Кася Комар-Мацинська/Анна Домбровська ■ ГРОМАДА ■ №52, 2020-12-27

ПЕРФОРМЕНС

Кася

Речення про швидке обертання світу видалося мені вдалою метафорою. Ну бо про що тут довго балакати – дійсність навколо нас небезпечно вібрує, а ми пробуємо втриматися на ногах, намагаючись… постійно намагаючись щось зробити.

Фото: Пйотр Скшипчак

Одначе, коли я вже опинилася на цьому мосту, у ретельно змодельованій ситуації, й чекала, аби зосереди- тися лише на погляді другої людини, фон у кадрі і справді почав пульсувати, виводячи мене з рівноваги. Цього дня все несподівано стало білим, холодним і матовим. Тільки шапка Ані – червона, а очі – яскраво-блакитні.

Я понад двадцять хвилин вдивлялася у них, у заплутані дрібні зморшки навколо, у брови. Ви ніби тримаєтеся одна за одну, але ти відчуваєш кожний її рух. Іншої дівчини, подруги. Що ще? Трохи невпевненості, рішучості. Я хочу бути стабільною, я вища та важча, це моє завдання. Я сприймаю це серйозно, не дозволяю собі відхилятися. Прислухаюся, придивляюся, зосереджуюся. Я пильна, відповідальна. Сьогодні ми не впадемо, я цього не дозволю.

Тоді, у червні, все плавилося від спеки. Зал довкола нас був золотий… трохи, мабуть, також жовтуватий, кремовий або світло-персиковий… заповнений вишуканими, білими й переважно порожніми стільцями; в останньому ряду, під вентилятором, сиділи ми з Анею. Ми були втомлені, нам було гаряче, ми вчергове зробили разом вуличну акцію. Пам’ятаєш слово того дня? Повага. У нас не було інтернету, ми не рилися в мобільних телефонах, повітря довкола густішало від промовистих слів, що звучали з уст старших за нас людей, занурених у глибини власних спогадів та досягнень. Аня трималася в цій ситуації гідно, хоча майже втрачала свідомість.

Скрутила ноги у дивний вузол, час від часу кидала погляд у мій бік, даючи зрозуміти, що її можливості сприйняття дійшли до критичної точки. Я, зі свого боку, постійно крутилася, як зазвичай у таких ситуаціях, коли мій розум у паніці чекає на крапки у нескінченних, багатошарових, складних реченнях. Я пробувала записувати уривки мудрих фраз, хоча сама думка про те, що доведеться пробиратися крізь них знову, спричиняла головний біль. Аня раптом попросила аркуш із блокноту, звідкись витягнула зелену ручку. Швидко намалювала щось, від чого за рік і п’ять місяців залишиться тільки назва і міст через Сян. Ну, і ми.

– Я придумала новий перформенс. З тобою. Її очі засяяли. Довго намагаєшся відчути себе добре у таких стосунках. Я, може, й більша та важча, але вага знань, компетенцій та сміливості знаходиться з іншого боку. Ні, я не порівнюю себе свідомо. У підлітковому віці я мала двох подруг – у них були видатні здібності у двох різних сферах. Дві мети і дві вихідні точки. Мені знадобилося трохи часу, аби зрозуміти, що не про це тут ідеться. Близько вісімнадцятої хвилини, коли я спробувала поворушити пальцями та – о диво – нарешті розслабила плечі, я усвідомила, що тепер ми можемо так іще стояти і стояти.

Я схопилася за ще одну думку… Урешті-решт, це Перемишль, це міст. Може, настав час Великої Історії? 1918-го, 1939-го, 41-го… Може, хоча б оцього: Powiedz stary, za co giniesz? Жодна з цих думок не затрималася на довше. Я думала про перший сплав на байдарках, про себе з веслами у двомісній байдарці, про рух від берега до берега, про сміх крізь сльози… про перший трохи незграбний танець, про напружені плечі, про те, що люди мають на увазі, коли говорять про цей «потік» або про «віддати себе в руки іншої людини». Ніколи до цього у стосунках з поляком або полькою я не припиняла бути пильною. Я швидко зближаюся з людьми, вмію дружити. Це дуже дивно, зважаючи на мою вічну заплутаність. Я охоче допоможу друзям порадою. Завтра – завжди кращою, ніж учора.

Ці кільканадцять місяців, коли аркуш Ані лежав у блокноті, моя товаришка дала мені зрозуміти, що дружити не означає знати. Не означає також радити, бути напоготові, допомагати, коли ніхто тебе про це не просить. Бути в колі, коли дріботиш або біжиш своєю власною, звивистою дорогою.

Коли падаєш – вислухати, викурити цигарку, нагодувати макаронами. Коли щось тебе вразить – обмінятися двома реченнями в чаті або три місяці мовчати. Взятися за руки і тримати, хоча б на мосту. Аби показати, що це можливо. Без великих літер, ставлячи крапки. Нічого особливого.

Анна

Про цей перформенс, останній із серії, я думала від весни минулого року. Я чекала на вдалий час, зважувала доцільність сенсів, багато разів розповідала про нього з уяви Касі, яку запросила взяти участь.

І, мабуть, настала його хвилина. Перемишль, міст Перемиських орлят, 29 листопада 2020. Маніфест:

1. Я – полька. Я – українка. Ми – подруги.

2. Ми не походимо з Перемишля. Тут ми познайомилися.

3. Наша дружба – не декларація польсько-українського примирення.

4. Ми не потребуємо історичного прощення, аби дружити.

5. Ми втомилися від того, що нас заштовхують у контекст національної боротьби та мучеництва.

6. У нас є власна історія, яку ми можемо розповісти.

7. Ми хочемо говорити власним голосом.

Ми публічно виконаємо жест дружби. У його основі – давня дівоча, дитяча гра, у якій подруги бралися за руки і крутилися – чимраз швидше, намагаючись утримати рівновагу. Сьогодні ми вже не крутимося. Усе навколо обертається саме, а ми досі намагаємося втримати рівновагу і не відпустити рук іншої людини. Бо тоді – впадемо обидві. Ми – не українка та полька, ми просто подруги. Тут і тепер.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

*
*