Подорож крізь історію Бескидів у книзі Адама Робінського

Григорій Сподарик ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №11, 2020-03-15

Книжка Адама Робінського – це мандрівка Бескидами, віддзеркалена у кількох десятках записок, які не поєднуються в одне ціле. Тому прочитане залишиться у пам’яті не як суцільна розповідь, а радше як окремі історії та рефлексії, у яких – і кичери, і вовки та ведмеді, й густі трави, старі рейки, хати, цвинтарі та церкви. У книзі згадуються близькі нам місцевості – Устрики, Команча, Репедь чи Ветлина. Найбільше, однак, приваблюють розповіді про людей, яким довелося жити в тих горах. 

Ось історія хоча б однієї сім’ї. Матір депортували з-під Львова. Син якийсь час мешкав на території, де нині знаходиться Солинське озеро, що сховало під водою кілька українських сіл. Чоловік перебрався у гори. Його донька, щоб дістатися звідти до школи, мусила вставати ще до світанку. Попри все, вона здобула освіту, а потім потрапила в Італію, де стала фотографкою моди. Вона донині любить повертатися додому і мандрувати рідними горами. Навіть гарним кінорежисерам могло би не вистачити уяви, щоб написати таку історію, яку тут створило життя.

Адам Робінський, обходивши Бескиди, потрапив і на їхню українську та словацьку сторони. Там він відвідав, зокрема, село Микова, де жила Юлія Варгола – мати відомого американсько-лемківського митця Енді Воргола. Жінка народилася, швидше за все, у 1891 році, вийшла заміж, коли їй було 17, а у 1921 році потрапила у США. Там вона народила трьох дітей, серед яких був Енді. «Проста слов’янська жінка, якій вдалося у світі хмарочосів, бізнесу та хаосу виховати синів, один із яких став найвідомішим американцем у світі», – так про Юлію говорив один з героїв документальної стрічки «Абсолют Воргола», якого цитує Адам Робінський. Автор згадує, що відомий митець так і не побував у рідному селі матері, хоча часто надсилав  туди подарунки. Наприклад, жіночі туфлі на підборах, зроблені за власним дизайном, або свої картини. Серед подарунків була й платівка, на якій Юлія Варгола співає рідні русинські пісні. Багато таких артефактів можна побачити у музеї Енді Воргола у словацьких Меджилабірцях.

У мозаїку людських історій автор додає також греків, які потрапили до Бескидів після ІІ Світової війни. Вони були членами комуністичного партизанського руху, який зробив ставку на Сталіна, й тому мусили втікати з Батьківщини, де перемогли сили, які підтримували США та Велика Британія. Новий дім знайшли, зокрема, в Коростенку. Одна з них у розмові з письменником каже, що «доки вона тут є, то не дасть забути про греків». Розмова відбулася у відремонтованому будинку світлиці. Перша така установа разом з кінотеатром «Партизан» була створена у колишній церкві.

Таких сумних згадок про світ господарів цієї землі, депортованих у 1947 році в рамках акції «Вісла», у книжці дуже багато. Часто вони самі беруть слово. В одній із розповідей Адам Робінський згадує проект «Бур’яни» («Chwasty») мисткині Кароліни Ґживанович, яка привезла фрагменти рослинності карпатських лук до варшавської галереї «Захента» («Zachęta»). В одному з інтерв’ю вона переконувала, що навчилася «читати рослини» і може завдяки цьому встановити, де і що стояло у селі. Наприклад, там, де видно дві липи, була каплиця, а там, де ростуть півколом ясені, – церква. Кароліна Ґживанович погоджується з тим, що природа «стирає» історію місця, проте з іншого боку стверджує, що рослинність – це єдиний слід колишньої присутності людей, чия культура вже зникла. «У рослинах зберігається пам’ять про них», – каже мисткиня.

Розповідь Робінського доповнюють згадки про відомих дослідників Бескидів та Лемківщини: Станіслава Крицінського та Войцеха Крукара. Останньому депортовані українці допомагали відтворити оригінальні назви населених пунктів, які він наносив на свої карти. Станіслав Крицінський, у свою чергу, був одним із тих, хто записував спогади переселенців та дбав про їхній матеріальний культурний спадок.

Адам Робінський згадує також про русинську ідентичність і те, як на місцеве населення вплинули зйомки першого, радше невдалого, польського вестерну «Ранчо Техас». Таких мікро-історій у книзі – майже 80. Мандри з Робінським – не екзотичні, тим не менше в цю дорогу варто вирушити, щоби на мить опинитися на малій Батьківщині своїх предків або побратимів, побачити залишки їхнього світу. Уявну мандрівку варто здійснити і вживу – зрештою, настала весна!

***

Adam Robiński, «Kiczery. Podróż przez Bieszczady», Wydawnictwo «Czarne», 2019 r.

Адам Робінський, «Кичери. Подорож крізь Бескиди», видавництво «Чарне», 2019.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*