Ольга Попович ■ СТАТТІ ■ №43, 2024-10-27

Великою мірою загострення, які виникають у польсько-українських відносинах під час дискусій про минуле, пов’язані з політизацією історії, заяв у стилі ультиматумів чи домінуванні монологів замість повноцінного діалогу. За останні кілька місяців історичні питання почали домінувати в польсько-українських відносинах і, на жаль, зі знаком мінус. Загострення між Україною та Польщею буде наростати, якщо проблему не вирішувати. А для вирішення проблеми має бути політична воля. Якщо офіційний Київ і готовий зробити крок назустріч польським партнерам, то, на жаль, поки не бачимо такого бажання зі сторони Польщі у бік України. 

Тема етнічних чисток на Волині під час ІІ Світової війни вже кільканадцять років присутня у політичному дискурсі в Польщі. Та за останні десять років вона фактично стала топовою для польських політиків, перекриваючі інші історичні теми. Ще в 2013 році польська консервативна партія ПіС намагалась у Сеймі прийняти постанову про визнання 11 липня днем пам’яті жертв геноциду проти поляків, здійсненого українськими націоналістами, але тоді їм забракло голосів. Варто пригадати, що тоді також з проханням до Сейму визнати волинські злочини геноцидом звернулись і українські депутати від Партії регіонів та комуністів, які відкрито підтримували росію. А росія роками використовує тему польсько-українських суперечок на історичні теми і жодним чином не зацікавлена у порозумінні між сторонами. 

Після перемоги польських консерваторів на парламентських та президентських виборах у 2015 році партія ПіС отримала повноту влади у Польщі. Історичні питання знову стали одними з ключових у політичному дискурсі, що було цілком очікувано. І вже в 2016 році абсолютною більшістю голосів спочатку Сенат, а потім і Сейм ухвалили постанову про встановлення 11 липня «Національним днем пам’яті жертв геноциду, здійсненого українськими націоналістами проти поляків». Далі у 2018 році Сейм прийняв зміни до закону про ІНП Польщі. До вписаних початково нацистських та комуністичних злочинів і злочинів проти людяності було окремо додано формулювання: «злочини українських націоналістів та членів українських організацій, що співпрацювали з Третім німецьким райхом». Також подано і статтю, яка пояснювала, чим є ці злочини та якої території і років вони стосуються. Таким чином на законодавчому рівні було закріплено термін «геноцид проти польського народу, вчиненого українськими націоналістами». Хоча згодом до закону про ІНП і було впроваджено зміни (терміни «українські націоналісти» та «Східна Малопольща» Конституційний Суд визнав неконституційними), але самі «українські» статті так і залишились у законі. 

У той самий період, як у Польщі правляча партія ПіС активно почала вести свою історичну політику, в Україні теж відбувалися зміни у сфері історичної пам’яті. У 2015 році український парламент прийняв чотири декомунізаційні закони, один з яких «Про правовий статус та вшанування пам’яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ столітті політику пам’яті» викликав хвилю критики у Польщі. Цим законом серед інших організацій, які визнано борцями за незалежність України, а їх зневага має нести за собою відповідальність відповідно до законодавства, було названо ОУН та УПА – організації, які у Польщі де-факто називаються злочинними і яких саме й звинувачують у геноциді проти польського народу. Польські експерти часто говорять, що прийняття цього закону в Україні перешкодило Броніславові Коморовському виграти президентські вибори у Польщі в 2015 році. Адже того дня, коли український парламент голосував за декомунізаційні закони, польський президент був з візитом в Україні і виступив у Верховній Раді. На думку частини польського експертського середовища, факт виступу Коморовського у сесійній залі українського парламенту у день прийняття закону, в якому визнають ОУН та УПА борцями за українську незалежність, мало вплив на польського виборця. Цей факт виборець у Польщі прийняв як неповагу до своєї держави з боку України і сприйняв Коморовського як слабкого політика, який не зумів гідним чином відреагувати. Щоправда, важко знайти фактичні дані (наприклад, соціологічні опитування), які б могли цю тезу польських експертів підтвердити. Але запущена думка у публічний дискурс тепер фактично цитується як факт доконаний.

росія, яка розпочала війну проти України у 2014 році, задіяла багато сил в інформаційних кампаніях проти української держави. Намагаючись позбавити Україну союзників, кремлівська влада використовувала також протиріччя, які існували між офіційним Києвом та його сусідами. А Польща стала однією з головних арен російської інформаційної та дезінформаційної кампанії, метою якої було зіпсувати польсько-українські відносини. Польща у кінці 2013 на початку 2014 років підтримала українську Революцію Гідності і право України самостійно, без згоди москви, обирати свій зовнішньополітичний курс. Далі Польща однозначно засудила російську окупацію Криму та підтримала українську боротьбу проти росії. І росія почала діяти так, як це робила завжди – сприяти загостренню між обома країнами. Тема складного та травматичного минулого ідеально пасувала для накручування антагонізмів між суспільствами в польсько-українських відносинах, враховуючи його політизацію та емоційний характер. 

З 2014 року у Польщі проросійські сили почали нищити українські місця пам’яті. Під українським посольством польські радикали, які не гребували співпрацею з росіянами, влаштовували мітинги, головні гасла яких часто були пов’язані з історією: «Геноцид українських націоналістів на Волині» та «ОУН і УПА – злочинці». Всі ці дії росії не приносили б ефекту, якби не знаходили союзників у Польщі. Польські політики досить мляво реагували на проросійські провокації. Нищення українських місць пам’яті не знаходило належного засудження з боку представників польської влади, досить бездіяльними залишались і правоохоронні органи. А проросійським силам у Польщі навіть вдавалось використовувати польських політиків у своїх цілях. Наприклад, зміни до закону про ІНП, до якого було вписано «українські норми», ініціювали політики партії «Кукізˈ15», а одним з консультантів та помічників приготування змін до закону став професор історії з Любліна Володимир Осадчий. Партію «Кукіз’15» згадано в оприлюдненому  українською ініціативою InformNapalm листуванні білоруського проросійського діяча Олександра Усовського як партію, яка має сприяти «заморожуванню відносин Польщі й України». Білорус Усовський з середини 2014 року співпрацював з Інститутом країн СНД, яким керував депутат російської думи від «Єдиної росії» Затулін, а також публікувався на сайті проєкту Віктора Медведчука – кума путіна. 

В Україні теж відбулось кілька провокацій, налаштованих на псування польсько-українських відносин, до яких причетними виявились росіяни. Але на ці провокації українська влада реагувала більш впевнено та однозначно, ніж це робили їхні польські колеги на подібні провокації у Польщі. 

На офіційному рівні між Києвом і Варшавою напруження почало помітно зростати саме якраз у 2016 році. За кілька днів до голосування у Сеймі і день після ухвали Сенату за постанову про 11 липня український президент Петро Порошенко приїхав до Варшави на саміт НАТО. Під час свого візиту Порошенко вшанував пам’ять жертв волинських злочинів,  поклавши квіти під пам’ятником жертвам. Але польський політикум досить мляво відреагував на цей жест Порошенка, хоча польські медіа називали такий жест важливим. Натомість у політичному дискурсі Польщі все частіше звучала вимога до України «називати історичні питання між обома країнами своїми іменами», йшлося про те, щоб українська влада назвала волинські злочини «геноцидом, вчиненим українськими націоналістами проти польського народу». В Україні ж на означення волинських злочинів вживалось словосполучення «Волинська трагедія», а польську постанову про 11 липня було названо «недружнім кроком у бік України». 

Не тільки різне трактування назви цих подій роз’єднувало дві країни, але й невиконання спільних домовленостей ставало причиною загострень на тлі історичних дискусій. Як вже згадувалось, проросійські польські вандали почали нищення українських місць пам’яті з 2014 року. Ці нищення стосувались незахищених законом, але також і легальних, захищених законом, українських поховань. Одним з таких легальних поховань, яке вандали знищили двічі, була могила на горі Монастир біля села Верхрата. Перший раз могилу на горі Монастир було сплюндровано у 2015 році. Тоді вандали розбили пам’ятну плиту, на якій були прізвища вояків УПА, котрі загинули у сутичці з НКВС та напис «Полягли за вільну Україну». Форму надмогильної плити та всі написи на ній офіційно було узгоджено ще у 1998 році на засіданні об’єднаної комісії Ради охорони пам’яті боротьби і мучеництва Польщі і керівництва Об’єднання українців у Польщі. Вдруге надмогильну плиту на могилі біля Верхрати вандали знищили на початку 2020 року. Ще в 2019 році президенти Польщі Анджей Дуда та України Володимир Зеленський домовились зробити кроки до зняття напружень між обома країнами, яке спричинила історична суперечка. І перший крок зробила Україна, відновивши процедуру видачі дозволів на пошукові та ексгумаційні роботи для поляків, заборону на які було впроваджено у 2017 році після браку реакції зі сторони польської влади на нищення українських місць пам’яті вандалами та знесенні у селі Грушовичі надмогильного пам’ятника воякам УПА. У свою чергу польська сторона пообіцяла, що відновить могильну плиту на горі Монастир. Однак офіційна Варшава так і не виконала у повній мірі своєї обіцянки – могильну плиту відновили, але не у первозданному вигляді, як домовлялись. На відновленій плиті не було прізвищ вояків УПА та напису «Полягли за вільну Україну». Такий крок польських партнерів в Україні однозначно сприйняли як невиконання своєї частини угоди з боку Польщі. Тому відповідна українська комісія знову призупинила розглядати польські заявки на пошукові та ексгумаційні роботи. 

У 2022 році, коли росія розпочала повномасштабну війну проти України, відносини між Польщею та Україною були чи не найкращими за всю історію української незалежності. Український міністр культури Олександр Ткаченко всіляко лобіював польське прохання про позитивні рішення щодо видачі дозволів на пошукові та ексгумаційні роботи. Польська організація разом з українським партнером почала проводити пошукові роботи у колишньому селі Пужники на Тернопільщині, отримавши на це згоду від України. Дякуючи за цей жест Україні, польські політики постійно підкреслювали, що українські військові боронять не лише свою державу, але стоять в обороні Польщі та Європи. У червні 2022 року міністерства культури Польщі та України підписують спільний Меморандум про співпрацю у сфері національної пам’яті, в якому зазначається, що його виконання має розпочатись після тримісячного періоду після скасування воєнного стану по всій Україні. У меморандумі йдеться про «співробітництво держав в розшуку, ексгумації, похованні, відзначенні, легалізації, реконструкції та правової охорони місць вшанування та поховань. Для цього планується створення українсько-польської робочої групи, яка виконуватиме спільні домовленості». 

Однак вже у 2023 році тема історичної суперечки знову повертається і набирає обертів у двосторонніх стосунках. А в часі це збігається з поширенням твердження у польських медіа про «невдячність України за польську допомогу» та економічною суперечкою, яка допровадила до блокування польськими протестувальниками кордону з Україною. Вже у 2024 році політики як консервативних, так і ліберальних сил (восени 2023 року ПіС програє парламентські вибори опозиційним ліберальним силам, які сформували свій уряд) в один голос починають говорити про негуманні дії з боку України, яка не видає дозволів польським організаціям на пошукові та ексгумаційні роботи. Далі йдуть ультимативні заяви, що Польща може блокувати вступ України в ЄС, якщо Україна не вирішить «історичного питання з Польщею». І ось тут вже з’являється багато маніпуляцій та популізму зі сторони польського політикуму. 

Основна маніпуляція у термінології, словах, які описують проблему. Наприклад, коли говорять, що Україна «впровадила заборону на пошукові роботи та ексгумації жертв волинських злочинів». Насправді, офіційно ніякої заборони немає, а Україна почала видавати дозволи на пошукові роботи ще у 2019 році і це без виконання Польщею попередніх домовленостей з Україною щодо відновлення запису на могильній плиті на горі Монастир. Щоправда, польські звернення на проведення пошукових робіт чи ексгумації знайдених у Пужниках останків так і не розглянуті українською стороною, однак формально та словесно – це все ж таки не «заборона». Схоже, що у Польщі свідомо політики та експерти використовують слово «заборона», яке більш емоційно може впливати на суспільне сприйняття, ніж довге та нейтральне «не розглянуті заяви», бо й відмов польські організації теж не отримали. Маніпулюють польські політики і кількісно, тобто коли говорять про «заборону з боку України на пошукові та ексгумаційні роботи», даючи зрозуміти польському суспільству, що було дуже багато звернень до України у цій справі. Насправді звернень на пошукові роботи, а також на ексгумації (адже не кожні пошукові роботи можуть завершуватись ексгумаціями) зі сторони польських організацій та польського ІНП не було аж так багато, про що свідчать недавно оприлюднена інформація на сторінці ІНП. І головне, важко зрозуміти, чому у 2022 році Польща, підписуючи з Україною Меморандум про співпрацю у сфері національної пам’яті, розуміє, що війна є перешкодою до повноцінного діалогу при вирішенні суперечливих моментів на історичну тему і погоджується повернутись до діалогу вже після війни, а вже через рік фактично про це забуває. Війна проти України і надалі триває. І це, дійсно, не той час, коли історична суперечка, яка міцно увійшла до політичного дискурсу і стала використовуватись політиками інструментально та популістично, може бути вирішена. Хіба що обидві сторони будуть готові на компроміси, а найголовніше – почнуть дотримуватись спільних домовленостей. Україна знову розглядає готовність піти на зустріч Польщі і почати видавати дозволи на пошукові та ексгумаційні роботи. Але чи готова Польща почути свого партнера та відновити могильну плиту на горі Монастир у тому вигляді, який вона мала до знищення її вандалами? Поки ця готовність не проглядається, а заклик до польської сторони про відновлення в первозданному вигляді таблиці на могилі на горі Монастир колишнього міністра закордонних справ Польщі за урядування ПіС Яцека Чапутовича не викликав жодної схвальної реакції в польському політикумі. Більше того, польські експерти навіть розкритикували такий заклик Чапутовича, окреслюючи його як «послаблення польської позиції». 

Навіть якщо Україна й готова робити кроки назустріч Польщі, то теперішня Польща абсолютно не готова зрозуміти Україну у тому, чому ОУН та УПА завжди будуть визнаватись в Україні як ті, хто свого часу боровся за її незалежність. росія і надалі використовуватиме польсько-українську історичну суперечку, а те, що вона стала частиною політичних дискурсів, додаватиме росіянам більше можливостей. 

Поділитися: