Перспективи української громади: думки активістів з Любичі-Королівської та Ґданська

Орест Лопата ■ 30-ліття ОУП ■ №25, 2020-06-21

Після 1947 року Любича-Королівська стала на східних рубежах Польщі своєрідним «українським островом Робінзона Крузо». І сьогодні займає у свідомості закерзонців особливе місце – а надто серед нащадків жителів Любачева, Корнів, Верхрати, Річиці, Гребенного, яких депортували у рамках акції «Вісла» 1947 року .

Українські старожили регіону Помор’я жартують, що, на щастя, у комуністичній Польській Народній Республіці населення можна було депортувати лише за сотні кілометрів – до Любичі чи Ґданська, а не за тисячі, як в СРСР – до Сибіру. Рідні землі Закерзоння, зокрема Любачівщини, мали би бути фундаментом нашої національної свідомості. Проте зараз нащадки виселенців приїжджають туди переважно раз на рік – відвідати могили пращурів.

Таким «українським Робінзоном Крузо» є зараз у Любичі-Королівській Роман Божик. А у Ґданську за національну свідомість громади багато років бореться Олег Гнатюк.

Роман Божик, голова ланки Об’єднання українців у Польщі в Любичі-Королівській (Томашівський повіт)

Фото з архіву Романа Божика

На початку 1990-х років ми раділи з докорінних змін, нового суспільного та політичного ладу в країні. На жаль, така ейфорія у громаді тривала недовго. Події наступних років стали для нас «холодним душем». Однак, на мою думку, добре, що перш за все ми створили тоді Об’єднання. Не треба було відсторонювати усіх «старих» діячів Українського суспільно-культурного товариства. Для мене зміна УСКТ-ОУП була вдалою ліберальною організаційною трансформацією. У перші роки Об’єднання на хвилі природного ентузіазму справи йшли дуже добре. Тоді серед нас були Юрій Рейт та Мирон Кертичак – чудові громадські активісти. Коли ж вони перестали брати участь у діяльності організації, почалися проблеми. Насамперед – через протидію з боку місцевої влади. У ланках ОУП стало складніше працювати, з’явилися фінансові труднощі. Зараз же можна помітити загальну організаційну кризу на місцях та серед керівництва Об’єднання.

Мені важко розмірковувати про майбутнє нашої громади, хоча знаю: серед нас лунають думки про те, що ОУП ніби опинилося на початку шляху. Сьогодні треба докласти багато зусиль, аби пригадати та відновити тодішній стартовий потенціал нашої організації. Зробити це буде складно, бо певні процеси вже стали незворотними. Важливий фактор – погане ставлення до нас місцевої влади, яка в останні роки пройнялася духом нової «кресової» історичної політики правлячих політичних кіл. На початку існування Об’єднання нами дуже цікавилися та допомагали працювати – і місцеве самоврядування, і центральна влада. Ми ж у Любичі-Королівській були єдиним гуртком ОУП у тодішньому Замойському воєводстві. Зараз на нас звертають набагато менше уваги, хоча ми доволі активні, проводимо тут традиційні культурні заходи. Відомо, що, коли немає підтримки «згори», наші люди втрачають зацікавлення у громадській роботі.

На найближчому з’їзді ОУП треба порушити також питання ставлення до нас, української нацменшини у Польщі, з боку державної влади в Україні. Зараз ми не бачимо зацікавлення Києва нашими справами і проблемами. Обрання президентом Володимира Зеленського тільки погіршило ситуацію, бо Україна втратила свій престиж у Польщі, а це також впливає на ставлення тутешньої влади до нас. Та й у самій РП наша доля залежатиме від того, кого оберуть главою держави. Одним словом, вважаю, що на нас чекає темне майбуття.

Олександр Гнатюк, голова Українського християнського братства ім. св. Володимира Великого у Ґданську

Спочатку критику Українського суспільно-культурного товариства з боку нашої свідомої молоді на зламі 1980-90-х років можна було назвати поміркованою та ліберальною. Я згадую сьогодні ці критичні статті, що виходили в незалежному студентському часописі «Зустрічі»; були також листи окремих активістів до Центрального комітету польської Об’єднаної робітничої партії – щодо зміни ставлення влади до національних меншин. На початку 1990-х ми всі усвідомлювали необхідність перемін у нашому середовищі. Однак треба було бути обережними, або, пропонуючи докорінні реформи, «не передати куті меду».

Наше майбутнє залежить від надійних джерел фінансування, державної підтримки громадських нацменшинних організацій. Нам варто також знати, що, приміром, у країнах Західної Європи та у США держава не підтримує культурні проєкти національних меншин. Нам у Польщі також треба знайти рішення у цій скрутній ситуації, беручи до уваги досвід української діаспори у світі. Врахувати варто також те, що багато культурних заходів зараз проводиться не з ініціативи нашого середовища та Об’єднання зокрема. Для нашої громади усе це може бути цікавим викликом, спонукатиме активно шукати партнерів для культурного обміну між Польщею та Україною. Треба налагодити співпрацю із тими, хто зацікавлений у появі українських культурних проєктів на польському ринку.

Фото Андрій Степана

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*