Павло Лоза ■ РОЗМОВА ■ №30, 2024-07-28

Навіть якщо президентом буде Трамп, усе одно допомогу Україні надаватимуть. В цьому впевнена Марія Дупляк, виконавчий секретар Українського конгресового комітету Америки, яка походить із Сянока.

– Знаю, що у 2022-му до Перемишля приїжджали представники Українського конгресового комітету Америки й передали понад 100 тисяч доларів. Завдяки цьому протягом перших кількох місяців війни в Народному домі могли проживати біженці. Ви теж тоді були в Перемишлі?

– Ні, не могла прилетіти. Загалом у нас в Америці існує велика українська громада і різні організації. А Український конгресовий комітет, у якому я є секретарем, – це «шапка» для більшості українських організацій. Як тільки почалася повномасштабна війна в Україні, ми всі намагалися в різний спосіб допомогти Києву. Також знали, що найбільше біженців приїжджає потягами саме до Перемишля. Тому я була впевнена, що й тут потрібна допомога. Я сама родом із Сянока, тому мені й Перемишль – дуже близьке місто. Ми зробили в США збірку в наших організаціях і відділеннях наших банків (Український федеральний кредитовий кооператив «Самопоміч» – прим. ред.), які називаємо «кредитівками». І ці зібрані гроші передали до Перемишля.

– Скільки організацій об’єднує Український конгресовий комітет Америки?

– Ми діємо як парасолькова організація (об’єднання установ, які працюють разом у якійсь галузі, координують свою діяльність чи розподіл ресурсів – прим. ред.) для близько 20 українських організацій по всій території США. Це Пласт, Спілка української молоді, Лікарське товариство, Наукове товариство імені Шевченка у США та інші. І ми працюємо разом. Де б ми не виступали, у Білому домі, Конгресі чи Сенаті США, завжди говоримо одним голосом. Один-два рази на рік наш Комітет організовує Українські дні у Вашингтоні. І справа не в якомусь фестивалі. Ми у рамах цих днів їдемо до Конгресу Сполучених Штатів, щоб представити наші питання, переважно пов’язані з Україною. Завдяки таким візитам у квітні цього року Конгрес США ухвалив пакет допомоги українській державі на 60 мільярдів доларів. Треба сказати правду: самі конгресмени на такий крок не погодилися б. Знаю, що тут вплинула наша діяльність. І це робимо так: ідемо та розмовляємо з конгресменами, щоб вони підтримали, серед іншого, наші пропозиції щодо допомоги Україні. Це наша задача.

– Яка у вас ще є форма тиску на політиків?

– Через приватні контакти. Якщо хтось із нашої організації знає конгресмена чи іншого політика, він призначає зустріч і йде з ним поговорити. У моєму регіоні, Клівленді, є четверо конгресменів. Перед затвердженням квітневого пакета допомоги Україні ми спілкувалися з різними політиками, але на цьому робота не закінчилася. Тому що потім ми йшли подякувати й продовжували говорити про різні питання перед самітом НАТО у Вашингтоні. Зараз Михайло Савків, голова Української національної інформаційної служби при нашому Комітеті, серед іншого, представляє наші інтереси у Вашингтоні. Він один із тих людей, завдяки яким ми можемо співпрацювати з політиками. Додам, що в цій інформаційній службі свого часу працювала Катруся Чумаченко, дружина президента України Віктора Ющенка.

– У листопаді в США очікуються президентські вибори. Що ви робите в цьому контексті?

– Саме з огляду на вибори в жовтні ми проводимо з’їзд організації. Ми не знаємо, що буде в листопаді. Але нам потрібно працювати зараз, щоб мати контакти як із демократами, так і республіканцями. Незалежно від того, кандидат якої партії на сьогодні лідирує в опитуваннях.

– У Польщі існує така оцінка ситуації з американськими виборами, що прихід до влади Дональда Трампа означає припинення військової підтримки України.

– Я думаю і сподіваюся, що цього не буде. Вірю, що навіть на чолі з Трампом США будуть співпрацювати з Україною.

– Хочу запитати про вплив війни в Україні на українську громаду в США. Як виглядає співпраця старої діаспори з українськими емігрантами, які почали прибувати після 1990-х років, а також з останньою хвилею еміграції, після лютого 2022 року?

– Повоєнна українська еміграція, яка почала прибувати після Другої світової війни, будувала осередки, зокрема й наш Український дім у Клівленді. Саме це покоління почало будувати церкви. Цю повоєнну еміграцію я відношу до другої хвилі, а до першої належать українці, які приїхали до США на початку XX століття. Себе я зараховую вже до третьої та четвертої хвиль. Кінець 1960-х – початок 1970-х – це період, коли багато українців приїжджало до США та Польщі. Після приїзду в США я майже одразу почала працювати в різних організаціях, котрі створювали післявоєнні мігранти. Куди б я зараз не звернулася в Штатах, знаю українців, які емігрували з Польщі. Багато з цих людей, як і я, мали досвід роботи в Українському суспільно-культурному товаристві (УСКТ). До наших організацій приєдналася також наступна хвиля емігрантів із Польщі та України. Але ті українські емігранти, які зараз приїжджають, до нас не приєднуються. Це сумно, тому що моє покоління та старші з часом, що природно, покинуть організацію. Є побоювання: чи буде кому нас замінити? Часто українці, котрі зараз приїжджають у США, створюють власні організації, нерідко говорять російською. Мені це боляче.

– Але є покоління українців, які виросли в США і закінчили суботньо-недільні школи. Вони вас не підтримують?

– У нас є дві молодіжні організації: Пласт і Спілка української молоді. Раз, буває, два рази на рік ми проводимо лідерський семінар нашої організації у Вашингтоні. До цього кількаденного тренінгу також залучено Посольство України. На вишкіл приїжджає небагато людей, у середньому 3-4 особи з більшого міського центру, де є велика українська громада. Так ми готуємо майбутніх лідерів. Я сподіваюся, що ці молоді люди, які зараз є активними в молодіжних організаціях, з часом стануть членами нашого Комітету. Я сама пройшла такий шлях: спочатку була у Спілці української молоді, а потім приєдналася до Комітету. І так у цьому Комітеті я вже 24 роки. Зараз моя дочка обійняла секретарство нашої місцевої української організації. Вона закінчила українську школу в США. Тож окремі люди молодого покоління долучаються до суспільної роботи. Наприклад, директор Українського федерального кредитового кооперативу «Самопоміч» є моїм заступником у Комітеті. Крім того, що я секретар Українського конгресового комітету Америки, також виконую обов’язки президентки українського видавництва.

– Ви заснували це видавництво?

– Ні. Коли Україна була ще в складі Радянського Союзу, ми заснували тут компанію «Комп’ютопринт» (Computoprint), яка, серед іншого, друкувала листівки, котрі відправляли в Україну. Їхнє видання та більшу частину видавничої діяльності фінансувало Американське центральне розвідувальне управління (Central Intelligence Agency, CIA). Уже після 1990-х років, коли Україна стала незалежною, фінансування було припинено. Тоді ми взяли справу у свої руки. Я власниця цього видавництва з 1996 року. З нами працюють тільки українці. Друкуємо матеріали для українських наукових установ Америки, україномовні часописи, що виходять у США. А заснував компанію «Комп’ютопринт», котра з часом перетворилася на видавництво, українець, коріння якого також походить із Сянока.

– Сянік і Лемківщина часто згадуються в нашій розмові, коли йдеться про нинішніх діячів української громади в США.

– Тому що моя громадська діяльність, як і багатьох інших, почалася на рідних землях у Польщі. Додам, що зі своїм чоловіком я познайомилася під час роботи в УСКТ у Сяноці. У Повітовому будинку культури ми мали свою домівку. Молодь із Сянока, Команчі та інших сіл Сяніцького повіту приїжджала і збиралася там. Після весілля ми з чоловіком поїхали в США, і майже відразу зайнялися громадською діяльністю. У 1983 році мене навіть було обрано головою Організації оборони Лемківщини в США, двадцять років я була редакторкою часопису «Лемківщина». Через Організацію оборони Лемківщини я увійшла до структури Українського конгресового комітету Америки. Але часто повертаюся до рідного міста. І зазвичай, коли буваю в Сяноці, намагаюся поїхати й в Україну. Уперше я побачила її лише у 1992 році. 2017-го їздила в Україну з онуками на футбольний турнір, де виступала наша українська футбольна команда із США. Моя внучка щаслива, що змогла побачити Україну, тому що я розумію, що поки триває війна, вона туди не поїде. Моя донька також сказала, щоб я поки що відмовився від поїздок в Україну. Але обов’язково колись туди повернуся.

Поділитися: