Дарина Попіль ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №27, 2024-07-04

Вікторія Амеліна, «Свідчення». Львів: Видавництво Старого Лева, 2024. – 80 с.

Літо – час, здавалось би, приємних, теплих, безтурботних спогадів з дитинства. Ігри в хованки, «чемпіонати» під вікнами з бадмінтону, лазіння по деревах, «вибивали», «класики», «вище землі». 

Дитинство сучасних українських дітей затьмарено вибухами, повітряними тривогами, слізьми, болем та втратами. Літо тепер для маленьких та великих українців сповнене не лише гарними спогадами. У наших календарях все більше сумних дат.

27 червня 2023 року в  Краматорськ прилетіла ракета. Внаслідок удару загинуло 13 людей, серед них 4 дітей. 59 отримали поранення. Серед присутніх у ресторані, куди прилетіла ракета, була українська письменниця, документалістка, документаторка воєнних злочинів Вікторія Амеліна. Вікторія отримала травми, несумісні з життям. 1 липня письменниця померла у Лікарні Мечникова в Дніпрі.

У Вікторії залишився син та чоловік. Залишилось дуже багато недороблених проєктів, нереалізованих задумів та мрій. 

Першу збірку віршів письменниці видали посмертно. 

Тримати в руках нову книгу – завжди приємно. Книги мають свою фактуру, свій запах, свою енергію. Тримати в руках нову українську книгу про письменника, якого вбила росія, або письменниці, яку також вбила росія, – насамперед боляче. Але наступною приходить емоція вдячності, вдячності за те, що у нас були такі люди і що ці видання – продовження їхніх життів, історій. Ми повинні берегти їхні голоси, передавати наступним поколінням.

У рецензії на «Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші» Володимира Вакуленка ми вже згадували про відчуття, наче переживаємо зараз вкотре «Розстріляне відродження».

«Книга  „Я перетворююсь… Щоденник окупації. Вибрані вірші” розпочинається передмовою Вікторії Амеліної. Психіка відмовляється сприймати все, що трапилось. Важко усвідомити, що в сучасному світі одну людину могли викрасти і закатувати до смерті. А іншу під час її місії, яка, власне, полягала у фіксуванні таких злочинів, могла забрати з життя ракета. Ракета, що прилетіла в мирний заклад. Тримаючи в руках це видання, хочеться вщипнути себе і переконатися в тому, що це все сон. Але ж ні. І саме ця книжка є доказом, а також необхідним та важливим свідченням, доказом того, що трапилось і що відбувається далі в Україні» (№ 5 «НС» від 4 лютого 2024 року).

Збірка віршів Вікторії Амеліної також є доказом, поетичною візуалізацією усіх воєнних жахіть, віршованою хронологією емоцій авторки опісля початку повномасштабного вторгнення. Незадовго до загибелі письменниця прийняла рішення, що книга має бути, і влучно сформулювала її назву – «Свідчення».

Вікторія не встигла впорядкувати збірку самостійно, це зробили її близькі, друзі, найближчі подруги, яких вона називала сестрами. Усі вірші, що є в книзі, письменниця почала писати опісля 24 лютого 2022 року. Останній був створений незадовго до ракетного удару по Краматорську. 

Вірші Вікторії стали її свідченнями, правдивими історіями про людей та їхній біль, які вона почала озвучувати поезією. Кожен вірш просто пронизує наскрізь, тому що він про реальність, про те, що довелось пережити тим, кого зустрічала Віка на своєму шляху. 

«Хронологія збірки» наприкінці видання показує, якою активною, відданою була Віка своїм переконанням та своїй діяльності. Кількість проєктів та подій, спрямованих на підтримку України, допомогу постраждалим від росії та свідчень про правду усього, що відбувається в Україні, просто вражає. Вікторія скеровувала усю свою енергію та силу на боротьбу.  Її стрімко обірване російською ракетою життя стало ще одним жахливим злочином. Розголос про цю трагедію набрав великих масштабів, інтелектуальні спільноти у всьому світі були вражені загибеллю молодої, талановитої української письменниці. Але, на жаль, як і після інших вбивств мирного населення в Україні, ракети не припинили опісля цього літати над українськими містами. Війна триває, забирає найкращих, а ті, хто поки залишились, пробують продовжувати справи таких, як Вікторія.

Збірка «Свідчення» живе, вона зроблена з великою любов’ю крізь великий біль. Це відчувається. Це не може не зачепити. Художнє оформлення книги Данила Мовчана відображає водночас велику любов, яка є в кожному тексті Вікторії, це любов до своїх людей, своїх міст, кожного рідного будинку та рідного камінчика. Але також це великий біль за кожне перерване життя, за кожне зруйноване подвір’я. 

Поезія Вікторії – це реальність війни, яка поглинає, заковтує, руйнує. Хтось з неї випливе, хтось ні. Це сумне усвідомлення, але воно потрібне для того, щоб не тішити себе ілюзіями. Ілюзій немає, ворог не щадить нікого, він руйнує і невідомих українців, і відомих, і багаті будинки, і бідні. Ракета може прилетіти в ресторан або на дитячий майданчик.

Вірші Вікторії – це історії тих, хто вижив, і тих, хто помер. Історії інших, що стають історіями кожного з нас.

***

у мене син і у неї син

у неї до війни було два

у мене завжди був один

і спробуй комусь іще поясни

що в неї і досі ще два сини

що той ясноокий не вмер, не зник

вона його родить щодня під крик

але крик жінки, не немовля 

а хлопчик усе не кричить ніяк

хоча вона родить його щодня

він дивиться мовчки із темноти

так ніби благає їй помогти 

але вона родить його сама 

між нею і мною тепер пітьма

бо в мене син і у неї син

у неї до війни було два

а в мене завжди був один

і спробуй комусь іще поясни

що з нею на двох у нас три сини

26 квітня 2023

Немає чужих людей та чужих смертей. Кожна загибель – як шматочок тебе, що мертвіє разом з цією втратою. Ми об’єднані якимось велетенським еґреґором болю та спільних переживань. Часто здається, що зрозуміти це можуть лише українці. І справді, важко це пояснити людям з інших країн. Вони допомагають, переживають, співчувають. Але «три сини» – спільні лише для нас.

Світла пам’ять неймовірній, талановитій Вікторії Амеліній.

Нехай Її сильна та щира поезія розлітається світом та оповідає правду.

Поділитися: