питання, причому українська сторона зі зрозумінням поставилася до польського національного сентименту, до того, що означає Львів, польські військові поховання на Личаківському цвинтарі для польської культури і національної ідентичності. Ми сподівалися з польської сторони на таке ж розуміння українського національного міфу, пов’язаного зі Львовом, Українськими січовими стрільцями, УГА та УПА, тому що УПА – це така ж складова частина української національно-історичної ідентичності, чи це подобається комусь, чи ні, як “орлята” та АК є складовою польської національно-історичної ідентичності, подобається це комусь в Україні, чи ні.

Анджеєві Пшевознику УПА не подобається…
-Це його особиста справа. Так само, як особистою справою є ставлення громадян України до АК. На міждержавні стосунки це впливати не повинно. Ми не можемо нав’язувати полякам українське бачення АК. І розраховуємо на взаємність. Скажімо на Волині, де ще живе пам’ять про дуже важке та криваве українсько-польське протистояння в 1943-1944 рр., вельми критично оцінюється польська Армія крайова. Те саме спостерігаємо і щодо ставлення частини польського суспільства до УПА. І все-таки в нас нема права забороняти полякам плекати пам’ять про це військове формування. Історична пам`ять різних народів ніколи не буде симетричною. Ми тому й різні, що маємо різні національні міфи та погляди на історію. Я думаю, що якби А. Пшевозник справді по-партнерськи і симетрично підійшов до вирішування українсько-польських стосунків у сфері своєї діяльності, то він так само не мав би принаймні морального права забороняти українцям у Польщі плекати свій національний міф, пов’язаний також і з УПА. І зі зрозумінням підійшов би до питань впорядкування поховань не лише воїнів УНР, але й УПА. Зрозуміло, що коли в діях ґенерального секретаря РОПБіМ не буде цієї симетрії, то рано чи пізно він її не зустріне і з українського боку кордо-ну. Симетрія є симетрією, і вона буде досягнута – чи в доброму, чи в поганому розумінні цього слова. На сьогодні я радію, що розуміння цього є на найвищому рівні влади, наприклад у стосунках між президентами наших країн. Вони піднялися дійсно на державницький рівень.

А. Пшевозник діє явно всупереч становищу президентів та всупереч інтересові Польщі та України як держав. Це він продемонстрував у Павлокомі, де 2006 р. президенти Ющенко та Качинський стояли перед пам’ятником, де під біло-червоною стрічкою був напис “українські націоналісти” та прізвища поляків, які мали бути ними вбиті, хоч в автора напису – Пшевозника, не було найменших даних про те, що їх убили які-небудь українські формування. Цей момент свідчить не про вирішування, а нарощування конфлікту в питаннях пам’яті. Саме таким станом польсько-українських відносин, як на мене, без огляду на ціну, зацікавлений ґенсекретар РОПБіМ.
-Спосіб діяльності А. Пшевозника у сфері політики увічнення пам’яті – це внутрішня польська проблема. І вона є, адже А. Пшевозник мав би стримуватися від неконтрольованих чи надто суб’єктивних заходів, які можуть мати вибуховий вплив на українсько-польські стосунки. У цій справі інколи говорять про хиби української влади, проте її консолідованість у цьому питанні є вищою від польської. Ми стараємося знаходити порозуміння, демонструвати розуміння та толерантність. Натомість частина кроків А. Пшевозника – і колись, і сьогодні, мають радше суб’єктивну основу. Гадаю, що вищі органи влади в Польщі повинні ретельніше контролювати таку делікатну та вибухову сферу. На щастя, українсько-польські стосунки не зводяться виключно до питання увічнень, бо якби так було, то ми б мали поважну кризу. На сьогодні існує дедалі більша потреба, щоб між Польщею та Україною в питанні пам’яті, пам’ятників була абсолютно чітка ситуація, а зокрема – симетричність.

Симетричності не тільки нема, але нарощується щось прямо протилежне: А. Пшевозник дотримується принципів “подвійної бухгалтерії”. Цього року він висловився проти встановлення пам’ятників німецьким воїнам періоду І Світової війни на території Польщі, тимчасом він сам є автором пам’ятника польським воїнам на території України – на Личаківському цвинтарі. Тобто польських вояків прославляти в Україні можна, а німецьких у Польщі – ні?
-Українська сторона дуже пильно відслідковує нинішню польсько-німецьку дискусію на тему пам’ятників у Сілезії, зокрема в околиці міста Ополе, але й на всіх “зємях одзисканих”. Якщо в питанні впорядкування німецьких поховань у Польщі існуватиме одна позиція, а в питанні впорядкування польських поховань в Україні друга, то це тільки додасть арґументів людям, які не дуже бажають собі відновлення польських пам’ятників та культурної присутності на території України, а це не додасть нічого доброго ні до українсько-польських відносин, ні до польсько-німецьких.

Ви говорите в майбутньому часі, тимчасом “подвійна бухгалтерія” притаманна діяльності Пшевозинка в даній сфері як в Україні, так і щодо українських місць пам’яті в Польщі не один, а багато, навіть забагато, років…
-Зовсім ні. Питання Личаківського цвинтаря та ще кілька заходів – це ще не все. Ми стоїмо перед справжнім початком українсько-польського діалогу, хоч, можливо, теперішня влада Польщі та України вже не братиме в ньому участі. Як би там не було, і після нього будуть люди, які, маю надію, позитивніше вирішуватимуть це питання, яке, до речі, ширше від пам’ятників, бо це костели, церкви, цвинтарі, будинки, узагалі культурна присутність обабіч двох сторін кордону. Наші держави та їхні органи, відповідальні за культурну політику і політику пам’яті, не можуть зосереджуватися на одному Личаківському цвинтарі та на постаті А. Пшевозника. З обох боків кордону ми маємо величезні поклади культурних скарбів – величезний польський культурний спадок в Україні та величезний український культурний спадок у Польщі. І ми мусимо щось з ними робити, бо інакше він просто пропаде. І майбутні покоління нам цього не вибачать.

“Наше слово” №6, 8 лютого 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Розмова

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*