Поміж віртуальним та реальним світом

 Кася Комар-Мацинська ■ КУЛЬТУРА ■ №50, 2020-12-13

Шанси і загрози для культури в часи пандемії

Ми звикли думати про культуру як про своєрідний «додаток до буденності». Щось, що нас оточує, заповнює порожній простір або просто додає реальності кольору. З одного боку, здається, творчість та розвиток стоять досить високо в ієрархії наших потреб. З іншого, якщо придивитися, раптова відсутність доступу до культури вибиває нас із рівноваги та негативно впливає не лише на наш духовний комфорт, але й на почуття безпеки.

Фото з facebook.com/JarmaRockFEST/ (автор: Дарій Котовський)

Беручи до уваги, що приблизно 50 останніх років майже у кожній домівці є вільний доступ до основної культурної продукції (через телебачення та радіо, книжки, пресу, а віднедавна – й інтернет), може здатися, що потребу «споживання культури» кожен із нас здатний задовольнити індивідуально. Але є щось, чого не можна пережити наодинці, для чого ми потребуємо соціуму. Бо культура це великою мірою спільність переживань, винятковий спосіб об’єднання, обміну ідеями та враженнями, а у нашому випадку – ще й головний елемент збереження ідентичності нацменшини.

Як згадують старші українці, ще до виселення у кожному селі діяли драмгурток, хор і читальня «Просвіти». Навіть у важкі часи, повні нестатків і небезпек, культура мала велике значення для почуття гідності та самосвідомості. Навіть зараз, в умовах відносного добробуту, культура продовжує вчити, як не втратити себе, виражати свою особистість, а також – як сприймати та поважати винятковість інших людей.

Пандемія перевернула суспільне життя догори дриґом. У небезпеці опинився також світ культури – не лише масової, але перш за все – тієї, яка твориться поруч із людьми, яка формує життя у громадах. І, хоча про можливі форми «споживання культури» під час пандемії можна говорити безкінечно, весь час залишаються найважливіші питання, на які ми шукаємо відповіді.

Вони виникли на основі розмов зі знайомими активістками та аніматорками (менеджерками), які на щодень працюють у культурній сфері. Своїми роздумами поділилися зі мною Ольга Хребор (директорка Культурно-бібліотечного центру «ФАМА» у Вроцлаві, голова фонду «Калейдоскоп культур», уповноважена мера Вроцлава з питань мешканців української національності), Наталя Гладик (голова центру лемківської культури імені Б.-І. Антонича в Горлицях, членкиня Головної управи Об’єднання лемків), Олена Боднар (голова пластової старшини «Пласт Польща»), Наталія Сич (вокалістка гурту «The Ukrainian Folk», організаторка заходу «Eколомия» з Ґурова-Ілавецького) та Мирослава Керик (голова фонду «Наш вибір», керівниця Українського дому у Варшаві). 

У кожної – свій унікальний досвід, свої успіхи та способи давати собі раду у важкі часи. Хтось виявляє більше оптимізму, хтось дивиться у майбутнє песимістично. Утім, є певні точки дотику, на основі яких можна формулювати попередні діагнози. І, хоча по-своєму переломний 2020 рік уже завершується, найближчий час радше не принесе вирішальних змін. Тому, ділячись досвідом та висновками, ми можемо допомагати одне одному планувати роботу на найближчі місяці, а може, навіть роки.

Які шанси дала нам пандемія?

Це питання може на перший погляд здатись недоречним. Але якщо придивитися уважно, у всьому можна найти певний позитив. Виявляється, що в нинішній ситуації його навіть більше, ніж можна було сподіватись. Дивний 2020 рік змусив нас подивитися по-новому на свою діяльність. Весняний карантин дав нагоду перевести подих – каже Наталя Сич. Музиканти, які працюють весь тиждень, а на вихідні їздять із концертами, врешті отримали змогу відпочити. Наталя Гладик, зі свого боку, зазначає: нова ситуація змусила активістів спробувати незнаний раніше досвід, пробудила бажання робити щось нове – як, наприклад, «Лемківську ватру онлайн» чи радіопередачу «Лемківський кермеш» у Вільхівці. Такий виклик спонукає організації виходити на новий рівень, шукати і знаходити різні засоби комунікації.

Ольга Хребор зауважує – певні форми діяльності, як-от традиційні фестивалі культури, до яких залучали переважно дітей, та спричинена ними «фестивалізація ідентичності» у певному сенсі обірвались. Неможливими стали також спільні дитячі та молодіжні пластові табори, метою яких є інтеграція на природі – розповіла Олена Боднар. Пандемія продовжує перевіряти нас на здатність пристосовуватися, вигадувати нові розв’язання, проводити «роботу над помилками» та по-новому дивитися на планування традиційних подій.

Чи заходи в мережі це вакцина для культури в часи пандемії?

Аби довго не говорити, скажу просто: ні. Перенести діяльність до інтернету – це віддавати все умовній більшості за рахунок умовної меншості. Звісно, це не означає, що треба нічого не робити. Просто все це має бути частиною продуманої стратегії, у якій ми чітко визначаємо: навіщо це робимо та для кого.

Звісно, для стабільного планування краще таки перенести всі події в онлайн. Таким чином ми уникнемо загрози того, що захід не відбудеться, й одночасно можемо не перейматися забороною його проведення у стаціонарному режимі. Лишається питання – як ми це робимо: чи у формі відеозапису, чи зустрічі в студії, чи розмови у «віконцях» якогось месенджера, відтак ризики невдачі обмежуються самим змістом події. Є ще дві головні переваги онлайн-заходів: можливість залучити ширшу аудиторію (більшу за публіку одного міста чи регіону, іноді навіть однієї держави) та економія (не треба оплачувати доїзди, ночівлі та харчування гостей).

Утім, не кожен культурний продукт пасує для перенесення у віртуальний світ. Авторські зустрічі чи дебати виглядають непогано, так само – кінофестивалі чи виступи експертів, а от театральні вистави, художні виставки чи концерти без присутності публіки стають просто своєрідним фільмом, який, коли ми дивимося його наодинці, у капцях, із власної домівки, не має багато спільного зі справжнім, чуттєвим переживанням у бажаному місці й ситуації. І ось тут вступає у гру сфера фізичного та ментального контакту з культурою, спільних емоцій, певної поведінки – лише спільно ці фактори можуть задовольнити наші очікування.

Те ж саме стосується тренінгів, з’їздів і конференцій, що виконують також роль нетворкінгу, побудови мережі контактів між учасникам – вони здебільшого розраховані на неформальну інтеграцію під час перерв на каву. Усе це практично неможливо компенсувати в онлайн-режимі. Не кажучи вже про фізичну зміну оточення, подорожі, знайомство з новими місцями та контекстами.

Що, якщо не онлайн?

Тоді – звичайне, послідовне підтримування зв’язків: у групі, гуртку, громаді, індивідуально або ні, залежно від того, якими будуть обмеження; серед ближчих та дальших учасників наших заходів. «Підтримувати зв’язок» це взагалі може бути нашим мотто у ці складні часи. Інтернет буде одним із засобів для цього, проте не єдиним. За останні 9 місяців люди вже втомилися постійно сидіти перед комп’ютерами. Особливо діти – після довгих годин дистанційного навчання вони просто не можуть всидіти перед монітором, навіть якщо ми запропонуємо їм найцікавіший віртуальний майстер-клас або розмову. Для дітей треба мати інші форми активності, найкраще поєднувати онлайн- та офлайн-діяльність. Наприклад, Олена Боднар проводить у мережі щотижневі сходини з місцевими підлітками. Під час них молоді люди опановують мистецтво культурного діалогу на суспільно важливі теми. Щотижня вони готуються до них, самі модерують розмови та роблять свої висновки. Ольга Хребор, своєю чергою, наводить як приклад цікавої роботи з культурною ідентичністю вроцлавський проєкт гурту «Чижики» – «Ім’я Никифор». Він полягав у тому, аби спільно, підручними «домашніми» засобами, використовуючи кубики Lego, створити відеоролик про історію лемківського художника.

Зв’язки, звичайно, можна підтримувати через фізичну присутність та спілкування. Не за допомогою заходів або установ, а завдяки взаємній уважності їхніх представників. Показувати «людське обличчя» діяльності, її безпосередніх учасників – усе це має величезне значення для побудови зв’язків у громаді. Саме через те, що головною метою певних подій – як-от Різдвяних ярмарків в Українському домі у Варшаві – є інтеграція та створення спільного настрою, вони, як каже з жалем Мирослава Керик, цього року не відбудуться. Утім, українці у Варшаві продовжують будувати неформальні мережі контактів і підтримувати одне одного, ходити разом на прогулянки чи зустрічатися в церкві. Це – гарний спосіб гуртувати людей, які не живуть у віртуальній реальності та опинилися поза культурним обігом всього, що діється онлайн. 

Так само у Перемишлі під час Великодніх свят члени місцевого гуртка Об’єднання українців у Польщі підготували для старших або самотніх представників громади паски. Повертається також листування – зрештою, тепер у нас є на це час. Нагадати комусь, що він для нас важливий і що ми про нього пам’ятаємо – це суттєва підтримка для тих людей, яким не адресована і до яких не потрапляє більшість контенту, що ним зараз повниться інтернет.

А якщо нічого не хочеться?

Це буде наша наступна велика проблема – не лише серед адресатів культурних подій, але й серед їхніх організаторів. Відколи почалася пандемія і виявилося, що частині з нас не треба виходити з дому на роботу або до школи, а торгівельні центри, ресторани і кав’ярні зачинені, стало зрозуміло, що в людини у таких умовах зникає «стадний інстинкт», бажання робити щось для інших.

Тут варто подумати також про свій комфорт – сон, відпочинок і фізичну активність. Енергія та творчі ідеї народжуються з руху. Попереду – довгі місяці боротьби з собою, змушування до незвичної роботи в гібридному режимі поміж віртуальним та реальним світом, який вимагатиме постійного коригування, креативності та заохочення. Без заряджених на максимум власних акумуляторів це може бути дуже важко робити.

У культурній сфері залишається ще один простір, яким треба зайнятися і на який звертають увагу активісти. Це – вулиці міста або села, провулки, дворики, будинки, вітрини. У великих містах театральні вистави відбуваються на дитячих майданчиках посеред багатоповерхівок – люди дивляться їх, сидячи на своїх балконах. Художні виставки можна розмістити на зовнішніх стінах будинків, інформаційних дошках, у вікнах, перед крамницями, церквами тощо. А ще є музичні концерти просто неба: незалежно від того, чи проходять вони на вулиці, чи на більшій сцені, це культурне явище, відоме нам багато століть, лише зараз може набрати особливої ваги, а може – навіть своєрідного престижу.

Про що варто сказати у підсумку? 

Що нас багато, і варто ділитися ідеями. Думати про те, що ми можемо, підтримувати зв’язки із членами громади, спілкуватися, якомога більше – в реальності. Швидко реагувати і робити своє – з глибини серця і з думкою про інших.

Я сама також стараюся згадати, чим люди займалися перед тим, як до їхніх домівок увійшла популярна і легка культура з телевізора чи інтернету. Не тому, що популярна означає погана, але тому, що найкраща віртуальна реальність не замінить того, що справжнє, близьке і людське. Таке, якого людям після багатьох місяців постійних побоювань, усамітнення й ізоляції найбільше не вистачає.

Поділитися:

Схожі статті

Лавреати Підляської науково-літературної нагороди за 2023 рік

Підляський науковий інститут ■ Cпонсорована стаття ■ №52, 2023-12-31 Метою Підляської науково-літературної нагороди є промоція української мови та культури Підляшшя шляхом вшанування та нагородження...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*