Розділ з книжки Яна Кукавського «Zaścianek Szlachecki. Tuczna. XVI-XX wiek»

Під час окупації до Тучної приїжджало багато невідомих людей, серед яких були також варшавські шукачі харчів та сховку від рейдів. Після війни більшість із них повернулася додому або виїхала на так звані «Західні землі». Тому жителі села були здивовані, коли навесні 1946 року там з’явився Шимон Ґаврон. Він пояснював свій приїзд тим, що після повернення з американської окупаційної зони в Німеччині, де він перебував у таборі для варшавських повстанців, не знаходив собі місця у зруйнованому рідному місті, мав матеріальні труднощі, тому й приїхав до Тучної – шукати роботу та проживання. Він найнявся на роботу до Хієроніма Железніцького, який жив на узліссі – про цю людину більш втаємничені місцеві мешканці знали, що він був комендантом відділу СіН (пол. Wolność i Niezawisłość, WiN – «Свобода і незалежність», організація, яка виникла у 1945 на базі Армії Крайової та вела антикомуністичну діяльність – ред.); також говорили, що на його подвір’ї був розташований склад зброї V району, що, окрім Тучної, охоплював ще три сусідні ґміни.

Отож можна було припускати, що Ґаврон опинився там невипадково, адже комендант відділу СіН точно не взяв би на роботу до свого господарства невідому людину, яку до того ж могли прислати безпекові служби. Це версія тим правдоподібніша, що «найманий робітник» вже за кілька тижнів опинився у партизанському відділі, який розташовувався у Мазанувці – там його називали «АнтекомВаршав’яком», «Варшав’яком», або ж просто говорили до нього «Варшава».

У перші дні липня 1946 року членів угрупування розмістили у будівлях, що належали братамОлендзьким – безпосереднім сусідамЖелезніцького. Вони розташовувалися приблизно за кілометр від забудовиВалентаЛіпки, де 27 жовтня 1945 року колишній командир 27 Волинської піхотної дивізії Армії Крайової, майор Ян Шатовські або Шатинські (позивний «Коваль» – пол. Kowal, «Загонич» – пол. Zagończyk, «Спис» – пол.Dziryt) уклав угоду з українськими партизанами. Причиною переїзду членів угрупування було те, що на 9 липня у тому ж самому місці запланували другу зустріч із партизанами УПА, яку потрібно було охороняти. Не отримавши від української сторони підтвердження узгоджених домовленостей та не маючи певності, що представники УПА прибудуть, командування СіНрозмістило поблизу своє угрупування, аби бути готовими до всього – тим більше, що неподалік з’явилася армія. Окрім командира підрозділу Білої Підляски Леонарда Дуніча (позивний «Світанок» – пол. Świt) та командира V регіону, поручника Ципріана Вєжховського (позивний «Норвід» – пол. Norwid), у зустрічі з українцями мав брати участь також командир VII регіону Станіслав Мельхер (позивний «Орел» – пол.Orzeł) та його заступник. Партизани з VII регіону приїхали, бо хотіли почути пояснення щодо смерті війта Миколая Хотинця зі Славатич, а також щодо ще кількох справ. Натомість українська сторона мала почути деталіу справі розстрілу польськими партизанами у Добринці трьох чоловіків української національності, а також вбивства Стефаном Баґлайом солдата УПА. Здається, вину за принаймні частину подій у Добринці Вєжховський раніше уже взяв на себе, оскільки застреленого українського партизана він наказав поховати з військовими почестями, а його особисті речі та зброю передав українському командуванню. Швидше за все, він вирішив, що причиною подій у Добринці стала фатальна помилка, можливо – спеціально спровокована правоохоронними органами. Адже у той час командування Військових оперативних груп, яке мало повноваження розстрілювати без судупідозрюваних у співпраці з партизанами людей, також чинило провокації, аби не лише ліквідувати свого супротивника, а й скомпрометувати його в очах союзників та всього суспільства.

Урешті-решт перемовини не відбулися, оскільки – як стало відомо пізніше –у середовищі членів та симпатиків українського партизанського руху перед цим відбулися арешти, і, швидше за все, саме через це вони не змогли приїхати на узгоджену зустріч.

Коли стало зрозуміло, що українські партизани не прибудуть, Вєжховський – з огляду на те, що навколо було багато військових – наказав своїм бійцям розпорошитися та сховатися у криївках. Після цього наказу Ґаврон повернувся до Желєзніцького та своєї роботи в нього. Через неповні два місяці після описаних подій він вирушив до села Хорощинка неподалік, де його арештували. Під час слідства він тримався своєї версії подій та причин приїзду до Тучної, зізнавшись водночас, що якийсь час належав до угрупування СіН, яке розташовувалося в Мазанувці – його командувачем був КазімєжРоґовський(позивний «Шпак»– пол. Szpak). Водночас Ґаврон повідомив, що залишив організацію та повернувся до роботи в господарстві Желєзніцького. Він вийшов із в’язниці 1947 року після проголошення амністії. Тоді ж Вєжховський організував для нього роботу в млинаря Юзефа Куреца у Піщаці. Влаштувати на роботу колишнього політичного в’язня точно не було великою проблемою, адже млинар забезпечував партизанів продуктами; сам він спершу був членом Національної державної ради (пол. Krajowa Rada Narodowa), а після об’єднання співпрацював із Армією Крайовою та СіН.

Працюючи на млині, Ґаврон спробував створити змішаний польсько-український партизанський загін під своїм командуванням. Задля цього він підтримував контакти із українськими партизанами, які залишилися в лісах після акції «Вісла», та вербував нових членів серед польської молоді, а у старости в Піщацізберігав запаси зброї. Однак до того, як він встиг зробити щось іще, в середині червня 1948 року його арештували на обійсті старости Павла Гарасімюка – у стодолі старости знайшли кулемети. Під час слідства виявилося, що Ґаврон – це уродженець ЛьвоваЯнушСусдороф. За спробу створення польсько-українського партизанського загону його засудили до довічного ув’язення. Натомість староста Гарасімюк і ті, кого арештували разом із ним, отримали значно менші вироки. Видається, однак, що ані органам безпеки, ані судові не вдалося встановити справжню особу засудженого, оскільки Шимон Ґаврон та ЯнушСусдорф не фігурують у переліку людей, що після поразки Варшавського повстання опинилися у німецькому полоні. Це – промовистий факт, адже німці старанно вносили до списків усіх повстанців, які брали до неволі.

Найімовірніше відтак, що Ґаврон був одним із військових 27 Волинської піхотної дивізії Армії Крайової, яка під командуванням майора Шатовського «Коваля» (пол. Kowal)в середині червня 1944 року прибула на Південне Підляшшя, залишаючи у місцевих господарів хворих солдатів і тих, що вимагали довшої реабілітації. Він також міг бути військовим 30 Поліської дивізії Армії Крайової, яка дещо пізніше прямувала з Полісся через Підляшшя, перетнувши Буг, до Варшави – на допомогу тамтешнім повстанцям. По дорозі солдат затримало НКВС; їх роззброїли та вивезли до колишнього концентраційного табору в Майданку, звідки декому – як-от Чеславові Пландовському з Кодна – вдалося втекти та повернутися додому, аби поповнити лави антикомуністичного партизанського руху.

Переклад Олі РУСІНОЇ

*НКВС – відповідник НКВД

Поділитися: