Леся Самчинська ■ ІСТОРІЯ ■ №25, 2024-06-23

Коли б мені дозволено було перемінитись у птаха, 

то вибрав би я собі жайворонка

(«Моя біографія», Марко Черемшина)

Покуття, 1910-ті роки, провінційне містечко Снятин, неділя, годинник ратуші сповіщає про обідній час, містяни поспішають до костелу. Невисокий і трохи лисуватий пан неспішно прогулюється вуличкою у вишиванці й класичному костюмі, прикрашеному бутоньєркою з чорнобривців. Усміхнений, в солом’яному капелюсі й з парасолею в руці, він прямує у своїх справах. Цього статечного пана містяни знають як поважного адвоката, який захищає інтереси селян і не цурається народного говору. А друзі й близькі бачать в ньому мрійника із твердою вдачею, борця за справедливість, закоханого у прикарпатське село.

Таким був Марко Черемшина – відомий український письменник-фольклорист і громадський діяч. Зараз би про нього сказали, що він зробив трендом все гуцульське, адже одним з перших в українській літературі описав життя Гуцульщини кінця ХІХ століття мовою самих гуцулів, а його твори відразу стали вірусними, бо мали шалену популярність.

Марко Черемшина (справжнє ім’я та прізвище – Іван Юрійович Семанюк) народився у бідній селянській сім’ї 13 червня 1874 року в селі Кобаки Косівського повіту (тепер Івано-Франківщина, яка на той час була частиною Австро-Угорської імперії). Хлопчик був найстаршим в родині і мав молодших брата та сестру. Своє дитинство Марко провів у бабусі й дідуся, яких дуже любив. Єдиною окрасою їхньої хатини була піч, обкладена кахлями. На тій кераміці були намальовані козаки, які оживали в уяві малого хлопчика під час дідових розповідей. Як згадував сам Марко Черемшина, «а як дід мене любили, повидів я тоді, як управа Кобацької школи визвала діда, щоб мене вписав до школи. Дід три дні не їли та й поплакували, а четвертого дня мене до школи самі відвели».

Батько Івана – Юрій Семанюк, хоч і належав до селян, але був освіченою людиною, товаришував із письменником Юрієм Федьковичем та мав власну бібліотеку, що на той час для звичайного селянина було великою розкішшю. Юрій часто наказував малому Івану багато читати і бачив, що той має неабиякі здібності до знань. Тож, щоб уникнути мужицької долі з важкою працею, Юрій записав свого старшого сина до сільської школи. Коли в 1889-му Івась закінчив школу, батько відправив його на навчання до Коломийської гімназії. Наука була платною, і батьки Івана як могли стягувалися, щоб їхній син міг здобути знання і «вийти в люди». До навчання батьки купили синові нове гуцульське вбрання й онучі, але в гімназії з нього почали кепкувати, адже решта міських дітей носили костюми. Тож Івану довелося й на себе вдягти «панську плахту», щоб не бути приниженим. Івану було складно адаптуватися до нового міського середовища. Ще однієї перепоною було незнання польської мови, адже предмети викладалися тільки польською. Пізніше Черемшина у своїй автобіографії напише про цей період: «Професори, натякаючи на мою мужицьку ношу в нижчій гімназії, цвіркали мені в очі, що я повинен скинути хлопську одіж і в сюртук убратись, або залишити школу і піти гній возити. Я швидко поборов труднощі мови і вже від першого півроку був відзначаючим через всю гімназію».

Гімназист Іван був спраглим до науки і засиджувався в гімназії до пізньої ночі. Читав багато творів Юрія Федьковича, Марка Вовчка, Григорія Квітки-Основ’яненка, Івана Нечуя-Левицького, які формували його світосприйняття. Однак найбільше юнака захоплювала творчість Тараса Шевченка. Під величезним враженням від Кобзаря він починає писати сам. Свій перший твір – драму «Несамовиті» – надсилає на літературний конкурс, оголошений львівським журналом «Зоря». Ця перша проба пера Черемшини була оцінена журі позитивно, але ні в друк, ні на сцену не потрапила, а її текст загубився.

В 1896 році він закінчив гімназію і відправився до австрійського Відня, щоб здобути омріяний фах лікаря. Але за навчання на медичному факультеті Віденського університету була дуже висока платня, тож хлопець обрав правничий факультет. 

У великому місті Іван опиняється у центрі громадського, літературного життя, стає членом літературного товариства «Січ», а згодом очолює його. Пізніше організовує робітниче товариство «Поступ». Упродовж навчання в університеті юнак активно пише оповідання та вірші, перекладає. З 1896 року в чернівецькій газеті «Буковина» починають з’являтися перші твори молодого письменника – оповідання, поезії в прозі, художні переклади. Одне зі своїх перших оповідань «Керманич» Іван Семанюк підписує псевдонімом «Марко Черемшина», який з тих пір і використовує до всіх своїх творів. 

В оселі Марка Черемшини на літературні диспути збираються найсвідоміші українці. Таке мистецько-літературне оточення надихає юнака на творчість. У цей період з-під його пера виходять рецензії, переклади з німецької, французької, чеської, болгарської, польської, угорської та словацької мов. Марко чудово володів тринадцятьма мовами, тож у своїх художніх перекладах не користувався словником.

У 1897 році молодий письменник знайомиться з Іваном Франком, яким дуже захоплювався. Між митцями народжується творча дружба. Франко виступає «позитивним» критиком та першим літературним редактором творів Черемшини.

Упродовж наступних двох років Черемшина пише низку оповідань на тему гуцульського життя. В 1901 році вони виходять у Чернівцях окремою книжкою під назвою «Карби». Книга зразу ж викликала велику кількість рецензій та відгуків, оскільки показала зовсім інший світ, небачений для звичайного читача – світ буковинської гуцульщини. Ця збірка була найбільшим виразом самобутньої творчості письменника, завдяки чому він увійшов в історію української літератури як новеліст початку ХХ століття. Але не просто як письменник, а як гуцульський письменник. «Буковинський феномен Черемшини» – саме так можна охарактеризувати творчість Марка Черемшини. Письменник ввів гуцульську говірку в літературний контекст і надав буковинського орнаменту своїм творам. Саме після виходу його «Карбів» почався інтерес до творчої, літературної Гуцульщини. У кожному своєму творі Черемшина зображає не тільки побутовий, але й духовний світ гуцулів-верховинців, їхні уявлення про природу і суспільство, про добрі та злі сили, одвічні прагнення селян до вільного і щасливого життя. Майже в кожній новелі присутні коломийки. Сам Марко писав: «Етнографічних матеріалів я не збирав, бо сам був тим матеріалом, пересякнувши наскрізь народними піснями та казками із самого малку. Я виріс серед співанок, та казок, та сопілок, вдихав їх в себе і віддихав ними».

Черемшина ще з часів гімназії нерозлучно товаришував з Василем Стефаником – письменником-новелістом. Разом вони щороку святкували Різдво й Великдень, Марко гуляв у Василя на весіллі. Стефаник у свою чергу приятелював ще з одним українським письменником Лесем Мартовичем. І хоча разом втрьох вони ніколи не зустрічалась, щоб спілкуватись гуртом, в літературі їх об’єднують під назвою «Покутська трійця», оскільки всі вони мали селянське походження і спільну тематику творчості. Таку назву вони отримали з легкої руки Івана Франка, який брав активну участь у формуванні світогляду цих трьох літераторів.

Після виходу «Карбів» у літературній творчості Черемшини настала перерва, обумовлена професійною діяльністю. У 1906 році він отримав диплом доктора права і переїхав до містечка Делятин, де працював помічником адвоката. Це була єдина адвокатська контора в місті, яку очолював українець. Черемшина був справедливим правником і успішно захищав інтереси селян. Пропрацювавши шість років, у 1912 році на запрошення свого друга Василя Стефаника він переїздить до Снятина і відкриває власну адвокатську канцелярію, яка теж на той час була першою українською юридичною практикою у місті, бо решта адвокатських контор належала євреям. Наступні 15 років Марко успішно практикує як адвокат. Ба більше, у 1918 році у період створення ЗУНР він був обраний бургомістром Снятина, але згодом відмовився від цієї посади, оскільки вона вимагала від нього багато сил та часу. 

Саме у Снятині Черемшина зустрів свою майбутню дружину – вчительку Наталю Карпюк, молодшу за нього на 17 років. Це було кохання всього життя письменника. Перед одруженням Марко розповідав, що бере собі за дружину «найбільш красну панночку всієї Галичини». Подружжю не судилося стати батьками, проте вони були щасливою закоханою парою. Любій Наталі Марко присвятив твір свого життя «Моя біографія».

Із початком Першої світової війни румунські війська зайняли Покуття. Навесні 1919 року, будучи бургомістром Снятина, Марко Черемшина разом з делегацією ЗУНР задля припинення військових дій вирушив на перемовини з румунами, що осіли у Станіславові. Проте ті конфіскували у делегантів коней, забрали вози, протримали їх всю ніч і вранці змусили пішки вертатися додому. На період військових дій Черемшина разом із дружиною переїжджають у рідне село Марка Кобаки, до батьків. Проте село опиняється в зоні найзапекліших боїв, і письменник на власні очі спостерігав жахливі картини війни. Побачене і пережите згодом він відобразив в новелах про війну, які були присвячені руїні галицького села: «Село вигибає», «Бодай їм путь пропала», «Перші стріли» та інші, що вийшли у 1925 році.

По закінченню Першої світової Черемшина з дружиною повернулися у Снятин. На той час після розпаду Австро-Угорської імперії та поразки української революції більшість західноукраїнських земель опинилися під Польщею. Письменник сподівався, що українці можуть вибороти кращу долю для себе, тому закликав згуртовуватися в один народ. В цей період Марко пише оповідання, присвячені тематиці життя селянства під польською владою: «Верховина», «Ласка», «Коляда», «На Купала на Івана» та інші.

Твори літератора набирають неабиякої популярності по всій території України. Черемшину публікують у різних журналах. Окрилений успіхом, він готує нову книжку до видання. Це мала бути етнографічна збірка гуцульського фольклору, який Марко збирав роками. Але доля мала інші плани. Прийшовши на могилу своїх батьків в селі Кобаки й побачивши, що вона не доглянута, а виділені на це кошти розтрачені родичами, письменнику стало зле. Проте він не зважав на свій стан здоров’я і продовжував активно працювати. Однак 25 квітня 1927 року в залі судових засідань у нього стався серцевий напад, і смерть обірвала життя та творчі плани митця. Тож нові твори Марка Черемшини публікувалися вже посмертно.

За чотири роки до смерті письменник написав заповіт, у якому половину своєї оселі заповідав дитячому будинку, а свою творчу спадщину – найстаршому сину Василя Стефаника. 

Загалом, літературний доробок Черемшини налічує понад 60 літературних творів. Твори письменника видаються і сьогодні. Їх перекладено російською, болгарською, польською, чеською, угорською, німецькою, румунською, словенською, іспанською та іншими мовами.

В селі Кобаки на Івано-Франківщині можна відвідати меморіальну хату-музей письменника, яка зведена за зразком його рідної хати. У Снятині функціонує Літературно-меморіальний музей Марка Черемшини, розташований у будинку митця. Музей був відкритий його дружиною у 1949 році. Наталія Семанюк влаштовувала тут екскурсії та літературні четверги, створила літературну студію. Окрім бібліотеки, особистих речей і книг письменника особливе місце в музеї займає старовинний рояль – на ньому колись молода й чарівна Наталя грала й співала улюблені пісні свого Марка. І здається, що вони й досі лунають пустими кімнатами й піднімаються високо-високо, аж у синє небо, до самого сонця, як той жайворонок.

Поділитися: