Тарас Кузьо ■ ІСТОРІЯ ■ №1, 2020-01-05

Практично всі журналісти й дослідники, що пишуть про Волинську трагедію 1943 року, займають однобоку позицію.

Ці упередження проявляються чотирма способами: 1) зосередження лише на одному році (1943) й ігнорування всього, що відбулося до й після того; 2) критика лише українських націоналістів; 3) звинувачення в поганому стані нинішніх польсько-українських відносин тільки українську сторону; 4) використання переважно польських джерел щодо чисельності загиблих і протиставлення нібито більш академічного польського Інституту національної пам’яті його «націоналістичному» українському еквівалентові, який очолював Володимиром В’ятровичем, котрого називають «апологетом» українського радикального націоналізму.

Немає сумніву, що протягом періоду польсько-українських конфліктів, які тривали з 1930-х років до 1947 року, загинуло більше польських, ніж українських мирних жителів. Однак у цей період поляки й українці однаково підтримували радикальних націоналістів, й обидві сторони знищували мирних мешканців. Тоді як українські націоналістичні групи регулярно звинувачують у підтримці радикальних заходів, про схожі характеристики серед польських сил зовсім не йдеться. Практично не звертають уваги й на те, що помірковані й радикальні польські націоналісти не визнавали українців окремим народом і відмовлялися йти на компроміси щодо майбутнього східного кордону Польщі.

По-перше, дослідники зосереджують увагу виключно на 1943 році, що дає перевагу польській інтерпретації подій. Однак вбивства польських і українських мирних жителів найкраще досліджувати завдяки поділу на три регіони. На Волині поляків було значно менше, ніж українців, тому українські партизанські загони мали беззаперечну перевагу, що і призвело до більших втрат із боку поляків. На території Галичини польські й українські партизанські підрозділи мали приблизно однакову чисельність, унаслідок чого кількість загиблих мирних жителів була меншою, а її розподіл між українцями й поляками – приблизно однаковий. На Закерзонні (за лінією Керзона, що тягнулася від сучасної південно-східної Польщі вздовж польсько-українського кордону до сходу від Любліна) перевагу мали польські сили, і жертв серед українського мирного населення було значно більше. Якщо на Волині саме українці здійснили перші вбивства, то, як пише Тімоті Снайдер, на Закерзонні перші напади на мирних жителів вчинили поляки.

Вбивства мирних жителів відбувалися не лише в 1943 році, а протягом майже десятиліття з кінця 1930-х років до акції «Вісла» – етнічної чистки українців навесні 1947 року. Зосередження виключно на 1943 році ігнорує контекст, який призвів до подій того року, та продовження розправ над мирним населенням протягом 1944-1947 років.

Убивства мирних польських жителів у 1943 році на Волині стали кульмінацією багатьох чинників, зокрема стрімкого погіршення ситуації з правами людини та поширення військових злочинів під час змагання між нацистською Німеччиною й Радянським Союзом за «криваві землі» (Bloodlands) Європи. Мирослав Шкандрій пише, що вбивства українського й польського мирного населення в атмосфері нацистських і радянських етнічних чисток та масових погромів «спричинили бруталізацію населення». Крім того, в той час серед польських, українських та інших європейських партизанських рухів були вельми популярні націоналістичні ідеології.

Закриваючи очі на польський націоналізм, журналісти й науковці зображають однобічну картину, в якій лише українці були радикальними націоналістами й колаборантами нацистів. Насправді й ОУН (Організація українських націоналістів), і АК (Армія Крайова) почали боротися проти нацистів одночасно на початку 1942 року. Українці вийшли зі складу німецької поліції в березні 1943 року – за 10 місяців до того, як так само вчинили поляки. В обох випадках колишні нацистські поліцаї приєдналися до партизанських загонів: українці вступили до лав УПА (Українська повстанська армія), а поляки створили новий підрозділ АК – 27-му Волинську дивізію.

В обговоренні Волині-1943 не звертають уваги на домінування радикального націоналізму в Польщі протягом 1930-х і на початку 1940-х років. Зрозуміло, що це не виправдовує розправ, учинених у 1943 році, проте без урахування їхнього контексту неможливо написати об’єктивну історію. Представники польської Національно-демократичної партії (endecji) планували депортувати євреїв і асимілювати українські «племена», яких вони не вважали окремим народом. Протягом 1938-1939 років було спалено сотні православних церков, були і жертви серед православних українців. Навіть Гжегож Мотика визнає, що мета польських партизанів-націоналістів і комуністів полягала у втіленні програми endecji щодо створення гомогенної «національної держави» завдяки депортації національних меншин. Двома найчисельнішими меншинами були німці на заході й українці на сході. Останнім етапом цієї стратегії стала акція «Вісла», що повинна була асимілювати 150 тис. депортованих українців, не дозволяючи, щоби в одному селі мешкало більше, ніж 10% українців. Польському комуністичному генералу Стефанові Моссору приписують твердження про те, що акція «Вісла» «вирішила українську проблему в Польщі раз і назавжди».

Обидві сторони будували майбутні плани щодо депортації представників іншої нації, змагаючись, кому вдасться реалізувати їх першому. Польські й українські лідери однаково намагалися представити це як доконаний факт до прибуття радянських сил. Українську політику пам’яті підживлювало бажання не допустити другої поразки від поляків, як у 1918 році, коли українці змагалися, але програли бій за Львів.

Показово, що практично ніхто з журналістів чи науковців, які пишуть про Волинь-1943, не пояснює, як територія, яка до 1917 року була частиною Російської імперії й не була такою національно свідомою, як сусідня Галичина, могла стати ареною брутальних злочинів. Як два десятиліття польського правління на східному прикордонні перетворили регіон, де спочатку домінувала Комуністична партія Західної України, на бастіон українського націоналізму? Волинь стала поживним ґрунтом для жорстоких розправ над мирним населенням унаслідок занедбаного соціально-економічного становища й повсюдної бідності, класового конфлікту між українськими селянами та польськими землевласниками й колоністами (офіційний термін, яким називали польських ветеранів, яким уряд дарував землю), протистояння православних українців та поляків-католиків і загалом жахливих міжетнічних відносин.

По-друге, дослідники й журналісти зважають лише на злочини, вчинені українськими націоналістичними організаціями ОУН і УПА, нехтуючи аналогічними діями з боку поляків.

Девід Марплз у своїй статті для останнього номеру академічного журналу Acta Slavica Iaponica покладає на УПА відповідальність за масові вбивства мирних поляків на Волині. Згідно з усталеною традицією, у своєму аналізі він не бере до уваги розправи над українськими селянами з боку польських партизанських груп – АК, Селянських батальйонів, Національних збройних сил (НЗС, лояльних до endecji) – і польських комуністичних сил. Мотика звинувачує в злочинах польських партизанів-націоналістів і комуністів, знімаючи всю відповідальність з АК – що також не відповідає дійсності.

У статті для Acta Slavica Iaponica Марплз критично оцінює надання ОУН і УПА статусу борців за незалежність України в одному з чотирьох прийнятих українським парламентом декомунізаційних законів, звертаючи увагу на їхню неоднозначну історію. Насправді серед усіх організацій, яких визнали «борцями за незалежність України у ХХ столітті», ОУН і УПА єдині, які охоплюють увесь політичний спектр від соціалізму до лібералізму та націоналізму.

Можна запитати, чому в Польщі ніхто не написав відкритого листа з вимогою більше не вшановувати польські партизанські групи, адже вони також – різною мірою – вчиняли злочини проти українського мирного населення. Я дуже сумніваюся, що більшість поляків коли-небудь визнають, що АК (а не лише НЗС і комуністи) убивали мирних жителів. Схоже, що ніхто із західних академіків і журналістів також не готовий до цього.

Злочини, вчинені польськими партизанами, набули більших масштабів унаслідок їхньої співпраці з радянськими силами. З 1944 року, після примусового розпуску АК, багато польських партизанів приєдналися до радянських винищувальних батальйонів, організованих Народним комісаріатом внутрішніх справ (НКВС) для боротьби з українськими націоналістами й антирадянськими групами. Так, у 1945 році НКВС розпустив 27-му Волинську дивізію АК, багато колишніх членів якої згодом увійшли до лав винищувальних батальйонів.

По-третє – як логічно витікає з наведених вище тез – винною в погіршенні сучасних міждержавних відносин вважають лише Україну.

Марплз слідом за Андреасом Умландом звинувачує тільки Україну в псуванні відносин із Польщею. Хоча Євросоюз, західні держави і медіа регулярно критикують націоналістичних лідерів Польщі, їх чомусь майже ніколи не звинувачують у дестабілізації відносин з Україною. Польське керівництво засудило героїзацію українських націоналістичних сил як таку, що шкодить відносинам між країнами. Однак у Польщі так само героїзують польські партизанські групи, які в очах українців є такими ж націоналістами.

По-четверте, автори публікацій про Волинь-1943 у своїх підрахунках кількості жертв переважно посилаються лише на польських дослідників, ігноруючи українських і західних істориків.

Марплз, наприклад, не використовує даних із праць північноамериканських дослідників української історії. У статті в Kyiv Post дані польського історика Інституту національної пам’яті Мотики, який перебільшує кількість загиблих поляків (40-60 тис.) і надзвичайно применшує втрати серед українців (2-3 тис.).

Автор статті для Open Democracy використовує завищені підрахунки Мотики щодо 100 тис. убитих поляків і взагалі не згадує про загиблих українців.

Орест Субтельний використовує єдине джерело з комуністичної Польщі для підтвердження своїх підрахунків – 60-80 тис. убитих поляків – і хоча й згадує про втрати серед українців, однак не наводить жодних цифр.

Польські історики, такі як Мотика, наводять завищені цифри від 74 до 104 тис. поляків, убитих українськими націоналістами, з яких 40-60 тис. загинули на Волині, 30-40 тис. на Східній Галичині та 4 тис. в інших частинах тодішньої Польщі (зокрема до 2 тис. у регіоні Холмщини й Підляшшя). Ці завищені показники створили поживний ґрунт для польського наративу про спланований «геноцид» польської меншини українськими націоналістами. Президент Польщі Анджей Дуда також використовує ці перебільшені цифри постраждалих – 100 тисяч поляків та 5 тисяч українців, загиблих на Волині.

Справжню чисельність польських і українських мирних жителів, убитих протягом 1940-х років, визначити практично неможливо. Стефан Рапавий зазначає, що в публікаціях на цю тему переважно не посилаються на джерела, які би підтверджували наведені цифри. «Вочевидь, їхні автори здебільшого послуговуються неперевіреними особистими спогадами», – додає він. Павло-Роберт Маґочій стверджує: «Є кілька причин, чому оцінки так сильно відрізняються. По-перше, ми не знаємо напевне і, мабуть, не знатимемо ніколи точних цифр. По-друге, зі зрозумілих причин представники обох сторін, польської й української, прагнуть максимально роздути ці цифри, щоби задовольнити свої потреби у власній віктимізації».

Субтельний, Маґочій, Сергій Плохій, Шкандрій і Джордж Лібер – відомі дослідники української історії з Північної Америки – надають вельми широкий спектр оцінок кількості загиблих на Волині мирних жителів. Шкандрій пише про консервативні підрахунки 40-70 тис. убитих поляків і 15-20 тис. убитих українців. Лібер наводить цифри 50-100 тис. жертв серед поляків і 8-20 тис. жертв серед українців.

У Снайдера можна відшукати три різні оцінки: 1) 50-100 тис. поляків і українців разом; 2) 70 тис. поляків і 20 тис. українців; 3) 50 тис. поляків і 10 тис. українців. Снайдер посилається на «надійні польські підрахунки 50 700 поляків і українців, убитих на Волині й Галичині, з яких задокументовано смерті 34 647 осіб». Плохій наголошує, що польське населення зазнало значно більших страждань, ніж українське: «Немає сумнівів, що жертвами етнічних чисток здебільшого були поляки». Згідно з підрахунками Плохія, було вбито 15-30 тис. українців і 60-90 тис. поляків.

Снайдер пише про «приблизно 10 тис. убитих українців», однак Маґочій використовує цифру 20 тис., спираючись на різні українські джерела. Маґочій зазначає, що 50 тис. поляків і 20 тис. українців є «доволі обґрунтованими оцінками». Рапавий також наводить цифру 20-25 тис. жертв серед українців.

Співвідношення загиблих поляків і українців 2 до 1, яке наводить Маґочій, узгоджується з працями Снайдера, В’ятровича й українського історика Івана Патриляка. Патриляк – один із найкращих українських дослідників українських націоналістичних груп – наводить такі підрахунки: 38-39 тис. поляків і 13-16 тис. українців, убитих з кінця 1942 року до кінця 1944 року в районі Холмщини й Підляшшя, Бресту та Грубешова, а також на Поліссі, Волині й Галичині. Його підрахунки не включають мирних українців, яких убили протягом 1944-47 років у регіоні Холмщини й Підляшшя та на Закерзонні.

Ці підрахунки переважно стосуються вбивств поляків і українців протягом Другої світової війни. Однак, якщо додати показники загиблих з інших регіонів, кількість убитих українців буде більшою. Згідно з оцінками Снайдера, на Закерзонні було вбито 6-7 тис. українців і 1 тис. поляків. Подібне співвідношення більшої кількості загиблих українців було й у люблинському регіоні Холмщини й Підляшшя. Якщо ми додамо українців, убитих у регіоні Холмщини й Підляшшя (4 тис.) та на Закерзонні (6 – 7 тис.), до тих, хто загинув на Волині, Галичині та в інших регіонах, співвідношення вбитих мирних поляків і українців становитиме 2 до 1.

Після акції «Вісла» 4 тис. українців ув’язнили в концентраційному таборі в Явожні, філіалі Аушвіцу, де багатьох піддали тортурам, а 547 осіб убили. У березні 1949 році звідти звільнили останніх 27 українських католицьких і православних священиків. Амністія 1947 року стосувалася лише польських антикомуністичних груп, тоді як представники УПА й ОУН продовжували отримувати смертельні вироки.

Зрештою, ми ніколи не знатимемо точну кількість мирних поляків і українців, які загинули протягом цього періоду. Однак ми знаємо напевне, що поляків загинуло більше, ніж українців, і що обидві сторони здійснювали розправи над мирним населенням.

Чотири наведені вище упередження продовжують лишатися глибоко вкоріненими в академічних і журналістських працях, однак заради чесного обговорення й об’єктивного дослідження цього трагічного періоду польсько-українських відносин їх слід позбутися. Перегляд підходів до написання польсько-української історії вже давно назрів.

Поділитися: