Богдан Гук ■ РОЗМОВА ■ 2010-01-28
{mosimage}
Мова українців у Польщі після акції “Вісла” 1947 р. знає одно слово, якого воліла б не знати – “полонізація”. Можна перегорнути всі річники “Нашого слова” та інших видань польського українства, і його не знати. А тимчасом – це слово нашого домашнього вжитку кожної сім’ї, фраґмент розмов про рідню, про початкову чи вищу школу, про одруження, і про похорон та напис на могилі. “Полонізація” – це тінь українськості, інша форма слова “депортація”, замінник дати “1947”, синонім Західних земель, порожнє місце – Холмщина.
Скільки ж у полонізації синонімів! “Спольщення”, “ополячення”, “оляшіння”, “збисурманення”, “потурчення”, “змоскалення”, “змадярщення”… З-поміж цих історико географічних напрямків у нас залишився той один-єдиний, живий аж до національної кончини останнього з поміж нас, пасажирів потягу, який ніколи не матиме іншої зупинки, як безвість.
До 1939 р. це слово було невід’ємною, – явною чи неявною – мовою польської державності, міжнаціональної політики варшавських урядів, мовою польської Римо- католицької церкви, ендеції. Після 1944 р. на території меншій, ніж давніше, стало складовою політичного словника польських комуністів, проте важко вказати таку польську політичну чи суспільну силу повоєнної Польщі, яка навідріз відмовилася б від нього.
Ми, приречені во ім’я польського державного інтересу, чи він називається ідеологією Романа Дмовського, чи Римо- католицької церкви в польській країні, століттями живучи чи то в Польщі, чи з поляками, не були готові сприймати це слово. Ми не надавали йому поважного змісту, не практикували, не признавали. Однак після 28 квітня 1947 р. воно стало першим, потім другим, третім, а тепер найчастіше й четвертим “наріжним” каменем кожної нашої хати на Мазурах, під Вроцлавом чи Валчем. Нема в нас ні одної хати, крізь дах якої не заливала б нас полонізація своїм холодним дощем, а то й не обгортала арктичною кригою.
Українці в Польщі довго, навіть нині не схильні признавати полонізації ані як кількісного, ані як якісного факту, хоч знаємо: дедалі важче боронитися, нас дедалі менше. Ще у 80-х роках польське українство завзято й беззастережно визнавало своїм комуністичний міф про те, що українців у Польщі 300, а то й 500 тисяч. Отак сприяли ми міжнаціональній політиці партії, яка, переселивши з метою спольщити 150 тис. людей, мала б по дорозі збільшити їх кількість до 300-500! Одне слово: або Америка, або чудове розмноження в Кані-Галилейській! Ситуація виявилася складною: патріоти хотіли, щоб нас було багато, хоч це означало оправдання акції “Вісла”. Тимчасом патріоти мали б радіти, що нас дедалі менше…
Слід запропонувати чистий і простий рахунок: поділити 150 тисяч переселених на 60 переселенських років. Отримуємо результат: протягом року нас зменшується на 2,5 тисячі. Оскільки, за останнім переписом, нас залишилося 30 тис., то мало б стати явним, що кінець нам припадає за 12 років, тобто на 2021 рік.
Потаємно польщимося і так само таємно засуджуємо полонізацію, не стараючись зрозуміти, наскільки нас полонізують, а наскільки полонізуємося самі. Засуд мав би бути не кількісний, а якісний. Нам з якістю не щастить – ополячуємось цілком примітивно, грубо, по-хамськи. Польщимося так, як тільки можливо це робити, відповідно до умов, серед яких живемо. Культура Західної Польщі чи Західних земель – це не в усьому культура. Вибирати способу не вдається – способи вибирають нас.
Поїзд акції “Вісла” суне вперед краєвидом Помор’я та Карпат. Він зупиниться тоді, коли остання українська жертва переселення визволиться з під накинених їй умов і стане поляком. Це тому, що бути українцем – це бути невільником, а визволитися – стати поляком. Польськість – це після акції “Вісла” єдина перспектива свободи. Не вибрати її означає, добре подумавши, образити культуру польської нації. Адже вперте несприймання її не має мотивації кращої, ніж та, що польська нація якимось незнаним способом мала б бути гіршою від української. На сьогодні ніхто не видумав для цього погляду задовільних переконливих арґументів.
Треба нам познайомитися з тіткою “полонізацією”. Хоч не своя, то треба назвати її принаймні “своєю”, треба почати вивчати її, признатися до того, що в нашій хаті від кількадесяти років віє сильний вітер, що більшість наших домів стоїть на протязі. Це називається: “подивитися правді в очі”. Зрозуміло, що доки ми українці, то польськість це для нас брехня, однак, парадоксально, нам усе таки треба перестати дурити самих себе, що живемо в правді. Правда – це полонізація, правда, яка попереду нас, але вона напевно наша.
* * *
У липні 2008 р. я зустрівся у Варшаві з Марцином Серкізом. Результатом є текст, який пропоную увазі читачів. Це на сьогодні перша розмова (проведена польською мовою) про те, як люди живуть в одній хаті з власною майбутністю.
“Наше слово” №5, 31 січня 2010 року {moscomment}
