Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №13, 2021-03-28

Ви придивлялися колись до Шевченкової «хвилі» на проспекті Свободи у Львові? До цієї височенної чорної стели, на яку правою рукою вказує вусатий Тарас Григорович, одночасно відвертаючи від неї погляд?

Цей пам’ятник мене завжди вражав, хоч я ніколи детально його не розглядала. Проте зробила це зараз, в інтернеті. На «хвилі» знизу вверх, по стрімкій вертикалі історії піднімаються кобзарі, козаки-гетьмани, князі… а над ними височіє покров Мати Божої Оранти. На передньому плані – все, з чого виросла слава Кобзаря, тобто стрижні української національної міфології. Позаду – найбільші національні травми: війни, голодомори, чорнобильська катастрофа. Далі – чомусь поруч травм – київська середньовічна сакральна архітектура і герої «нового часу»: Драгоманов, Стефаник, Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянська і Андрей Шептицький. Отже, якщо спробувати інтерпретувати побачене: складається враження, що все, що відбулося до Шевченка, і сам національний геній – стоять попереду, а все, що після, тобто ближче до сучасності, – позаду.

Ви думали колись, навіщо люди взагалі встановлюють пам’ятники? Висікають в мармурі, відливають з бронзи чи заліза. Ліплять сердиті або замислені обличчя, які споглядають на нас, живих, непорушно і безпристрасно. І головне – як багато цей камінь має спільного з нами, людьми, меншими або більшими, але все ж таки недовговічними і крихкими?

Очевидно, що непорушний Шевченко зі своєю «хвилею» стоїть на головній львівській вулиці не випадково. Встановлений у перші роки незалежності, він є символом нації, генералом на службі укріплення української національної ідентичності від Львова до сивого Дону. Згодом, у цій символічній сфері поруч із скульптурами чи грізними портретами Тараса Григоровича з’явилися образи Івана Яковича та Лариси Петрівни. І, звісно, якщо взяти до уваги радянське минуле і пізніші державотворчі потреби, використання великих авторитетів в ідеологічному контексті здається чимось абсолютно зрозумілим. Проте сьогоднішній час та переосмислення ідентичності в руслі ліберальної культури призводить нас до спроб повернути цей процес назад. Як нещасний король Мідас, який перетворював своїх найближчих у золоті статуї, – так і ми пробуємо вдихнути нове життя у форми, яких в певній мірі самі його позбавили. 

Перетворюючи людей на символи (свідомо або несвідомо, пасивно або активно), вийняли ми з них щось сокровенне. Роками ми навіть не думали шукати в них прояви справжнього живого духу, динаміку, емоційність, пориви серця та розуму, а також міцні людські зв’язки, зумовлені контекстом даної епохи. Коротше: забули ми, що наші генії були реальними як ми. На щастя, слідкуючи за тим, що з 25 лютого відбувається у мережі у зв’язку зі 150-літтям Лесі Українки, а також з 10 березня – з нагоди 160-ї річниці смерті Кобзаря, я відчуваю, що ми помаленьку прокидаємося з цієї сплячки і починаємо розуміти, що наші першорядні письменники були не професійними ідеологами, а творцями. Звісно, просякнутими українською свідомістю, але все ж таки понад усе – людьми креативу, створеними для народження небанальних думок, здатних розбивати граніт, а не ставати ним.

Слухаю емоційні онлайн-лекції і дискусії, присвячені українським класикам, і радію з того, що їхні дослідники починають говорити людською мовою, а також мимоволі уявляю теперішню некам’яну, невидиму «хвилю», в напрямку якої поглядає Тарас Григорович та його соратники. Бачу море цифр, як у динамічному, мерехтливому комп’ютерному коді, за яким скривається глибина, – це запис творчих злетів українського народу. У цьому коді є 1861 рік, у якому помер Шевченко, а Іванові Франку було чотири з половиною. Згодом приходить 1871 рік, і з’являється на світ Лариса Петрівна. Це також час, коли Франку майже 16. І це не кінець переліку. Бо, наприклад, у 1887 році, коли Лесі 16 років, народжується найвідоміший український режисер Лесь Курбас. Коли у 1892 році Курбасу п’ять – з’явився його майбутній друг, драматург Микола Куліш. У свою чергу, коли у 1909 році Кулішу було 17, десь у забутому лемківському селі прийшов на світ той, що «був хрущем і жив на оспіваних Шевченком вишнях». У 1930  році, коли Антоничу 21, народжується Ліна Костенко, а потім через п’ять років, у 1935-му – Василь Симоненко, а через три, у 1938 році – Василь Стус. Коли він помирає у 1985 році в таборі «Перм-36», Оксані Забужко і Юрієві Андруховичу, народженим у 1960-му, вже по 25, а Сергієві Жадану – 11.

І це все не порожні лічилки, це переплетені між собою цикли життя справжніх творців, які дарують нам щось більш витривале, ніж граніт. Які помічають і ловлять певний момент реальності, та залишають нам його у своїй індивідуальній формі мистецького твору. Це щось схоже на передачу генів, тільки не в світі біології, а в світі мови і культури. Саме у цьому я бачу найбільш увічнений живий голос українських класиків. Його міцність росте з сили безперервності, продовження стихії мови і творчого сприйняття світу. Зі звуку, який бринить не лише у відлунні поодиноких давніх творів, але з невидимих струн, які пронизують шари класичної і новітньої української літератури.

Я, зокрема, горда з того, що в українській літературі серед вусатих і бундючних класиків-чоловіків знайшлася жінка. Та сама жінка, 150-річний ювілей якої ми святкуємо в цьому році. Наприкінці ХІХ століття це ще далеко не було стандартом, отже ми в певній мірі виняткові. Леся Українка та її подруга Ольга Кобилянська дуже рано відкрили двері характерній феміністичній перспективі в українській літературі. Вона, щоправда, на початку ХХ століття дещо пригальмувала, але потім, в наші часи, неабияк вибухнула другою сильною хвилею творчості потужних жіночих особистостей. І чомусь, дивлячись на виклики сьогоднішнього світу, я переконана, що багато нового жіночого у літературі нас ще чекає попереду. Залишається лише в очікуванні повертатися до класикинь і їхніх натхнених послідовниць та будувати некам’яний пам’ятник. Той, який дивиться вперед.

Поділитися: