Богдан Гальчак ■ ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА ■ №31, 2014-08-03
У серпні 1914 р. Австро-Угорщина і царська Росія опинилися у стані війни. Це був фраґмент великого конфлікту, який в історію увійшов як Перша світова війна. Австро-Угорщина вела війну в союзі з Німеччиною, а Росія була союзником Англії і Франції. Одна з причин початку воєнних дій – це боротьба за українське населення Галичини та Угорської Русі. Нічого дивного, що російський наступ на першому етапі війни був скерований саме в напрямку Галичини. Метою царської армії було прорватися через Карпати на територію Угорського Королівства, змусити Угорщину капітулювати і тим самим спричинити розпад цієї держави. Оскільки серед слов’янських народів, поневолених Угорщиною, російська держава мала популярність, вона б отримала тоді домінуючу позицію в цій частині Європи.
Наступ Росії був несподіванкою для австрійських військ. Росіяни вдерлися у глибину Галичини, досягаючи в листопаді 1914 р. лінії: Тарнів – Горлиці. Дійшло до запеклих боїв за карпатські перевали, однак росіянам не вдалося їх поконати. У травні 1915 р. австрійські та німецькі війська почали контрнаступ у районі Горлиць. Фронт був переламаний. Битву під Горлицями 2–6 травня 1915 р. вважають одним з найважливіших боїв Першої світової війни. Австрійські і німецькі війська витіснили царську армію з Галичини. У червні 1916 р. російські сили знов намагалися атакувати, тимчасово займаючи частину Галичини. Але військові дії прибрали дуже некорисний для царської Росії характер. Російська армія зазнавала поразок. Німецькі та австрійські війська вдерлися углиб царської держави.
Війна поглибила поділ в українській громаді Галичини. Москвофіли стали на сторону Росії, а українські національні діячі – на сторону Австро-Угорщини і Німеччини. При австрійській армії постав добровільний Український леґіон. У його основі були члени організації «Січ», яких називали Січовими стрільцями. Москвофіли вітали російські війська, як визволителів, і старалися давати їм допомогу.
Часи російського військового правління в окупованій Галичині були брутальні. Росіяни впровадили російську мову в адміністративні установи. Українську мову вони старалися цілком елімінувати з суспільного життя, намагалися також нав’язати греко-католикам православ’я. Окупаційна влада заарештовувала українських національних діячів, яких потім вивозили у глибину Росії. Заарештовані готові були покласти відповідальність за своє ув’язнення на місцевих москвофілів, яких звинувачували в доносах на українських «винуватців» окупаційній владі.
Війна не оминула і Лемківщину. Вже перед вибухом війни австрійська військова контррозвідка уважно спостерігала за ситуацією в реґіоні, населення якого було знане з москвофільських настроїв. У лемківських селах створено сітку таємних інформаторів. Офіцери австрійських військових частин, які стояли в Галичині, отримали чіткі інструкції, як себе вести у відношенні до українського населення. Вони знали, що в селах, у яких функціонують читальні товариства ім. А. Качковського, переважають москвофіли. Знали також назви москвофільських часописів. Знайдення такого часопису в когось у хаті означало, що її господар є переконаним москвофілом.
Ще перед війною австрійська влада визначила локалізацію таборів інтернування для москвофілів Галичини, а контррозвідка приготувала списки осіб, підозрюваних у сприянні Росії. Коли почалася війна, австрійське військо відразу провело арешти в лемківських селах. Особи, які австрійська влада особливо ненавиділа, були розстріляні. Така доля спіткала визначного пропаґандиста православ’я на Лемківщині Максима Сандовича (1886–1914). Уже 1912 р. його заарештували і звинуватили у шпіонажі на користь Росії. М. Сандович став перед судом присяжних у Львові разом з православним місіонером і двома провідними москвофільськими діячами Галичини. Суд (6 червня – ред.) 1914 р. видав вирок, у якому визнав звинувачених невинними. М. Сандович повернувся на Лемківщину, де продовжував місіонерську діяльність. На початку війни його знову арештували і 6 вересня 1914 р. розстріляли на подвір’ї в’язниці в Горлицях.
Інших заарештованих лемків скеровано переважно до табору інтернованих у Терезині на території Чехії. Спочатку їх тримали в місцевих казармах, пізніше побудовано дерев’яні бараки, оточені колючим дротом. Але 1915 р. можливості приймання нових інтернованих у Терезині вичерпалися. Людей, що були інтерновані на Лемківщині, керували до інших таборів. Страшну славу серед лемків дістав табір Талергоф біля Ґрацу в австрійській Стирії. В цьому таборі перебувало близько 20 тисяч інтернованих, переважно москвофілів з Галичини та Буковини. Серед них – близько 1915 лемків. Переважно це були духовні особи та представники інтеліґенції. У таборі тримали також російських полонених. Умови перебування були дуже важкі. Не вистачало продуктів харчування і медичної допомоги, давала про себе знати сувора альпійська зима. У таборі померло тоді близько 1765 інтернованих осіб, серед яких було 168 лемків. У австрійських таборах загалом перебувало біля 5 тисяч лемків.
У той час, коли австрійська влада за сприяння Росії проводила арешти лемків у Галичині, Канада масово інтернувала українське населення, звинувачуючи людей у підтримці німців. У канадських таборах для інтернованих опинилося й багато лемківських родин. Канада, яка входила до складу Британської Корони, залишалася в стані війни з німцями та Австро-Угорщиною. Місцева влада визнавала всіх еміґрантів з тих країн за вороже населення. Жертвами такої політики були, в основному, галицькі українці, які поселилися в Канаді.
Російські війська, які увійшли на Лемківщину, місцеве населення привітало з ентузіазмом. Більша частина реґіону 1914 р. опинилася під російською окупацією. Лемківщина стала зоною фронтових дій. Мешканці лемківських сіл гинули унаслідок артилерійського обстрілу. Горіли хати. Інколи на території села доходило навіть до багнетного бою між солдатами ворожих армій. Однак найважчі часи для лемків надійшли після битви під Горлицями і переможного контрнаступу австрійських військ.
Частина москвофільських діячів, боячись репресій, разом з родинами відійшла з царською армією, що відступала. Їх у Росії прийнято, як біженців. Спрямували їх до різних місцевостей, де вони мали перебувати до закінчення війни. Після більшовицької революції, під час Громадянської війни, лемки опинилися у важкому становищі. Більшовики відносилися до них, як до українських біженців з Галичини, тобто як до ворогів, оскільки ті були дуже прив’язані до релігії і царської влади.
Після повернення австро-угорської влади на Лемківщині розгорілося маленьке «пекло». Австрійські солдати відносилися до всіх лемків, як до зрадників. Особливо ті військові частини, що складалися з угорців, були охочі до «покарання» москвофілів. Нерідко австро-угорське «визволення» села починалося від побиття мешканців, включно з жінками і дітьми. Інколи організовано одноразові суди, на яких виносилися смертельні вироки для людей, котрих звинуватили у співпраці з царською армією. Замість шибениць часто використовували дерева. Багато лемків арештовано й ув’язнено в таборах для інтернованих.
Після воєнних дій на Лемківщині залишилися знищені села і військові цвинтарі. Перша світова війна, передусім, дуже поглибила розлам лемківської громади. Москвофіли звинувачували українських діячів за репресії, які велися проти москвофілів, твердили, що це, власне, вони видали їх австрійцям.
Явище доносів дійсно існувало. Чи рішучу роль у них відігравали якраз мотиви політичні? Можна думати, що частіше ішлося про особисті образи. Видатний чеський письменник Ярослав Гашек написав роман «Пригоди бравого вояка Швейка». Частина подій, описуваних у романі, проходить у Галичині під час воєнних дій 1915 р. Це фактично белетризований пам’ятник автора, який брав участь в описуваних подіях. На сторінках свого твору чеський письменник описав село Климонтів у Галичині: «…Хоч село було велике, там виявився лише один пристойний будинок – велика сільська школа, яку в цьому суто українському краю вибудувало галицьке крайове управління з метою посилення полонізації села (…) Позаду школи, у шкільному саду, від вибуху крупнокаліберного снаряда залишилася велика вирва. В кутку саду стояла міцна груша, на одній з її гілок теліпався шматок перерізаної вірьовки, на якій ще недавно гойдався місцевий греко-католицький священик. Його повішено за доносом директора місцевої школи, поляка, та звинувачено в тому, що був членом партії старорусів і під час російської окупації відправляв у церкві Службу Божу за перемогу зброї російського православного царя. Це була неправда, бо у той час обвинуваченого тут не було взагалі. Він перебував тоді на невеликому курорті, якого взагалі не торкнулася війна, – у Бохні-Замурованій, де лікувався від каменів у жовчному міхурі. У повішенні греко-католицького священика відіграли роль декілька факторів: національність, релігійна ворожнеча і курка. Річ у тім, що нещасний священик перед самою війною вбив у своєму городі одну з директорових курок, які видзьобували посіяне там насіння дині.»
Очевидно, ті, хто доносив, часто не розуміли, які страшні наслідки у воєнній реальності можуть мати необережно сказані слова про сусіда. Кожний індивідуально вирішував і за рішення ніс відповідальність. ■
