Павло Лоза ■ ПОДІЇ■ №23, 2020-06-07

Нещодавно портал nowiny24.pl повідомив, що у Пикуличах знайдено кладовище із похованими там понад 3 тисячами солдатів, що загинули під час І Світової війни. У матеріалі зазначено, що швидше за все, на великому похованні пізніше було створено Український військовий цвинтар. Проте вже двадцять років тому Об’єднання українців у Польщі (ОУП) інформувало Міністерство внутрішніх справ, що такі поховання можуть там знаходитися.

Про поховання знали, але нічого не робили

Згідно з повідомленням порталу, понад три тисячі, а можливо, і більше солдатів різних національностей, що загинули під час Першої світової війни, спочивають на кладовищі на вулиці Каштановій в Перемишлі, у колишньому селі Пикуличі. Дотепер не було відоме точне місцезнаходження великого цвинтаря. Це стало можливим завдяки роботі з архівними документами.

Понад рік у справі пошуку угорських солдатів, що загинули у Першій світовій війні, співпрацюють Об’єднання фортечних ґмін фортеці Перемишль та Інститут і музей військової історії в Будапешті. Голова Об’єднання Мірослав Майковський, якого цитує портал, заявив, що однією з підказок, що там є поховання, були могили угорських солдатів в частині Українського військового цвинтаря.

Майковський, який є депутатом міської ради Перемишля, має на ува зі угорські пам’ятники, які у 1989 році українці з Перемишля перенесли на територію Українського військового цвинтаря, щоб зберегти їх від знищення. Про це свідчить документ 2000 року, який Перемиський відділ ОУП надіслав до Марека Бєрнацького, тодішнього міністра внутрішніх справ. Документ був направлений у зв’язку із запланованим перепохованням на ділянку біля пам’ятника-кургану «Борцям за волю України» (встановленому ще у 20-х роках XX ст.) членів Української повстанської армії (УПА). Вони загинули під час атаки на Бірчу у 1946 році та були розстріляні у 1947 році біля села Лішна.

«На фрагменті ділянки № 16, призначеному для поховання (членів УПА – прим. ред.), є кладовище німецьких, австрійських, російських та угорських солдатів періоду І та ІІ Світових воєн. Під час робіт з прибирання, проведених нами в 1989 році, були виявлені надгробки з відповідними написами, епітафії, чотири з них, щоб врятувати від повного знищення, були перенесені на кладовище воїнів Української Народної Республіки (УНР), решта були в повній руїні. Теж літні люди підтверджують, що було кладовище в цьому міс- ці», – написано у документі за 3 липня 2000 року. Ярослав Сидор, який головував тоді у Перемиському відділі ОУП, згадував теж у письмі, що у червні 2000 року під час впорядкування на території цвинтаря знайдено ідентифікаційний номер німецького солдата.

«Зважаючи на згадане у документі, ми вважаємо, що на могилах одних солдатів не повинні спочити кістки вояків УПА, оскільки це суперечить загальноприйнятим у Європі гуманітарним стандартам», – завершується документ до міністра внутрішніх справ, який потрапив теж до посольств Німеччини, Росії, Австрії та Угорщини. Отже, те, що неподалік Українського військового кладовища можуть бути інші поховання, було відомо від давна. Неодноразово про наявність інших, ніж українські, поховань (вояків Західноукраїнської Народної Республіки та УНР) згадував професор Анджей Запаловський, який є зараз депутатом міської ради Перемишля та одним із заступників голови ради міста.

У 2000 році збільшено територію Українського військового цвинтаря, і туди перенесено останки 47 членів УПА, які загинули в 1946 році під час атаки на містечко Бірча (зокрема, закатованих полонених), та останки розстріляних біля села Лішна після вироку військового суду під час акції «Вісла». Поховання, яке проведено у 2000 році, було повністю організоване Радою охорони пам’яті боротьби та мучеництва й особисто її генеральним секретарем Анджеєм Пшевозніком (нині покійним). Надгробні написи також були затверджені Радою. Тіла вояків УПА поховано у двох могилах.

Нещодавно Об’єднання фортечних ґмін фортеці Перемишль повідомило про висновки своєї роботи підкарпатського воєводу, Інститут національної пам’яті (ІНП) у Варшаві, відділення Інституту національної пам’яті в Ряшеві, а також посольства Угорщини, Австрії та Росії. Організація виступила з проханням відновити у цьому місці військове кладовище вояків І Світової війни.

Це означає, що воно мусило б охопити частину Українського військового цвинтаря, де зараз перебувають дві збірні могили членів УПА. Як відомо, існування Українського військового кладовища у Перемишлі, щорічні урочисті ходи вже багато років були ніби сіллю в оці Запаловському та Майковському. Звідти походить їхня неприхована радість з приводу того, що знайшлися документи, які показують знаходження на цій території інших поховань. У своїх статтях Анджей Запаловський не один раз прямо або опосередковано заявляв про потребу зміни статусу українського кладовища, тобто зміну назви, мовляв, насправді там поховані вояки інших армій.

Крім того, факт поховання біля кургану з часів Визвольних змагань 1917/21 років вояків УПА використовувався неодноразово, зокрема в антиукраїнських акціях, перемиськими кресов’янами. Кілька раз могили було осквернено. Під час візиту до Перемишля у 2009 році президента України Віктора Ющенка, вони погрожували пікетом, якщо президент віддасть шану не лише воякам УНР, а покладе квіти також біля могил вояків УПА. Українська державна сторона й дипломати з Варшави тоді дуже цього остерігались.

Під час процесу щодо нападників на ходу у 2016 році однією зі стратегій захисту у суді з боку злочинців було акцентування на тому, що «українці лише для обману кажуть, що в час ходи і урочистостей на кладовищі вшановують вояків Петлюри, насправді хода – це прояв бандеризму й возвеличення УПА». Допоміжні обвинувачі відповідали їм, що могили УПА на Українському військовому кладовищі встановив польський державний орган.

Варто зауважити, що цей орган, маючи у 2000 році інформацію про можливі поховання на цій території з часів I Світової війни, не змінив своїх планів.

В той час польській стороні, особливо Анджею Пшевозніку, було важливо зрушити з місця справу польських поховань на Личаківському кладовищі у Львові (т.зв. цвинтарі «Орлят»), задля цього потрібно було владнати питання українських поховань на території Польщі. Те, що все в результаті обернулося проти української громади і вкотре може допомогти провокаторам «підпалити» українсько-польські відносини на прикордонні, польську сторону, як видно, не дуже турбувало. Пріоритети були іншими.

Подвійні стандарти

У травні відбулася ще одна подія, пов’язана з місцями пам’яті та українцями у Польщі.

7 травня цього року голова Інституту національної пам’яті доктор Ярослав Шарек та директор відділення ІНП у Ряшеві д-р Даріуш Іванечко віддали шану воїнам, загиблим у бою, та вбитим мешканцям села Курилівка (повіт Лежайськ, Підкарпатське воєводство). Вони поклали квіти до пам’ятника польським партизанам, що воювали з НКВД (НКВС – Народний комісаріат військових справ, рос. – НКВД). Опісля поклали вінки від ІНП на могилі Юзефа Задзерського (псевдонім «Волиняк»), яка знаходиться на кладовищі в селі Тарнавець.

«Волиняк», що доказано слідством цього ж Інституту та публікаціями багатьох польських істориків, як командир відділу відповідає, зокрема, за вбивство українських жителів села Пискоровичі. В ніч з 17 на 18 квітня 1945 року озброєні польські підрозділи з відділу «Народної військової організації» (пол. – NOW) під керівництвом Юзефа Задзерського розстріляли в приміщенні школи майже 200 (за українськими джерелами – 358) українців з Пискорович та навколишніх сіл. Вони під захистом декількох вояків Червоної армії очікували на транспорт для переселення до Радянської України. Серед постраждалих були жінки та діти. Іменний список налічує 173 жертви (підготував його працівник Бюро громадської освіти ІНП Томаш Береза).

Вбивство здійснював також «Волиняк» особисто. Францішек Шарек (псевдонім «Лис»), командир одного з підрозділів, що брав участь у пацифікації села, у своєму звіті визначив це як «терористично-очищувальну акцію». У 2007 році з ініціативи колишніх та теперішніх мешканців села при сприянні місцевого самоврядування на фасаді школи було встановлено пам’ятну дошку, освячену митрополитом Української греко-католицької церкви у Польщі Іваном Мартиняком. На ній написано: «Пам’яті мешканців української національності з Пискорович і околиць, вбитих у цьому будинку в квітні 1945 року. Жителі Пискорович».

Село Пискоровичі для багатьох стало прикладом реального примирення – теперішні жителі-поляки брали участь у траурних заходах, а в місцевому костелі службу Божу з митрополитом кир Іваном співслужив місцевий римо-католицький священник. Вчителі зі школи підготувили почастунок для гостей, зокрема колишніх пискоровичан з України, та не приховували свого негативного ставлення до злочинців.

Возвеличення осіб, винних у вбивствах українського мирного населення, є доказом зовсім інших орієнтирів керівництва ІНП, ніж тих, яких дотримуються теперішні мешканці села – поляки. Це кричущий приклад наявності у Польщі подвійних стандартів, бо ж польська урядова сторона неодноразово закидала Україні возвеличення вбивць польського мирного населення на Волині та Галичині.

Покладення вінків до могили «Волиняка» невипадкова і непоодинока подія. Відділення ІНП у Ряшеві давно популяризує цю постать. Стараннями установи перевидано книжку польського публіциста та видавця Діонізи Ґарбача про Юзефа Задзерського – «„Wołyniak”, legenda prawdziwa». Ряшівське відділення ІНП випустило також документальний фільм про цього «героя». За словами одного з журналістів, якийсь час у Ряшеві в коридорі цієї державної установи, яка відповідає за т.зв. політику пам’яті, висіло велике фото «Волиняка». Тепер Юзефа Задзерського вшанував сам голова ІНП Ярослав Шарек.

Поділитися: