Леся Самчинська ■ ІСТОРІЯ ■ №30, 2024-07-28

Буває так, що народжений в однім краю, закохується в інший і віддає йому своє єство. Буває так, що замість безтурботного життя в ореолі європейського мистецтва обирають сутужний шлях поневірянь разом з коханою людиною. Буває так, що героями і мучениками стають не кремезні чоловіки, а тендітні жінки. Все це – про Софію Олександрівну  Налепинську-Бойчук – польку за походженням, але українку за власним вибором. Жінку, яка безтямно кохала і творила. Художницю, яка була несправедливо заарештована та розстріляна. Мисткиню, пам’ять про яку 30 липня вшановує і Україна, і Польща. 

Народилася Софія Налепинська-Бойчук 1884 року у місті Лодзь, яке на той час входило до Російської імперії. Її батько, Олександр Налепинський, був поляком, інженером за фахом, а мати, яку теж звали Софія, – француженкою. 

Після закінчення 1905 року школи мистецтв у Петербурзі 18-річна Софія переїхала до Німеччини, де упродовж 1906-1907 років здобувала освіту у Мюнхенській академії образотворчих мистецтв, а у 1908-1909 роках навчалась у Мюнхенській художньо-промисловій школі В. Дебліца. За рік дівчина перебралася до Парижу, щоб вивчати художнє мистецтво в Академії мистецтв Ронсона. На той час до столиці Франції приїздило багато талановитих панянок з усієї Європи, які вчилися художньому мистецтву і мали можливість малювати в Луврі, копіюючи художні шедеври. Бо саме Лувр був єдиним паризьким музеєм, який дозволяв це робити жінкам.

Символічно, що у саме французькій столиці відбулася доленосна зустріч Софії з її єдиним коханням на все життя і майбутнім чоловіком Михайлом Львовичем Бойчуком. Софія разом з двома подругами-польками, також Софіями, оселилася в Парижі на вулиці Кампань-Прем’єр, 9. За збігом обставин навпроти кімнати дівчат проживав Михайло Бойчук разом з товаришами. Високий, міцної будови Михайло був дуже гарний, тож в нього закохувались чи не всі панночки столиці мод. Цей український красень ходив Парижем у гуцульському кептарі й співав у хорі української громади.

Бойчук з легкістю закрутив голови усім трьом Софіям і зав’язав роман із найвродливішою з них – Софією Сеґно. Та невдовзі із Пітера приїхав її брат, жахнувся від суцільної богемності і безтямної закоханості сестри і швидко забрав її додому. Але Купідона вже було не зупинити, і Михайло зближується із Софією Налепинською. Між ними зародилися романтичні почуття. Насправді 24-річна молода художниця закохалась в Михайла з першого погляду, і це почуття стало для неї доленосним. Ба більше, Софія не тільки закохалась, але й була зачарована мистецькими ідеями свого коханого та масштабними проєктами з оформлення великих площин. І це не дивно, адже енергія темпераментного Михайла легко гіпнотизувала всіх молодих митців. У своїй школі-майстерні він збирав безліч художників різних національностей – французів, поляків, українців, євреїв – і всіх заряджав фанатичною любов’ю до мистецтва.

В Парижі у 1909-1910 роках Бойчук разом зі своїми учнями, серед яких була і його кохана Софія, засновує новий мистецький напрям, який пізніше отримає назву «бойчукізм». Для нього був характерним монументалізм та синтез українського фольклорного образотворчого мистецтва і церковного мистецтва Візантії та Раннього Відродження. Про стиль Бойчука на той час писали паризькі, краківські та львівські газети.

Побралися Софія й Михайло в Парижі. Під впливом чоловіка та його творчих ідей Софія ухвалила рішення стати українкою: почала вчити українську мову й українських пісень, захопилась українським мистецтвом і літературою. Навчилась грати на бандурі, прикрашала оселю килимами з народним орнаментом. Родина художниці не була в захваті від таких змін у поведінці Софії. Про це у своєму листі писала її сестра Ганна: «Софія вже зреклася, так скажемо, своєї національності, співала лише українських пісень, розмовляла українською. Приїздила до нас, страшенно любила родину, але всією душею була вже з Михайлом, і було відомо, що не покине ані його, ані його творчих ідей».

Попри закоханість в Михайла та все українське, Софія продовжувала розвиватися самостійно як художниця. В 1910 році вона представила свої роботи на художніх виставках у Парижі та Петербурзі. Того ж року Софія разом з чоловіком залишають Францію і їдуть до Львова. Там Михайло влаштовується в Національний музей реставратором ікон, а невдовзі самостійно починає створювати монументальні стінописи. У 1917 році Бойчуки переїздять до Києва й опиняються в епіцентрі українського відродження – Михайло стає одним із засновників Української академії мистецтв, при якій відкриває майстерню монументального малярства. В цій майстерні Софія освоює нові для неї основи темперного живопису та фрески. У ті сповнені творчістю, але фінансово складні й голодні часи в будинку Бойчуків майже постійно жило кілька студентів Михайла. Поруч з будинком був фруктовий сад й клаптик городу, тож Софія варила на всіх великі баняки каші й капусти і пригощала фруктами. А за рік у пари народився син Петро.

Народження сина не стало перепоною для мистецького й педагогічного життя Софії: упродовж 1919-1921 років вона працює педагогинею в Миргородській художній школі, в 1922 році очолює ксилографічну майстерню Київського інституту пластичних мистецтв, де викладає дереворит, цинкографію та рисунок. З 1925 по 1929 роки продовжує викладацьку діяльність у Київському художньому інституті, де отримує звання професорки і засновує школу гравюри. До числа її учнів належали українські художники і художниці: О. Рубан, К. Гаккебуш, В. Бура-Мацапура та інші митці.

Софія Налепинська-Бойчук стала основоположницею сучасної школи ксилографії в Україні. Вона малювала в галузі станкової і книжкової графіки, створювала ескізи до гобеленів і тканин, робила гравюри, а також ілюструвала книги, зокрема Кобзар Шевченка. Починаючи з 1924 року, брала активну участь у республіканських, всесоюзних і міжнародних виставках у Лондоні, Берліні, Стокгольмі, Венеції, Цюриху, Відні. Хоча Софія у своїх роботах використовувала частину елементів бойчукізму (наприклад, українські мотиви, образ Богородиці з немовлям), проте мала власний мистецький стиль. За допомогою інструментів та чорної фарби Софія створювала свої малюнки на дереві (дереворити), присвячені тематиці життя українців початку XX століття. Характерною ознакою робіт художниці є вписування персонажів у пейзаж, обов’язкове зображення неба на гравюрах.

Софія Олександрівна вела активну педагогічну та художню діяльність до 1929 року – року розриву стосунків з чоловіком, який пішов від неї до іншої жінки – молодої художниці-початковиці Алли Гербурт. Залишившись в 44 роки без коханої людини, Софія важко переживала цю травматичну подію. Врятувати її могло тільки мистецтво, в яке художниця занурилася з головою, і наступні вісім років стали найбільш плідними у її творчості.

Проте духовно-культурний розквіт українських митців 20-30-х років ХХ століття викликав незадоволення тоталітарного радянського режиму, адже їхня творчість не вкладалася в рамки соціалістичного реалізму. Тому було ув’язнено і страчено сотні українських поетів, письменників, художників, музикантів – цілий культурний пласт, загибель якого увійшла в історію як «Розстріляне відродження». В ході таких «чисток» 1936 року співробітники НКВС заарештували колишнього чоловіка Софії – Михайла Бойчука як члена контрреволюційної організації. У в’язниці з нього фізично вибили зізнання і 1937 року розстріляли разом із його учнями. Того ж року ув’язнили і Софію як дружину «ворога народу».

Через те, що художниця навчалася у Франції та Німеччині, їй висунули звинувачення у тому, що вона була членкинею контрреволюційної української націонал-фашистської організації і вела шпигунську діяльність для іноземних розвідок. Художницю жорстоко допитували, але вона ні в чому не зізнавалася. Треба сказати, що в ті часи, коли в’язень не давав потрібних зізнань, радянські слідчі інколи продовжували строк допитів ще на місяць. Для Софії продовжували строк тричі. Художниця витримала цілих пів року жорстоких допитів та, незважаючи на знущання, так і не підписала зізнання й не дала про Бойчука та своїх друзів жодних фальшивих свідчень. Обвинувачення для Софії склали на підставі показів свідків і 11 грудня 1937 року Налепинську-Бойчук розстріляли.

Реабілітували художницю у 1988 році. Її ім’я є одним з понад 40 інших імен, викарбуваних на Пам’ятнику репресованим митцям, відкритому у 1996 році у Києві. Іменем Софії Налепінської-Бойчук названо програму стипендій для польських митців від Українського інституту, Центру сучасного мистецтва «Замок Уяздовський» та Інституту Адама Міцкевича у Варшаві.

Нам залишилася мистецька спадщина художниці, яку не встиг знищити радянський режим: десятки гравюр на дереві, портретів, ілюстрацій до творів Тараса Шевченка, Степана Васильченка, Миколи Гоголя, Гі де Мопассана, Альфонса Доде та інших письменників. До того ж, Налепинська-Бойчук була авторкою нереалізованих проєктів паперових грошей та державних паперів часів української революції 1917-1921 років. Роботи художниці і досі вражають не лише талантом, але й викликають глибоке співчуття до поневірянь українців, які перебували під владою різних країн: зокрема гравюри «Голодні діти», «Пацифікація Західної України», «Перед наступом білих» та інші.

Поділитися: