ПЕТРОВИ Козубскому – 100 років!

Петро ШафранЛЕМКІВСКА СТОРІНКА2010-09-02

{mosimage}

Петро Козубский народився 7.07.1910 р. в Теличи. Пережив обі світови війни і, як на тоти роки, здоровий, справний фізично і умислово та розмовний.
7 липня 2010 р. Ювілярові склали побажаня представники влади, а 11 липня до хати П. Козубского приїхала делеґація од ОЛ: заступник голови Василь Шлянта і секретар Еміль Гойсак. У присутности найближшой родини, привитали ювіляра з його 100-літям та іменинами, вручили грамоту та жичили здоров’я і спокійних дальших років житя. Приїхав тіж парох Криниці о. митр. Іван Піпка, жеби привитати свого найстаршого парафіянина.

Я попросив п. Петра розповісти дашто читачам “Нашого слова” о своїм пережитим 100-літю.

Як Ви проживали, што щасливо і здорово дожили так прекрасного віку?
-Дитячи роки минули мі іщи за Австрії. Зараз по війні ходив -єм до нашой велькой руской школи в Теличи. Початково в першій клясі писали ми на табличках рісіком. Як обі сторони таблички били записани, то першу стералося шматком і наново мож биво писати дашто інше, наприклад, записувати рахунки ци рисувати. Пізнійше писали-зме олувком, а в старших клясах пером, замачаним в атраменті.
У Теличи поляків било барз мало, мали свою каплицю, костела не било, але як італияне збудували в Теличи ґатер – тартак – приняли до роботи кількох поляків, товди каплицю розбудували і повстав костел. Для польских діти створили польску клясу в нашій школі, пізнійше в охоронці польску школу, потим повстала окрема польска школа, то од того часу били в нас дві початкови школи. Я в рр. 1927-1930 вчився столярки аж в Бєльску- Бялій і там їздивєм ровером, бо ту ближше не биво такой професійной школи.
У роках 1940-1945 Телич бив векшом ґміном, діяла світлиця, читальня, почта, а в нашій школі вчили не лем писати, читати, рахувати, але і як печи, варити, ґаздувати і дашто помайструвати. У тих роках юж- єм до школи не ходив, але ґаздував і столярував, жив зо вшиткима в згоді. Оженив єм ся в 1937 р. з Ружом, шлюб брали зме в церкви і ціла моя родина ходила до церкви, бесідували-зме по-руски, бо товди так називали, а не як тераз гварят – по-лемківски.
По війні вшитко ся змінило, дуже наших люди в 1945 р. виїхало, як товди повідали – до Росиї, решту депортували акційом “Вісла” в 1947 році на понімецки землі, залишилися лем декотри мішани родини. Мене не вигнали не лем зато, же жена била полька, бив- єм потрібний, бо робив- єм столярку до ґмінних будинків, а по війні било што ремонтувати.
Як руснаків вигнали, перестала існувати наша школа, читальня і церква, а люде зачали ґадати лем по-польски. По- руски, ци як повідали інши, по-українски або по-лемківски – не било з ким побесідувати. Таких, як я, котри уважалися руснаками, перешлідували декотри урядники, убовці, міліціянти і їх помічники ормовці, а з них найбарже знаний перекінчик Миколай Рибак. Мене навет арештували і тримали два тижні на постерунку МО в Теличи.
Деси по 10-х роках скінчилося явне шуканя ворогів людовой Польски. Зачали поєдинчо вертати лемки з вигнаня, але лем тоти богатши, што могли купити даки хижи або одкупити од осадників свої давни господарки.
Кілька родин вернуло з вигнаня до Телича, Мушинки, Поворозника і Крениці, они тримаются свого. Втішив єм ся, як в Крениці зачали правити наши Служби Божи од 1983 р. бо так довго не мав- єм змоги ходити до церкви. Добрих кілька років тому креничанам звернули церкву, яку виремонтувано і привернено єй наш східній вигляд. Там маме наши одправи. Біда лем в тим, же тоти молодши забили юж по-нашому ґадати і їх не тягне на наши одправи і зато мало нас їхат з Телича до церкви в Крениці.

А як Ваша родина?
-Дівка Ірена видана за Андрія Риствея, мают дві дівки, жиют коло Лодзі. Друга дівка Стефанія має мужа Владека Круліковского, жиют в Теличи недалеко мене, у своїм домі, мают дві дівочки і сина. Син Антоний женатий, має три дівки, проживают на Шльонску. Дочекав-єм ся 8 внуків, 5 правнуків і іщи більше праправнуків.
Юж минуло 14 років од смерти мойой жени. Залишив-єм ся сам, але моя дівка Стефка часто до мене заходива, хоц я сам собі радив, бо любив вшитко вдома собі зробити, їсти зварити, попрятати, понаправляти в хижи і што треба в загороді поробити. Докля міг- єм, вшитко сам собі поробив, все- єм бив у руху, часто пив нашу мінеральну воду “Теличанку”, не курю папіросив і не п’ю часто палюнки. Хибаль тото допомогло мі тоти довги роки прожити в здоров’ю.
З нашой найближшой родини лем я і сестра Марія (юж прожила 94 р.) зостали зме в Теличи. Два мої братя Михав і Антоний виїхали 1945 р. на далеку (східню) Україну, там залишили вшитко, што мали, і вернули коло Борислав’я. Других двох братив – Івана, Штефана і родичив (Анєлю і Леона) – охопила акція “Вісла”. Штефан вернув з вигнаня до Мушинки, але юж не жиє. Родиче не вернули, померли на заході.
П’ять років тому я оженився другий раз з креничанком Марійом Креницком, яка в часі большевіцкого терору на Україні, у молодих роках пережила вельке горе на Сибіри.

Красні дякую Вам за розмову і жичу вшиткого найкращого в дальших роках житя, а найбільше доброго здоров’я.

“Наше слово” №36, 5 вересня 2010 року{moscomment}

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*