Напередодні великого промотуру документальної стрічки «Заручники Путіна: українські політв’язні Кремля» нам вдалося поспілкуватися з одним із режисерів Божидаром Пайонком, який ділиться своїми враженнями про Україну та розповідає про те, як йому довелося проколесити чотири тисячі кілометрів українськими дорогами та як здивувала його радісно-святкова атмосфера в Києві.

ІНТЕРВ’Ю ■ 12, 2019-03-24

Божидар Пайонк – польський режисер, політолог за освітою і журналіст, автор репортажних та документальних стрічок і матеріалів для телевізійних програм. Співпрацював із краківською репортажною студією, журналами «Reporter Polski» та «Obserwator», запустив репортажну стартап-компанію «REPOspolita.tv». Режисер і співрежисер фільмів «Діти Майдану», «Анексія» – про кримських татар, які мусили залишити півострів через окупацію, «Хвиля» та «Зізнання» – про кризу біженців у Європі, «Друзі Польщі» – про контакти поляків із сирійцями, ув’язненими в бомбардованих містах. Цікавиться темою російської агресії проти України, війною в Сирії та кризою біженців.

«Заручники Путіна: українські політв’язні Кремля» – документальна стрічка, знята Божидаром Пайонком та Пьотром Маліновським спільно з «Euromaidan Press» та за підтримки британського посольства в Україні. Продюсер – Аля Шандра. Стрічка розповідає про заручників Кремля на прикладі історій трьох політв’язнів – Бекіра Дегерменджі, Павла Гриба і Євгена Панова. Також у ній згадують про Геннадія Афанасьєва й Ахтема Чийгоза, які були засуджені російським судом, але згодом звільнені. Фільм покликаний нагадати Європі та світу про те, що за ґратами в Росії та окупованому Криму досі утримується 70 політв’язнів, серед яких активісти Майдану, кримські татари та просто звичайні люди. У лютому цього року відбувся показ стрічки в Страсбурзі та Лондоні, невдовзі його побачать у Берліні, Празі та Брюсселі. В Україні фільм покажуть уже навесні цього року, а з польським телебаченням наразі ведуться перемовини.

Пане Божидаре, рівно рік тому в Українському домі у Варшаві спільно з Мацеєм Грабисою ви презентували свою стрічку «Окупація», що показує долі кримських татар, яким довелося покинути півострів і починати нове життя деінде. У фільмі з’являються провідник кримськотатарського національного руху та Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв та відома кримськотатарська співачка Джамала, яка принесла Україні перемогу на Євробаченні. Чи це був перший раз, коли ви займалися проектом, пов’язаним з Україною, і вперше побували в Україні?

Ні, це мій другий фільм, пов’язаний з Україною. Спочатку я зробив стрічку під назвою «Діти Майдану», що розповідає про українських дітей, батьки яких померли або були поранені під час Революції гідності та війни на Донбасі. Зйомки відбувалися влітку 2015 року, коли українські діти відпочивали в Польщі. Мене дуже вразило те, наскільки вони свідомі, дорослі й зрілі в порівнянні з їхніми польськими однолітками, які не мали подібного травматичного досвіду. Українські діти, з якими я спілкувався, дуже розвинуті, вони розуміють проблеми й уміють влучно про них розповідати. Те, що вони пережили, змусило їх дуже стрімко подорослішати. З одного боку, це неймовірно. А з іншого – страшно, адже вони вже досвідчили й побачили таке, чого не повинні були бачити. Благословенні ті діти, які не мають подібного досвіду. Для мене особисто робота над цим фільмом виявилася дуже повчальною: я усвідомив, наскільки сильно війна підштовхує до розвитку. Ті діти – це насправді маленькі дорослі.

А що змусило вас взятися за тему України?

Ця тема сама знайшла мене. Українська громадська активістка у Кракові Олександра Запольська запропонувала зробити сюжет про українських дітей, які тоді відпочивали в Польщі, – і я одразу погодився. Коли берешся за таку важку й важливу тему, то в певному сенсі відчуваєш, що впливаєш на дійсність. Я дуже хотів би, щоб відзняте в цьому фільмі дійшло до польського глядача, адже це може стати й нашою проблемою.

А коли відбулася перша зустріч із Україною?

Якщо не рахувати шкільної поїздки до Львова, то вперше я поїхав до України кілька років тому з наміром зняти фільм про анексію Криму та долі кримських татар, які змушені були покинути свою батьківщину. Велике враження справила на мене зустріч із лідером кримськотатарського народу Мустафою Джемілєвим. Упродовж зйомок цього фільму моє уявлення про Україну постійно розширювалося. Дуже впадають в око контрасти, якими пронизана ця країна. Спочатку, дорогою до Києва, минаєш маленькі бідні села, провінцію з убогими краєвидами та старими машинами. Натомість на в’їзді до столиці бачиш такі автівки, яких не побачити в Польщі. Наприклад, біля входу до татарського ресторану стояла машина марки люкс «Fisker», якої я ніколи не бачив у себе вдома. І така, власне, Україна – контрастна.

Також мене дуже здивувало те, як у тій самій країні, де точиться війна, співіснують два світи: в одному панує воєнна дійсність, а в другому – галасливі вечірки. І люди так живуть: одні ходять на вечірки, інші – на війну. При цьому важко висувати до них претензії, адже потрібно нормально жити. Навіть ті люди, які проживають війну й бачать страшні речі, – наступної хвилини посміхаються. Але, попри все, це виглядає досить дивно, коли Київ розважається, а тимчасом на сході точаться бойові дії. Наприклад, для фільму «Заручники Путіна» ми записували розмову з Геннадієм Афанасьєвим – політичним в’язнем, котрого випустили з в’язниці. Зйомки відбувались у центрі Києва, у ресторані «Остання барикада», атмосфера якого мене дуже здивувала. З одного боку, там можна побачити атрибутику Майдану: розкидані прапори, шоломи та інші речі, які вказували на трагічні події. З іншого, панувала святкова, радісна атмосфера. Для мене це було неймовірним контрастом: Афанасьєв розповідає нам про катування російськими спецслужбами, а довкола – розслаблені й радісні люди, що видавалось особливо дивним на тлі воєнної атрибутики.

А що в Україні вас позитивно здивувало?

Молода Україна така сама, як великий світ. Молоді українські підприємці мислять у тому ж напрямку, що й польські. Українці так само поводяться, носять такі самі зачіски й захоплюються айфонами. Шкода, що так мало поляків знає про неймовірну українську гостинність. Мені подобається приємна, майже домашня атмосфера, що панує в Україні. Наприклад, коли ми поїхали на море і я хотів приміряти плавки в магазині, то не знайшов примірочної. Виявилося, всі перевдягаються прямо перед продавщицею й ніхто не соромиться. Це приклад смішної ситуації, але є багато сумних прикладів, якщо йдеться про сміття чи про питання гігієни. Хтось сказав: який туалет – такий народ. Україні ще потрібно над цим попрацювати. Польщі, зрештою, також. Мені б дуже хотілося зробити цикл фільмів про позитивну Україну, щоб поляки частіше їздили туди. Такі подорожі допомогли б нам краще зрозуміти сусідів і самих себе. Єдина проблема – це жахливий кордон, який становить величезний бар’єр і страшенно заважає українцям і полякам краще пізнати один одного.

Наскільки я знаю, «Заручники Путіна» ще не показували в Польщі. А яка була реакція на ваш попередній фільм «Анексія»?

Передусім треба відмітити, що поляки мало цікавляться закордонною політикою й легко купуються на пропаганду. Тут панує дуже низький рівень політичної свідомості, оскільки наш народ мало читає. Мало людей купують тижневики і в стані прочитати довгу статтю. Якщо наклад найбільш відомого тижневика «Політика» нараховує лише двісті тисяч, то про що тут говорити? У Польщі майже немає еліти, яка читала б довгі тексти й ретельно аналізувала дійсність. Переважна більшість читає хіба що склад прального порошку чи інструкцію до випічки. Це велика проблема на сьогодні, адже якщо люди ні про що не знають, то влада може робити з ними все що завгодно. Саме тому тут так легко спрацьовує російська пропаганда, яку суспільство поглинає, мов губка. Добре, що у фільмі «Анексія» ми вмістили розмову зі співачкою Джамалою, яка своєю емоційністю стягнула фільм на більш доступний рівень. Інакше він би взагалі був незрозумілий польському глядачу. Саме тому останній фільм «Заручники Путіна» ми зробили максимально доступним для загалу. І йдеться не лише про польського глядача. Ми хочемо нагадати Європі та всьому світу, що Кремль і досі тримає за ґратами безліч невинних людей.

Як з’явилась ідея зробити стрічку про заручників Путіна? Це було логічним продовженням «Анексії» чи геть інший проект?

Це новий проект, ідея якого виникла досить несподівано. На одній конференції я познайомився з режисером Пьотром Маліновським, ми розговорилися, і кожен із нас почав розповідати про свій попередній досвід роботи. Виявилося, що Пьотр раніше займався темою в’язнів, а я – Криму, тож ми вирішили об’єднати зусилля та зняти стрічку про громадян України, яких досі тримають за ґратами в Росії. Пьотр мав багато контактів в Україні, зокрема нам дуже допомогла інформаційна платформа «Euromaidan Press».

Чи досвід зйомок «Заручників Путіна» відкрив для вас інакшу Україну, адже навіть географічно вам довелося побувати в нових місцях. Чи це щось змінило у вашому уявленні про країну?

Стрічка «Заручники Путіна» – це, безперечно, мій найбільший досвід знайомства з Україною, адже поки ми знімали фільм, то проїхали близько чотирьох тисяч кілометрів. З Кракова одразу вирушили до міста Каланчак, де зараз знаходиться тимчасовий пункт пропуску на межі з анексованим Росією Кримом. Пізніше був Енергодар у Запорізькій області, де ми знімали розмову з родиною Євгена Панова. З Геннадієм Афанасьєвим розмовляли в Києві, де також спілкувалися з татом Павла Гриба. Павло – наймолодший в’язень, який на момент свого арешту взагалі ще був дитиною, тому ця справа по-особливому жахлива. Загалом у «Заручниках Путіна» ми порушуємо дуже особисті теми, адже, на мою думку, фільм повинен опиратися на історіях звичайних людей, якими грає велика політика. На цьому, власне, й полягає путінська стратегія залякування: чинитимеш опір – опинишся на місці Павла, Євгена чи Геннадія.

Поділитися: