Павло Лоза ■ ІСТОРІЯ ■ №12, 2021-03-21

У цьому матеріалі ми згадуємо історію будинку на вулиці Костюшка 5 – від його будівництва й аж до переходу у власність української громади десять років тому.

Мета: підвищити заробіток

На будівництво такого масштабу, як Народний дім, треба було мати кошти. За справу взявся відомий український діяч – доктор Теофіль Кормош, який до цього викупив двоповерховий будинок у Перемишлі, у якому заснували український кредитний кооператив «Віра». Ця організація причинилася до зведення цілої низки будівель, бо Теофіль Кормош завжди обстоював думку, що сильна установа повинна допомагати слабшим. Тож він підтримував грошима не лише бурси, але і проєкти господарського характеру.

За допомогою коштів кооперативу «Віра» вдалося купити ділянку на вулиці Костюшка 5 – для зведення будинку, який назвали Українським народним домом. Поклав і поблагословив наріжний камінь 4 липня 1903 року перемиський владика Костянтин Чехович.

Тоді ж створили документ «Грамота», у якій написано: «Бажаючи в благословеннім домі сім сотворити Храм воскресіння Руси-України, огнище її нової жизни, кріпость її молодої волі, святиню її безсмертного слова і пісні, щоб о могутні кличі її борців, нетлінну красу її слова, чарівні звуки її пісні розбивались всі імла і мряки антинародні. А сонце народної правди засіяло, та силою своєю будило, кріпило і одушевляло до нових подвигів-жертв – посвяти всегрядуче покоління неньки Руси-України». Обрали наглядову раду, дирекцію акціонерного товариства «Народний дім» і будівельний комітет – загалом 22 людини. Один із параграфів статуту товариства говорить про мету створення установи: підвищувати заробітки і розвивати господарську діяльність її членів, аби покращувати їхній культурний рівень та заохочувати до приєднання нових учасників. Кооператив міг засновувати читальні, бібліотеки, влаштовувати лекції й спеціальні курси, виставки, вечірки, концерти та різноманітні товариські й спортивні забави.

Будинок звели у 1904-му – за один рік. Слід згадати, що подібну споруду у Львові будували близько тридцяти років. Народний дім у Перемишлі служив українській спільноті аж до виселення 1947 року.

Спроби повернення

До 1956 року громада будівлю не використовувала, а згодом майже половину приміщень, разом із театральною залою, почало орендувати Українське суспільно-культурне товариство. Відтоді українці намагалися отримати статус власника Народного дому для УСКТ, яке вважало себе спадкоємцем товариства «Народний дім». Основна активність Головного управління організації у питаннях будівлі припала на перші місяці 1958 року. Активісти звернулися до Центрального союзу кооперативів з проханням передати їм будинок, хоча центральна влада не віддала його Союзові у власність. Проте рішенням президії Воєводської народної ради у Ряшеві від 15 березня 1958 року будинок передали-таки у власність держави. Тоді активісти УСКТ відшукали колишніх членів товариства «Народний дім» та з їхньою допомогою у квітні того ж року звернулися до Міністерства внутрішніх справ. Але організації не вдалося пред’явити юридично обґрунтованого права на спадкоємство будинку.

Тут варто згадати одну цікавинку зі спогадів Володимира Пайташа, який був членом товариства «Народний дім» ще до 1947 року. Мешканці Перемишля, вшановуючи пам’ять Теофіля Кормоша, розмістили на головній стіні театральної зали будинку барельєф колишнього будівничого з його підписом. Коли Володимир Пайташ повернувся до Перемишля із західних земель, куди його виселили під час акції «Вісла», чоловік побачив, що у будівлі бракує і цього барельєфа, і двох меморіальних таблиць – Січовим стрільцям та Українській Галицькій армії. Лише у 1990-му вони з Володимиром Лазорком пішли до міського архіву Перемишля, де прочитали в протоколах, що 1939 року, коли кордон проходив Сяном, до зали Народного дому увійшов офіцер НКВД з міліціонерами і наказав усе знищити. Тодішній сторож, поляк Францішек Барила, зберіг барельєф Кормоша. У 1958 році він повернув його УСКТ, і меморіальний знак повісили назад, де він перебуває і досі. Одначе напису під ним не було протягом сорока років. Пам’ятну таблицю Січових стрільців відшукати не вдалося – імовірно, її знищили остаточно. Лише 2004 року у львівському архіві знайшли її фото, на основі якого пам’ятку відновили.

Володимир Пайташ помер у жовтні 2014 року. Його вважають останнім довоєнним членом товариства і спадкоємцем Народного дому.

Майже 350 документів

В умовах уже демократичної Польщі почався новий етап клопотання українців про повернення прав на будинок. У цьому брала участь, зокрема, комісія у справах національних меншин при громадському комітеті «Солідарність» у Перемишлі, яка 8 грудня 1989 року звернулася до воєводи із заявою про «повернення українській громаді Перемишля деяких об’єктів, які становлять власність колишніх українських інституцій та організацій». Звичайно, звернення лишилося без відповіді. За кілька днів відбулися засновницькі збори товариства «Український Народний дім» (ТУНД) яке стало спадкоємцем довоєнної однойменної організації. Проте не ТУНД, а Об’єднання українців у Польщі 29 грудня уклало з перемиським Підприємством житлового господарства (ПЖГ, пол. PGM) договір про оренду приміщень у будівлі на вулиці Костюшка 5.

За понад двадцять років Об’єднання зібрало два томи матеріалів, які стосуються повернення будинку і його ремонту. Це – майже 350 різноманітних листів, заяв, повідомлень, протоколів. Вони висвітлюють стан переговорів не лише на місцевому рівні, але й на воєводському, державному та міждержавному. Тим часом ТУНД також зверталося до підкарпатського воєводи з проханням безоплатно повернути будинок – зокрема, у липні 2002 року.

Однак замість цього рішенням держави у 2004 році він перейшов у комунальну власність Перемишля.

З того часу почалися баталії з міською владою. У результаті 24 квітня 2006 року Міністерство внутрішніх справ повідомило Об’єднанню, що мер Перемишля звернувся до прем’єр-міністра з проханням підтримати передачу Народного дому українській спільноті. До справи мало долучитися Міністерство національної оборони Польщі: воно би віддало міській владі інший будинок зі своєї власності – Фонд державного майна на вулиці Ґродзькій 4 – взамін за Народний дім, який перейшов би до української громади. Опісля голова ОУП  Петро Тима та очільниця Федерації польських організацій в Україні Емілія Хмельова звернулися до президентів обох держав, Леха Качинського та Віктора Ющенка, щодо повернення громадам будівель Народного дому в Перемишлі та Польського дому у Львові.

Переговори тривали ще кілька років, довелося запустити політичний, а не юридичний механізм, щоби будинок міг мати власника – українську організацію. До дій Об’єднання прихильно поставилася партія «Громадянська платформа», яка тоді була при владі. У серпні ОУП звернулося до мера Роберта Хоми із заявою про продаж будинку організації (без проведення тендеру і з урахуванням максимальної знижки). 5 жовтня 2010 мер назвав ціну – 3 мільйони злотих. 16-17 лютого 2011 року на іншу квартиру переселили останню мешканку будинку. 

Закінчення одіссеї

21 березня 2011 року в офісі нотаріуса Єжи Облера в Перемишлі оформили документи про продаж українським громадянам Польщі, яких репрезентує ОУП, будівлі товариства «Народний дім». Об’єднання представляли голова організації Петро Тима та членкиня Головної управи Стефанія Лайкош, а державну сторону – мер Перемишля Роберт Хома.

Нотаріус перевірив дані учасників угоди, зачитав акт, і вони поставили під ним свої підписи. Таким чином Народний дім на вулиці Костюшка став власністю ОУП. Свідками підписання документів були представники українських організацій: тодішній президент Світового конгресу українців Евген Чолій, Зенон Потічний з товариства «Закерзоння» з Канади, Іван Іванюра, який представляв це ж товариство та заразом – Конгрес українців Канади і (разом з Юрієм Фотієм) канадсько-українську торгову палату, а також Марія Туцька – тодішня голова Перемиського відділу ОУП.

Акт продажу стосується суми у приблизно 30 тисяч злотих, оскільки підкарпатський воєвода дозволив продати Народний дім за 1% його вартості. У той же день перед початком шевченківського концерту його учасники були свідками символічної передачі Робертом Хомою найважливішої української будівлі в Польщі у власність громади. Таким чином завершилася багаторічна одіссея з поверненням українцям Народного дому.

***

Стаття підготовлена на основі матеріалів з «Нашого слова» та інтернет-ресурсів.

Поділитися: