Степан Мігус ■ ПОДІЇ ■ №25, 2019-06-23

У першу суботу червня, як уже 26 років, влада міста Александров-Куявський віддала шану загиблим в інтернувальному таборі воїнам Української Народної Республіки. Українські січові стрільці 1920 року пліч-о-пліч з жовнірами польського війська боролися проти більшовицької орди, яка хотіла захопити Європу, несучи їй «світле майбутнє». Не захопила, зокрема, завдяки подвигові й жертвам десятків тисяч українців, внаслідок яких стало можливе «чудо над Віслою».

Після укладення Ризького договору маршалка Юзефа Пілсудського з більшовиками 50-тисячна армія УНР була інтернована до Польщі. Січові стрільці потрапили до десятків таборів. В одному з них, у місті Александров-Куявський (у Куявсько-Поморському воєводстві), майже рік перебували понад три з половиною тисячі стрільців 4-ї та 6-ї дивізій армії УНР. Людей, що померли в цьому таборі, поховали на виділеному графом Едвардом Мицельським-Трояновським клаптику землі, де інші інтерновані насипали курган і поставили козацький хрест.

Табір інтернування в Александрові-Куявському, як і майже десяток інших, де польські «союзники» тримали понад три з половиною тисячі побратимів у боротьбі з більшовицькою ордою, нині стає символом братерства. Підписуючи Ризький договір з більшовиками, маршалок Юзеф Пілсудський відступився від своїх бойових товаришів, зберігаючи за Річчю Посполитою, всупереч попереднім домовленостям з Симоном Петлюрою, Галичину зі Львовом. Нині польська історіографія намагається пояснити далеко не лицарський поступок Пілсудського тим, що армія УНР «не спромоглася викликати в Україні загальнонаціонального повстання проти більшовиків і програла всі битви», тому Варшава не мала іншого виходу, окрім як домовитися з ворогом із користю для самої себе – адже від більшовиків польська держава отримала Волинь.. Історики підкреслюють, що поляки не «продали» більшовикам від 30 до 50 тисяч українських воїнів, які після поразки перейшли на польську територію, а «дозволили» їм поселитися в таборах інтернування.

На цьогорічних урочистостях перед гостями виступив бургомістр Александрова-Куявського Анджей Цєсля, який проводить ці заходи понад 10 років.

– Козацька могила стала символом екуменічних зустрічей поляків і українців, а також молитовних заходів, присвячених пам’яті воїнів, які знайшли тут вічний упокій. Після того, як у 1921 році табір перенесли до Щипйорна, в Александрові і на території повіту залишилося близько 140 українців, які заснували тут родини й інтегрувалися в польське суспільство. Після ІІ Світової війни про Козацьку могилу «забули». Лише навесні 1991 року з ініціативи професора Омеляна Вішки з Торунського університету М. Коперніка розпочалися заходи з відновлення цього пантеону. До роботи активно долучився Славомір Монковський, тодішній комендант місцевої поліції, а також тодішній бургомістр Здзіслав Насінський, його заступник Станіслав Крисінський, голова міськради Збігнєв Знаміровський та багато інших людей, які спільно з українською стороною відновили цей цвинтар. Урочисте повернення належної пам’яті про українських воїнів і посвячення відбулося 12 червня 1993 року. (…) Нам треба розмовляти в дусі взаємної пошани, взаєморозуміння та бажання знайти спільну мову. Сильна Україна потрібна Польщі, а сильна Польща – потрібна Україні. Ми завжди будемо сусідами, будемо співіснувати і співпрацювати, тож думаю, що про це треба пам’ятати, дискутувати і спростовувати всі сумніви і неточності. І все це має відбуватися в дусі взаєморозумінні і взаємопошани.

Міністр рільництва і розвитку села Ян Кшиштоф Ардановський, депутат польського Сейму та голова польсько-української парламентської групи, на початку своєї промови підтримав Александрова Куявського.

– Я буваю тут щороку, незалежно від політичної моди і тенденцій, – запевняв представник уряду, – бо я – і, думаю, на лише я – відчуваю в цьому особисту потребу. Хочу вірити і робити все, аби два великі слов’янські народи в центрі Європи з прекрасною, але й складною історією спільних взаємин, зробили все, щоби жити в дружбі, шанувати одне одного, спільно розвивати громадське життя й економіку. Ми зустрічаємося, щоб згадувати воїнів УНР, молодих людей, останки яких прихистила куявська земля. Їх поєднало те, що вони воювали спільно – боронячи цінності, святу віру, право на самовизначення, які опинилися під загрозою збоку варварського, атеїстичного совєтського комунізму.

Далі міністр порушив питання польсько-українських подій пізнішої пори. Він заявив, що польські і українські воїни воювали спільно, «незважаючи на конфлікти й образи, які представники обох народів завдавали одне одному протягом століть, кривд, які отруїли уми та серця на віки, що спричинило погроми, злочини, різні». На думку Яна Кшиштофа Ардановського, воїни початку ХХ сторіччя хотіли «стерти» цю погану історію, «хотіли спільно, ціною свого життя, показати, що все погане у взаєминах між обома великими народами повинно відійти у непам’ять».

– Ми хотіли б, я би хотів, щоб їхня жертва не була даремною, – сказав представник Ардановський. – Цього року я перебуваю тут як представник польського уряду об’єднаних правих сил, до коаліції якого входить «Право і справедливість». Польща підтримує українські мрії та вибір шляху, проєвропейські тенденції в Україні  не лише декларативно, а й практично. Ми хочемо, щоби кожен народ мав право будувати свою ідентичність на найкращих взірцях, формувати свою історичну політику, але вона – навіть якщо її мета є світлою – мусить спиратися на історичній правді, на повазі до інших. Така політика мусить мати в основі переконання, що жертвам належиться вічний упокій, що місця поховань треба оберігати, як, наприклад, тут в Александрові. Ті поляки, яких оберігає українська земля, також заслуговують на гідне місце поховання. Вони – в наших серцях, у нашій пам’яті. Не можна унеможливлювати екзгумації та історичні дослідження.

Іншу думку висловив колишній депутат Сейму двох скликань, а нині – віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Мирон Сич:

– Треба пам’ятати, що події 1920 року були обороною не лише Речі Посполитої, а й усієї Європи. Чи ми усвідомлюємо, де були би сьогодні, якби Варшава тоді впала? Двоє великих лідерів  Юзеф Пілсудський і Симон Петлюра  прекрасно розуміли загрозу. І поляки, й українці за цей союз заплатили дуже велику ціну. Тоді більшовицька Москва помстилася Україні Голодомором. Пізніше були Катинь, Харків, Мєдноє, Биківня. Москва у свій ординський спосіб заявила, що не буде схвалювати подібних союзів (між Польщею в Україною – С. М.). Шкода, що війна 1920-го року закінчилася підписанням трактату з Москвою, бо росіяни ніколи не дотримувалися жодних договорів. Коли, підписуючи у 1994 році меморандум у Будапешті, Росія мала би бути гарантом недоторканості українських кордонів взамін за відмову України від ядерної зброї, вона знову показала, як швидко ламає своє слово. Хто би сподівався, що у цій частині Європи той самий агресор захоплюватиме території України, якій гарантував недоторканість. Той самий агресор чекає на зручну нагоду, щоби піти війною на інші держави, особливо – на країни Прибалтики. Нині ми зібралися, щоб віддати шану тим воїнам, які у надзвичайно героїчний спосіб виконали свою місію. Вони не закінчили її тут. Пам’ятаймо, що стрільці Симона Петлюри пізніше брали участь, зокрема, у Варшавському повстанні, і значна частина з них похована на цвинтарі варшавської Волі. Їм усім належиться велика шана.

Консул України у Ґданську Лев Захарчишин підкреслив, що завжди, опиняючись в Александрові-Куявському, розмірковує, чому поляки й українці приїжджають на Козацьку могилу. За його словами, це місце є символічним для представників обох народів, які приїжджають сюди у пошуках правди, миру, дружби і взаєморозуміня.

Захід відвідали також аташе посольства України у Варшаві полковник Вадим Ремізов, почесний консул Республіки Танзанія Локсі Монсул, представник українського козацтва Дмитро Сагайдак, делегації українських шкільних комплексів з Білого Бору і Гурова-Ілавецького, відділів Об’єднання українців у Польщі у Ґданську і Ольштині, представники чорного козацтва та Михайло Кертичак, делегації структур місцевого самоврядування різних рівнів, військових частин, освітньо-наукових структур, духовенство тощо.

У православній каплиці в Александрові-Куявському капелан православного ординаріату польської армії полковник Микола Гайдученя з Торуня провів службу. Участь у ній також взяли священики римо-католицької та протестантської церков.

Фото автор статті

Поділитися: