Пекло на рубежах України

Степан МігусРЕПОРТАЖ№3, 2017-01-15

Вони заради Батьківщини жертвували молодим життям, стаючи на боротьбу з ворогом, який розпочав з Україною неоголошену війну. І коли північний аґресор не гребує найсучаснішими здобутками воєнної техніки, вбиваючи і ранячи тисячі українських хлопців, їм практично заборонено боронитися на всю потугу, примушуючи ставати до нерівного поєдинку зі смертю, яка шаленіє в степах України.

Зліва: старший прапорщик Олександр Ходос і фельдшер прапорщик Ярослав Демидюк розповідають про страхіття війни. Фото автора статті

Українська влада умудрилася назвати відповідь на добре організовану аґресію антитерористичною операцією. Потім поранені і непридатні вже армії воїни одержують від «вдячної» Батьківщини допомогу в перерахунку на польську валюту 70 злотих на місяць. І мають радіти. Їхнім друзям пощастило менше. Двобій зі смертю вони програли.

Поєдинок зі смертю
Cтарший прапорщик, 41-річний Олександр Ходос із черкаського прикордонного загону, і фельдшер, молодший прапорщик 37-річний Ярослав Демедюк з Луцького прикордонного загону, потрапили на Донеччину практично в один час, у червні 2014 р. Вони – зі своїми майже 100-особовими загонами кожен – одержали завдання замінити прикордонників, які першими ставили опір російським аґресорам. Бути постійно в готовності – це неабияке психологічне навантаження, враховуючи ще й те, що прикордонники першими віддавали життя за Україну.
– Наш загін вирушив з Черкас 10 червня 2014 року, – пригадує О. Ходос. – О шостій годині ранку під марш «Слов’янки» ми поїхали через Кременчук, Дніпропетровськ, Запоріжжя на Бердянськ. Звідти польовими дорогами прибули у відділ прикордонної служби (ВПС) «Перемога» під містом Сніжним. Там заночували, а вранці перейшли до базового табору в Амбросівку. Там отримали наказ вирушити на Зеленопілля і виконувати наказ охорони кордону від 11 червня до 6 серпня 2014 року. Ротація відбулася. Нас була сотня, а навколо нас – реґулярні частини різних видів військ України. Ми разом з ними проводили моніторинґ і здійснювали охорону кордону.
На реакцію на ротацію не довелося довго чекати. Перші здальні обстріли відбулися раптово. Загинуло коло 40 осіб, з чого 7 молоденьких хлопців з черкаського загону.
– Це сталося 10 липня о четвертій годині ранку, – згадує старший прапорщик. – Росіяни почали обстріл з далекої відстані, бо вони в рукопашний бій не ходять…
– З території Росії стріляли?
– З території Росії, але вони при атаках стають завжди на «нуль», тобто на території між нашими та їхніми заставами, на якби ніким не контрольованій, хоч вона і по російський бік кордону. Це така їхня тактика, мовляв, «з нашої контрольованої території не стріляли».
Перш, як атакувати, ворог заздалегідь за допомогою безпілотників вів розвідку. Потім, установивши ціль, з допомогою досвідчених коректувальників, починав прицільний фаховий обстріл з великих калібрів і ствольної артилерії, з відстані не менше ніж кілька, а то й кільканадцять кілометрів. Нема шансів у таких обставинах, вважає О. Ходос, знайти ворога і вступити з ним у бій, бо відстані великі, а довкіл усе заміновано – розтяжки, міни, фугаси. А українська артилерія у відповідь мовчить, бо не було наказу… Немає чого документувати, вказуючи на ворога. Їхні руки для світу чисті, хоч люди від невидимого ворога гинули десятками і сотнями.
– Семеро перших, що загинули, були курсантами, яких я навчав, – сумно говорить старший прапорщик. – Загинув і наш командир, полковник Ігор Момот. Залишив по собі якнайкращі спогади.
Сам старший прапорщик, зірвавшись зі сну, під час обстрілу ледве устиг одягнутися й вибігти назовні. Навколо з неба падали розривні снаряди, осколки. Все свистіло, гуділо, розривалося.
– Я ліг на землю, і мене відразу засипало, на щастя, не відламками, а землею. Я намагався доповзти до найближчого окопу. Там уже ховалося чимало бійців. Разом з ними перечекав до закінчення ракетної атаки, яка тривала близько півгодини. Увечері того ж дня почався повторний потужний ракетний обстріл. Ми перейшли в інше місце, але після 22 години знову почався обстріл наших позицій. Кожного дня під час нашого там перебування, починаючи зранку, були вже менш потужні обстріли і вже з меншими утратами.
Люди, які були під постійним обстрілом, чуючи звук вистрілів, навчилися реаґувати на обстріли і, здебільшого, устигали за лічені секунди знайти прикриття від них. Та грянула інша біда. Будучи практично в оточенні, бо з української території атакували російські запроданці, прикордонники майже залишилися без їжі. Зовсім недалеко були Ровеньки, Григоріївка, Нова Боровиця, Степанівка та інші, але військові були в котлі. Раніше жителі навколишніх місцевостей допомагали, як могли, водою, іжею, паливом, хоч ставилися до військових з певними застереженнями, але без ворожості. Боялися-бо, що вночі прийдуть інші і будуть мстити за допомогу. Врешті прийшов наказ залишити місце дислокації і прямувати на Дякове, а звідти через переправу на Кожевню. З оточення виходило, як каже О. Ходос, десь до 9 тисяч солдатів, і серед них черкаські прикордонники. Вирушали автоколоною на нове місце дислокації.
– Нам усім треба було подолати переправу через ріку Міус, – розповідає старший прапорщик. – Перед нею відбулося накопичення військ. Саме тоді, між другою і четвертою годиною ночі, розпочався змасований обстріл системами залпового вогню. Розпочалося масове знищення людей і нашої бойової техніки. Тих, хто з того пекла вийшов, потім питали: «Як ви вижили в цьому пеклі?». Я не знаю, скільки там людей загинуло. На мою думку, багато. Я на самому початку був поранений і лежав без свідомості в околицях Савур-могили.
Коли реально небезпечним стало вторгнення російського аґресора в Україну, фельдшер прапорщик Ярослав Демедюк потрапив зі своїм луцьким прикордонним загоном на підготовку до рейду на Донеччину. Потім, коли вже на Донеччині були перші жертви неоголошеної аґресії московської орди, їх, коло сотні осіб, відправили на Донеччину. Загін потрапив на пункт пропуску Маринівка в Амбросівському районі близько середини червня 2014 р.
– Першого дня було ще більш-менш спокійно, хоч перед тим був невеличкий бій, – згадує волинянин. – Але нас не обстрілювали. Хлопці, яких ми міняли, були в шортах. Ми порозміщувалися на ніч, хто де зміг. Оскільки було спокійно, ми лягли спати. І першої же ночі, о другій годині, нас обстріляли з мінометів. Обстріл вівся з російської сторони, з так званої «нульової», а насправді з російської території. Другий обстріл повторили дві години пізніше. Загорілися наші палатки з речами, почали вибухати боєприпаси. Жодної ночі не було без обстрілу. Потім ми призвичаїлися, навчилися слухати вистріли, і до зриву мали декілька секунд, щоб можна було сховатися.
Частину волинської колони відправлено в Луганську область. По дорозі зірвався бронетранспортер (БТР), а в ньому лишився убитий водій.
– Наш командир підійшов до мене і запитав, чи поїду по нього: «бо він уже другий день на сонці, БТР замінований і ніхто, крім тебе, його звідти не забере», – згадує фельдшер. – І ми з водієм поїхали, хоч територію вже захопили сепаратисти. Їхати було страшно. Все поле перерите снарядами, машини розбиті, вкатані в землю, кругом по дорозі розбита техніка. Ми їхали по бездоріжжі, тому що стара дорога могла бути замінована. Нас обстріляли, по БТР-і, яким ми їхали, дзвеніли кулі. Ми знайшли розбиту машину на соняшниковому полі. Було страшно, щоб туди йти, бо ж могли замінувати або поставити розтяжку. Врешті наважилися. Ми забрали мертвого Володю, прізвища не пам’ятаю, а радше те, що з нього лишилося. У нього не було кінцівок, ані нічого цілого, лише криваві елементи осталися. Я поїхав по нього тому, що батьки повинні знати, де похований їхній син, щоб він не був безвісти пропалим. Я знав, що як, не дай Боже, і зі мною щось таке трапиться, то й мене хтось забере і похоронить по-християнському. Позбирали те, що від нещасного хлопця лишилося, у спальний мішок, зірвали БТР і поїхали назад.

Обстріли з російської території і з «градів», і зі 120-ти мінометів відбувалися кожного дня. Але спочатку жертв у загоні не було, бо він розташувався на висоті. снаряди або пролітали мимо, або зупиняло їх узбіччя гори. Ворог спалив урожай і дерева, а вогонь став прицільнішим, бо загін опинився на виду.
– І тоді потрапили в мого товариша, – говорить прапорщик. – Він важко був поранений. На ньому не було живого місця. Півметра від нього розірвалася міна. Проникаючих 27 поранень, кості зверху. Хоч таких поранених не можна брати, я його взяв на руки. Але виходу ніякого не було, а чотириста метрів від нас був пункт пропуску. Ми були в оточенні. Я рятував друга. У нього були такі рани, що я для припинення кровотечі запихав по три великі бинти. Ми його поклали на «уазик» і я вирішив на свій страх і риск, бо іншого виходу не було, відвезти його на пункт пропуску, який контролювали росіяни, що попереднього дня «грали м’язами», виставивши всю бойову техніку вздовж кордону, і ревіли моторами. Отже, могли нас просто пристрелити. Я наказав водієві їхати на повній швидкості і не зупинятися навіть тоді, коли почнуть стріляти. У мішень, яка рухається, набагато важче попасти. Ми їхали без ніякої домовленості. А тут секунди вирішували, чи важко поранений буде жити. Я прив’язав білий мішок до палки і, махаючи ним, ми поїхали в напрямку ворога. Під’їхали до пункту пропуску, здалека зупинилися, бо побачили, що вони тримають нас на мушці й готові стріляти. Я крикнув, що в нас тяжко поранений. Їхній прапорщик одразу взяв «швидку» і за чотири хвилини вона приїхала. Пораненого забрали, а нас повели вияснювати, хто ми і що ми…
– Вони справді допомогли і вас відпустили?
– Раніше було без більших проблем, а вже потім було тільки гірше. Ми мали посвідчення прикордонника, тому зобов’язують правила поведінки, передбачені законодавчими актами. Крім того, ситуація була нестандартна. Кожного разу, коли я привозив важко поранених з відкритим черепом чи відірваними ногами, їх залишати було щораз важче, а на контрольованій нами території не було близько ні лікарні, ні «швидкої». Пізніше вороги кричали, щоб класти руки на сітку, знущалися і кричали: «Ви будете подихать, как собаки». Пам’ятаю випадок хлопця Володі, який мав майже зовсім відірвану ногу, що трималася тільки на частині м’язів. Я його ще притомного привіз до них, а вони кажуть: «Забирай, командир заборонив приймати ваших ранених». Лікарі сказали це саме. Я почав просити, а навіть благати і казати, що в кожного є діти, які чекають на батька, і кожен хоче жити. Дуже довго я їх просив. Нарешті один їхній прапорщик відвів мене набік і каже: «Просі врачей, еслі заберут, то я пропущу». Я почав просити лікарку, яка була на «швидкій», і якось я її впросив… Цей хлопець тепер ходить на своїх ногах, але кульгаючи, бо врятована нога не згинається. І цей попередній теж живе і ходить по Луцьку. Це вдалося завдяки швидкій реакції – і нашій, і лікарів…
Луцький загін та інші військові частини одержали на початку серпня команду на вихід з оточення. При виході прикордонники попали під мінометний обстріл. Водій пошкодженого БТР-а покинув його, не даючи ради ним управляти. За кермо сів фельдшер і, не знаючи способу керування, методом спроб і помилок зрушив-таки з місця, даючи прикриття друзям, яким ніде в голому полі було сховатися, а ворог бив щораз прицільніше. Їм без утрат вдалося вийти спершу із зони обстрілу, а пізніше і з оточення. Перед виходом з оточення прапорщик Я. Демедюк тільки раз отримав контузію. Це трапилося під час 18-годинного безперервного обстрілу їхніх позицій.
– Я виходив з бліндажа і почув, що щось «черкнуло» мене по касці, – розповідає. – Спочатку подумав – куля, але побачив ластівку, яка торкнувшись мене, відлетіла. І щось так у серці заколотило, страшно стало, і кажу хлопцям: «Давайте, краще сховаємося». Сховались, кілька хвилин посиділи, пострілів не було чути, то почали обережно виходити. Як тільки вийшли, відразу пролунав вибух, може, метр від мене. Врятувало мене те, що снаряд попав глибоко в землю, яку ми викидали з окопів, і розірвався. Мене прикрило нею по самі груди. Поранень не було, тільки контузія, у вухах гуділо, в голові шуміло і дзвеніло, нічого не бачив, ніякої орієнтації.
Врешті, після 16 днів оточення захисники кордону вийшли з нього практично з голими руками. Склади були зруйновані, продукти згоріли. Зайшли на заставу у Василівку, як до раю. Застава майже в центрі села. Мирно. Спокійно. Всюди висять українські прапори. Діти в садок ідуть, неначе і війни нема, у барі весело. Повірили, що їхнє пекло закінчилося.
О першій годині ночі несподіваний обстріл. Практично одним залпом зруйнували будинок застави, – згадує Я. Демедюк. – Деякі хлопці навіть не встигли пробудитися, як їх попридушували панелі, перекриття, стіни. Загинуло 5 прикордонників, 15 було поранених. Коли почався цей обстріл, пробував я встати. Трішки піднявся і почув, що у мене щось попало. Всунув за спину руку, чотири пальці залізли в рану. Я зрозумів, що підніматися нема чого. Навкруги летіли цегли, дахівка, лунали вибухи. Поклав на себе матрац. І тільки це ще запам’ятав, а потім поринув у безвість. Мене знайшли хлопці. Я прийшов до тями й почав шукати свою сумку з медикаментами, старався давати допомогу пораненим, яких було дуже багато. Сам утрачав свідомість, а потім знову вставав. Врешті приїхала «швидка і нас забрали в Амбросівку до лікарні.

Боротьба за виживання
Потрібні роки, щоб поранені герої повернулися до повноцінного життя. Обидва прапорщики вже понад два роки змагаються за це. Старший – Олександр Ходос – мав вогнепальне сліпе поранення черепа і самого головного мозку, кістки правої долоні, численні металеві уламки в м’яких тканинах і кістках усього тіла, уламки в бедрі, відкриті рани на лівому і правому плечах. «Легше було б назвати, куди осколки не попали», – сумно жартує О. Ходос.
– Як є, так є, – продовжує прапорщик. – Подряпини не страшні. Важливо, що я на своїх ногах, у повній свідомості. Хірурги, нейрохірурги, реабілітологи, весь медичний персонал – усі добре попрацювали, щоб поставити мене на ноги. Сам відчував: якщо лежатиму, як дошка, нічого з мене не буде. Тому вже в реанімації я співав… Про себе кажу, що я, як Фенікс, з попелу… Позитивні думки зробили своє діло.
Спершу було страшно. Прапорщикові пригадується картина, як він важко поранений лежить на голій землі біля окопу. Навкруги розриваються снаряди. Спереду не видно нікого, а ззаду – спалахи. Знову втрачає свідомість. Його підбирають. і він 7 серпня потрапляє до лікарні ім. Іллі Мечникова тоді ще в Дніпропетровську, недавно перейменованому на Дніпро.
– Завдяки нейрохірургу Іванові Кирпі, завідувачу відділення хірургії Андрієві Сірку і директорові лікарні Рижову я вижив і звівся на ноги, – каже вдячний старший прапорщик. – Постійні обходи, піклування, запитування про стан здоров’я – це мене підбадьорювало. Бачу, в Рижова сльози течуть, чую, хоч у мене і слух пошкоджений від вибуху, як каже до інших: «У нього півголови нема, а він палець піднімає, що в нього все добре».
Нещодавно О. Ходос пройшов і операцію слуху. У вуха поклали інпланти, які дозволяють чути. Ларингологи кажуть, що за 10 років, як інпланти «вростуть», буде чути добре. Старший прапорщик подумав, що лікарі жартують, і вже попросився знов у ряди прикордонників. Але шансів на повернення нема. І це дали йому зрозуміти командири та лікарі. Тепер він – цивільний.
Фельдшера Ярослава Демедюка з лікарні в Амбросівці перевезено вертольотом до польової лікарні, а пізніше ще й до інших. З його тіла витягли кількадесят уламків снарядів. Ще лишилося 26 осколків, зокрема й у голові. Лікарі вирішили їх не чіпати, принаймні до часу, коли вони не перешкоджають і не викликають болю, бо ж була небезпека пошкодження нервів, а далі й паралічу. О. Демедюк нині – також цивільна людина. Йому ще довго прийдеться лікуватись і проходити реабілітацію. Він дуже переживає за троє своїх маленьких діток і дружину, яка, опікуючись малечею, не може працювати. Сім’ї доводиться виживати в перерахунку на польські гроші за 70 злотих на місяць. На стільки оцінила Батьківщина жертву своїх героїв.
Обидва прапорщики-прикордонники, хоч воювали поряд на Донеччині, зустрілися віч-на-віч на кордонному переході в Ягодині. І вже разом попрямували до Мальтанської повітової лікарні у Барчеві на Вармії та Мазурах, де протягом майже двох тижнів перед римо-католицьким Різдвом проходили реабілітацію. А звідти, мов на крилах, попрямували в рідну Україну, на захист якої вони навіть в такому стані знову готові стати. ■

Поділитися:

Категорії : Репортаж

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*