Єва Кравчук ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №45, 2020-11-08

Автор п’єси «Номери» та режисер однойменного фільму Олег Сенцов листувався з продюсеркою фільму Анною Паленчук, ще сидячи в полоні за ґратами російської в’язниці. За допомогою листів узгоджував з нею співрежисера, персонажів і навіть декорації майбутньої стрічки. Після виходу на волю йому вдалося матеріалізувати свій твір у форматі повнометражного кіно.

Варто зазначити, що Сенцов хотів, аби фільм вийшов мовою оригіналу, російською. Але після отримання фінансування від Міністерства культури України і з огляду на потребу саме в україномовному контенті п’єсу було перекладено українською мовою, а редактуру узгоджено з Євгенією Врадій, яка добре знайома з Олегом і відчуває його стиль та до цього була другою режисеркою у Сенцова на «Гамері» і стрічці «Носоріг».

«Номери» презентувалися на кінофестивалі «Ukraina! 5 Festywal Filmowy», який стартував у Варшаві 21 жовтня. Це історія про соціум у полоні системи, де кожен з учасників гри має свій порядковий номер, завдання і віру в «Бога» – Великого Нуля. У світі номерів усе підпорядковується суворим правилам, суддям і правителю, якого ніхто ніколи не бачив, але щосили боїться.

Стрічка розповідає про десять осіб, що поділяються на «парних» – дівчат і «непарних» – хлопців. У всіх є своя пара, але щоночі між командами судді встановлюють високий паркан, аби кожен був на своєму місці. Двоє суддів з гвинтівками протягом дня стоять, контролюючи дотримання правил. «Перший номер» – чоловік середніх літ, із сивим волоссям і великою книгою правил під боком. Саме з нього починається ранок, він дає свисток для «старту», дозвіл на прийом їжі, і за його командою всі йдуть на «відбій». «Номер два» – його пара, жінка з довгим чорним волоссям, яка згори дивиться на всіх, вважаючи себе найліпшою і найголовнішою. Але, звісно, після номеру першого. «3» – старий дідусь, що має ознаки деменції, але також красиву пару – «четвірочку», молоду дівчину, яка не дотримується заборони бути з кимось поза своєю парою. З неї і почалися плітки і поступове порушення правил.

«П’ятий» – його ще називали «Пузань», бо він має тонкі руки й ноги, але величезний живіт – хитрий і підлий чоловік. «Шоста» – маленька жіночка, активна підбурювачка до протестів. Але сама в них участі не бере. «Сьомий» – тихий боягуз, який здатен на страшні речі, але каже: «не сьогодні, а завтра. Обов’язково завтра». «8» – білявка, яка до нестями кохає свого партнера і бореться за його увагу будь-яким способом. «Дев’ятий» гравець – хоробрий і принциповий юнак, який зміг похитнути систему, котра натомість не зламала його. «Десяточка» – маленька дівчинка, закохана в життя, яка живе з великим страхом порушити систему Великого Нуля.

Фільм розпочинається з кадру, в якому ми бачимо велику сцену позаду, а по боках – ворота: на лівих написано «СТАРТ», на правих – «ФІНІШ». Під суддями – табло і коментаторська кабіна. Від кабіни до самої авансцени натягнута сітка висотою з людину. Усе старе, запущене, але розставлено суворо симетрично. І раптом починається метушня. Перший. Другий. Третій… Десятий – хвала великому Нулю.

Номери намагаються побороти свої страхи, отримавши свободу. Але у них немає можливості обирати свою долю, роблячи те, що подобається їм насправді. Вони вже звикли до однакового розпорядку дня, який передбачає виконання безглуздих щоденних завдань, прописаних у правилах. Допоки не з’являється «одинадцятий», який розбиває непохитну віру в «Бога», порушивши десятки правил. За це його карають і садять до клітки, аби не заважав жити за правилами.

Фільм показує, як у світі важко боротися з тими, хто «знає краще», «бо ми так сказали», «ти не перший, а 11, от і стань в кінець». І навіть не дивлячись на те, що хлопець бігав швидше за всіх, мислив глибше і мав вигляд Аполлона – його закрили в клітці як ненормального і божевільного, надаючи перевагу старому й немічному дідові.

Спочатку екранізація п’єси видається нісенітницею, вимислом, на який не варто витрачати час. Якісь номери, жінки, бородатий дідусь і дивна акторська гра, що нагадує шкільний спектакль. Здається, це театр абсурду, де грають не професіонали, а аматори. Але згодом, коли глядач звикає до кожного героя, їхніх характерів, історій – починається справжнє кіно, де у кожного вже є улюблений гравець, дратуючий персонаж і хвилювання за стосунки героїв. Попри просте існування між номерами розгортаються романи, конфлікти, там навіть народжується дитина, яка змінює життя всіх номерів. Фільм з кожною сценою вражає усе більше, показуючи справжню людську суть. У світі номерів існує зрада друзів, наслідки протестів і тотальна поступливість власним принципам, аби не розгнівати Великого Нуля. Але після бунту «дев’ятого» усі тепер хочуть самостійно вирішувати свою долю, отримати імена і створити новий світ, де будуть панувати їхні закони.

Попри вигаданий світ фільму у ньому чітко видніється наша реальність. Олег Сенцов не тільки показав алюзію на тюрму, він зобразив людей у суспільстві, де є сильна, непохитна система, якій вони підпорядковуються з народження. А коли хочуть щось змінити – їх душать і «дискваліфікують з гри», бо треба бути як усі, бути в системі, працювати на неї.

***

«Номери», драма, антиутопія. Режисери: Олег Сенцов, Ахтем Сеітбалаєв, Польща, Україна, Чехія, Франція, 104 хв, 2020.

Поділитися: