ПАНАХИДА за померлими з голоду Євгена Станковича

Павло МаркушевськийРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ2008-11-20

{mosimage}Україна пам’ятає – світ визнає – таку назву має міжнародний мистецький проект, присвячений жертвам Великого голоду в Україні 1932-33 рр. Міністерство культури і туризму України зорганізувало для вшанування 75-их роковин тих трагічних подій врочистості у п’ятнадцяти країнах світу – починаючи від Ізраїлю через Польщу, Словаччину, Чехію, Німеччину, Австрію, Швейцарію, Голландію, Бельгію, Францію, Іспанію, Грецію, Великобританію аж по Канаду і США. Кульмінаційним пунктом цього відзначення є урочистий концерт, під час якого українські й місцеві митці спільно виконують Панахиду за померлими з голоду – ораторію Євгена Станковича на слова Дмитра Павличка.
У Польщі проект був включений у рамки цьогорічного сопотського ХІХ Фестивалю української культури, а Панахида прозвучала 11 липня в ґданському костелі святого Яна.

Її виконували Народний академічний хор України “Думка”, Симфонічний оркестр Польської балтійської філармонії та солісти Ніна Матвієнко (народний спів), Сергій Магера (бас) і Ришард Рончевський (речитатив), якими дириґував керівник Національного оркестру України Володимир Сіренко. Почесний патронат концертові надали Маршалок Сейму РП Броніслав Коморовський та Голова Верховної Ради України Арсеній Яценюк.
Слухачі ґданського концерту отримали у подарунок компакт диск із записом Панахиди та елеґантно виданою брошурою в додатку. Вміщено у ній (двома мовами – шкода тільки, що польський переклад залишав бажати кращого) слово від Президента України, широке історичне есе про Великий голод, вірші Д. Пав-личка, використані у творі, інформацію про виконавців. У записі твору, зареєстрованого на платівці, крім хору “Думка”, Н. Матвієнко і В. Сіренка, взяли участь також Тарас Штонда (бас) і Богдан Ступка (речитатив) та Національний академічний оркестр України.
Спочатку варто сказати кілька слів про самих творців. Автора лібрето Д. Павличка мабуть не треба представляти читачам “Нашого слова” – цей один із найвизначніших сучасних поетів був не так давно Послом України в Польщі. Натомість можливостей ознайомитися з творчістю композитора Є. Станковича мали ми досі не так уже й багато. Народжений 1942 р., вивчав композицію, зокрема у класі Бориса Лятошинського і Мирослава Скорика. Сьогодні він належить до числа найважливіших постатей українського музичного життя, є головою Спілки композиторів України, професором київської Національної музичної академії. Його композиторська творчість високо цінується на Батьківщині та у світі, про що свідчать численні нагороди і відзнаки, а також присутність багатьох записів його творів у каталогах найбільших міжнародних фірм звукозапису. Станкович – автор зокрема шести симфоній, десяти камерних симфоній (“Третя” отримала 1985 р. престижну рекомендацію Міжнародної трибуни композиторів ЮНЕСКО), багатьох камерних і хорових творів (напр., “Літургія св. Івана Хризостома”), кількох сценічних творів (як опера “Квіт папороті”), а також музики до кінофільмів. Особливе місце у його творчості займають великі вокально-інструментальні композиції, серед яких перед ведуть Реквієм -Кадіш “Бабин Яр” на слова Д. Павличка (1991 р.) і “Слово о полку Ігоревім” для сольних голосів, хор і оркестр (2001р.). До тої ж групи творів належить і “Панахида за померлими з голоду”, написана 1992 р., а вперше виконана в Києві наступного року, в шістдесяту річницю Голодомору.
І хоч назва твору говорить про літургійні інспірації, однак зв’язок із православною духовною музикою має він невеликий. Панахида, що триває понад сорок хвилин, задумана швидше як епічна фреска, музична розповідь про трагедію народу, а пов’язання з церковними співами, хоч і постійно присутнє, – це тільки один із засобів вираження.
Твір витриманий у неотональній стилістиці, майже неоромантичній, завдяки чому стає доступним також для слухачів, які слабо ознайомлені з сучасною музикою; однак Станкович не цурається теж і нових композиторських технік. Естетика Панахиди у деяких моментах приводить на думку твори таких митців, як Кшиштоф Пендерецький чи Софія Губайдуліна, однак композитор послідовно оперує власною, ориґінальною музичною мовою.
Чим передусім відрізняється Панахида від інших творів епітафійно траурного характеру – це надзвичайна дисципліна композитора у дозуванні експресії. Фраґментів, витриманих у голосній динаміці, тут небагато і, в кожному разі, не є вони кульмінаційними пунктами твору – таким треба визнати сповнену смутку і покори арію, заспівану напівголосом, при делікатному акомпанементі оркестру. Драматичне значення цієї арії збільшує те, що виконується вона т.зв. “народним голосом” (чудова і надзвичайно прониклива інтерпретація Ніни Матвієнко).
На увагу заслуговує і відмінна оркестрація, в якій широко використані ударні інструменти, особливо дзвони, чим підкреслюється траурний настрій твору. Однак Станкович рідко використовує ілюстративні ефекти безпосередньо, дослівно, радше обмежується до того, що передає за допомогою музики загальний характер тексту. Цьому служить і розбудована партія хору, який допомагає передати барву.
Вісім частин композиції, які не мають назв і виконуються без перерв, тісно пов’язані з черговими поетичними образами, які представляє декламатор, що дозволяє слухачеві сприймати текст безпосередньо. Деякі труднощі може тут справляти пристосування інтерпретації тексту до експресії музики. Богдан Ступка у записі робить це майстерно, Ришард Рончевський (який представляє поезію Павличка у польському перекладі) здавався мені дещо крикливим, однак це могло бути зумовлене вимогами акустики гданської святині.
Для українського слухача Панахида – це передусім вшанування жертв Голодомору, зворушливе свідоцтво про трагічну долю народу. Однак композиція Станковича гідно витримує конфронтацію з найвидатнішими творами ораторійної музики останніх років. Добре, що вибрано твір з такими високохудожніми якостями для того, щоб пригадати світові про трагедію, яка сталася 75 років тому. Станкович створив видатну композицію і хоч може дещо перебільшеною була оцінка ізраїльських рецензентів, які після виконання твору у їхній країні порівняли його з Реквіємами Моцарта і Верді, то напевно слід зарахувати “Панахиду за померлими з голоду” до найістотніших у світовому масштабі композицій ХХ століття.

“Наше слово” №47, 23 листопада 2008 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Рецензії та огляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*